Відчиняйся стара, хато,
Розкривайтесь вікна, двері
І повідай нам багато,
Життя діда й баби при цареві.
Була хата невеличка,
Під соломою на даху.
Була клуня і криничка
І пару буслів на верху.
Волів мали круторогі,
Віз, ярмо і плуг,
Серп, граблі і вила трирогі
І коса косити луг.
Мали кури і корову,
Пара песиків, котів.
Сад вишневий, грушу медову,
Гнізда ластівок, шпаків.
Реманенту небагато:
Ступа, жорна, рогачі,
Лопата - хліб у піч саджати,
Коцюба — виймати з печі.
Сім'я їхня невеличка -
Тато, мама, п'ять синів
І донька — синам сестричка,
Сім'я дружних господарів.
Свої лани засівали
І збирали врожаї.
Взимку в клунях працювали,
Молотили зернові.
І на пана працювали ,
По чотири дні,
Попові також помагали
Добродушні трударі.
Було у них все до столу:
Хліб, кваша, пампушки,
Борщ, печеня, огірки з розсолу,
Вареники у сметані і галушки.
На вечірках нитки пряли -
Кужіль, прядка, веретено.
Про життя пісні співали,
Шутки й весело було.
На свята збирались гості,
Розмови дружні вели.
Все було у них по честі,
Та з Росії прийшов час пітьми.
Комунізм в чужім обличчі,
Це для них життя нове -
“Радужне життя рай-птиці”.
Воно не їхнє, а чуже.
Віру в Бога скасували,
Свої порядки навели.
Церкви в склади перетворили,
А священиків до тюрми.
Потім братки-комуністи
Прийшли в хату на зорі.
Не хотіли вони сісти,
Крали все, що у дворі.
Клуню діда розібрали.
Волів до воза запрягли,
Ще й зерно усе забрали,
Все під чисто замели.
Ступу й жорна роздробили,
Прядку у печі спалили.
У печі горшки побили,
Бочкове засолення розлили.
Що ж, зосталась пуста хата
В рік поточний тридцять третій.
Все майно і харчі забрато,
Час настав голодної смерті.
І прийшла смерть-злюка
Мого діда забирати.
Хіба є страшніша мука,
Щоб від голоду вмирати.
Так від штучного голодомору
Вимирав вкраїнський Рід:
Двадцять перший рік помору,
Тридцять третій — геноцид.
Дякую.
Описати трагедію цілого народу - це дуже важка і трагічна справа, майже душевна травма.
Це робив не тільки Сталін, а його ЦК, КГБ, суди. А там є кокретні люди, мають фамілії, імя.
Чому нашим людям це не інтересно. Мовчать. Не памятають.
Не хочуть знати про трагедію свого народу і тепер гибнуть під тим же знаменем.
Гарно описали Ви,Соколе,гірку правду,я її знаю від бабусі і мами, а ще щось схоже, хоч і не таке трагічне, було в 45 - 46 - 47 роках, я їх пам"ятаю.
Сокол відповів на коментар геометрія, 03.06.2021 - 17:51
Дякую.
Я трохи памятаю 47. Це страшні муки бути голодним осінь 46 і зиму, весну 47. Погибло від голоду до 1 мільойна людей.
Так як люди наші забивчиві, той на сьогодні їх чекає такаж участь але на генетичному рівні.
Дякую за порозуміння.
За знищення українського народу в голодоморах, репресіях, війні потрібен Міжнардний суд над комуністичним режимом. Мовчать, та щей на сьогодні їхні діти й онуки нами керують і продовжують чорне діло.
я їх пам"ятаю. 
