Падав вечір в обійми до ночі,
Поволока пливла угорі.
Малювали у темне світ зодчі
І не видно в захмар’ї зорі.
Блимав вогник теплом у віконці,
Подорожньому вказував путь.
Й кароокі малі охоронці,
Що в кімнаті на щастя цвітуть.
Лив артуріум запах дурманний
Ароматом південних ночей.
Ввів свідомість у смуток туманний
І дощем проливався з очей.
Душа плакала тихо в любові,
Що у серці плекали роки.
Трепетала при кожному слові,
Ще б торкнутись твоєї руки.
І заснути, вмостившись на грудях,
Безборонним спокійним дитям.
Бо без тебе думки мої блудять,
У безсонні зчиняючи гам.
08.07.20
Валюша, неймовірно збагатилась Ваша поезія, стала такою витонченою цільною і легко сприймається! Я рада за Вас.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тішусь такій теплій Вашій оцінці моїх віршів, Танечко, та щиро радію Вашій дружній гостині! Згадуються ті ще щасливі роки, коли над нами усіма не нависала ще ненависна тінь війни...
Душа плакала тихо в любові,
Що у серці плекали роки.
Трепетала у кожному слові,
Ще б торкнутися твоєї руки.
Трепетно та зворушливо, дорога Валечко!
Натхнення тобі і море палких почуттів!
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00