Росте каштан в занедбанім подвір’ї,
Донизу падають плоди.
Зтьмяніла хата біла на узгір’ї,
А в споришах згубилися сліди.
Сліди малих, дитячих босих ніжок
Грайливий голос і веселий сміх,
Що від воріт із безліччю доріжок
Лунав навкруг від тих забав і втіх.
Згубилися сліди і батька, й неньки,
Що працювали зранку до зорі,
Щоб забезпечить ту ораву всеньку
І дати все можливе дітворі.
І не цвітуть вже вишні біля хати,
Старі кремезні всохли яблуні.
Та згадка, що жили тут батько й мати,
Барвінком розцвітає навесні.
Лише каштан тут виріс на подвір’ї
Й високо в небо гІлля простягнув,
Вночі шукає: у якім сузір’ї
Він слід ріднІ згубив, а чи забув.
Прототипом до написання цього вірша стала хатина по сусідству, де батьківська хата доглядалась дітьми, а заразЮ коли від ковіду помер синок, який сюди часто навідувався, то вже доглядати її не буде кому. Сумно це визнавати і на це дивитись. Дякую, Надю!
Так, потрішки села вимирають. Можливо, із створенням громад і із законом, що налоги будуть залишатися в місцевих бюджетах, то щось поліпшиться на краще, адже з цих коштів щось та буде перепадати на соціальну сферу села. Дякую, Валю!