А я вже звикла - жити і боротись,
Вставати, падати... І знову далі йти,
Я кимось спалені не лагоджу мости,
Не тішуся з солодкої дрімоти.
Буває думаю: "Як вірити могла,
Тим людям, що в душі носили камінь?"
Після дощу - веселка над полями,
Я ще один удар пережила...
Всі, хто пішов - був бідний на любов...
Хоч пізно, але я це - зрозуміла,
За чорною знов стане смуга біла,
Душа нап"ється щирих молитов.
Бо свіжі завжди вранці кольори,
Після грози яскраво сонце сяє,
А випадковостей так просто не буває...
Моє - благословляє Бог згори.
Галина Грицина.