Спокійний день .. Вже літо догоряє.
І подих осені в повітрі нароста..
А я ходжу, немов, мене немає,
Бо у душі моїй провалля, пустота.
І камінь кинь, то він уже не вдарить,
Розчиниться в імлі, недолетівши дна.
Їдке слівце мене уже не вжалить,
Лиш серце німотою огорта.
Немає слів. Вони усі сказались,
Нестерпним болем рвалися з душі,
З очей сльозами, іноді, зривались,
Стелилися рядками у вірші.
І я дивлюсь, як літо відлітає,
Востаннє гріється під сонечком трава,
Гуртуються птахи в маленькі зграї
І дощ, частіше, з неба полива.
Так, Олечко, горе гартує душі, і стають вони тоді готовими до всього.Тримайся! Ти не одна така. Коли я стрічалася в житті з бідою, то себе бадьрила ось такими словами. Чудовий вірш!
Знаєте, Ганнусю, в нас була акція в Києві під російським посольством. Там зібралися батьки з портретами загиблих зі всієї України. То я спеціально прошла по рядах і придивлялась до цих фото бійців. І стільки знайомих обличчь бійців бачила, про яких ми з Вами писали. Я їх впізнавала по фото.
