Знову ніч розгорнула обійми,
Свище вітер своє щось в пітьмі.
Напросились думки нараз в прийми
Та вони невблаганно німі.
Час завісу підняв у минуле,
Там роки за роками біжать.
Прокидається те, що заснуле,
Що у пам’яті ставить печать.
Що у серце вселяло надію
Та душі дарувало політ.
Без любові я жити не вмію,
Бо вона для життя живокіст.
Живить тіло і розум, і волю,
На безвіллі малює хрести.
Якби в грудях позбутись ще болю,
Компроміс із собою знайти.
Власний суд мені знижки не зробить,
Він карає за промахи всі.
Разом з тим, паралелі проводить,
Щоб радіти духовній красі.
07.02.21
Дуже гарно Валечко написала!!! Ми часто в спогадах свої блукаєм і там кохання зустрічаєм, малюємо щасливі миті, вони для нас найкращі в світі!!! Гарного тобі настрою сонечко, чудового дня, щастя і любові!!!
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудовий твір, хоча трішки із смутком, дорога Валюшко! В житті по різному буває,
нехай Муза щодня зустрічає! Щастя тобі і невичерпного кохання та душевного тепла!
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Навзаєм, Валечко! Знаю, що все це треба пережити та душа однаково болить... Дякую за теплу підтримку!