Вбийте себе, щойно ваше майбутнє
Проголосить вас богом своїх перемог,
Або не вбивайте, й хай ваше майбутнє
Проголосить вас батьком своїх перемог!
Привид з пущі: Єльцин кричить: он у кутку
Кривава чеченка!
Випиває ще 2 чарки, шле по Лукашенка.
Лукашенку, любий друже, голубе мій білий,
Чогось мені приверзлося, що не буду цілий.
Чи молитися, чи пити, чи поле орати?
Порай, брате що робити? Моторошно, брате!
Дж. Дудаїв: Джохар писав! Непогано! Що то воно значить
Особистість: очей їй не замилить навіть аеробіка войовничої музи!
Отже, ти Мавгли! Я – генерал Дудаїв.
Чув про такого? Нам бракує літаків,
Хоч не бракує мужніх вояків.
Чи брав ти участь у повстанні сипаїв?
Мавгли: Не знаю.
Дж. Дудаїв: От тобі й на, син нічогонезнаїв,
Моджахатаскраїв! Набої б хоча полічив?
Валентина: ( осудливо хитає головою ).
Дж. Дудаїв: Ну та гаразд. А як твоя англійська?
Для тебе Англія – гнобителька.
Послухаю, що скаже твоя вчителька,
Тоді подумаю, чи не візьму тебе до війська!
Валентина: Дядьку, ви хто? Воно ж дитина,
І в жодній армії служити не повинна,
Хоч я й не вчителька. Слід перше пожити,
Звести хату, оженитись, дітей породити,
Тоді й приходьте.
Дж. Дудаїв: Хто, себто? – Я? На це не маю часу:
Стратегія, знаєте, зажерлива річ!
Князь Володимир, за легендами, пиячив цілу ніч,
На ранок обирає собі віру.
А я по закінченні десятого класу
Й після зустрічі сонця обрав собі ціль
Як обирає камікадзе, – й як я вчився!
Все більше й більше докладаючи зусиль
Я за наукою війни невтомно волочився;
Тепер я – генерал, і маю довгі руки,
Завдам кому завгодно тотої науки!
Війну зробив я справою життя,
Від рідної дочки мені вона рідніша.
Миліше нам падучих бомб виття
І брязкіт гусениць, ніж вся та мирна тиша.
І часто плакав я безсонними ночами:
Не той вже світ, не та тепер війна!
Як жінка, щоб не бути шльондрою, так саме
Одному лиш народові належати вона
Повинна. Пролий бурякового квасу
Невинного й винного цілі моря,
Але знайди собі, нарешті, гідну расу,
Обери собі, війно, народа-царя!
Валентина: Доладно промовляєте: достоту як філософ.
Дж. Дудаїв: А ви чутливі до віршів?
Гай, легше жінці бути генералом,
Ніж генералові – поетом, що орудує військами.
Валентина: А все ж таки слово – то зброя.
Дж. Дудаїв: Ну, це лиш слова, а вірші – лише засіб
Для пом'якшення твердих жіночих сердець,
Коли йдеться про кохання,
Чи для загартування м'яких чоловічих,
Коли йдеться про війну:
На війні-бо і в коханні, як відомо, не гребують нічим.
Валентина: Справді, так кажуть.
Дж. Дудаїв: Отож бо й воно! А я, розумієте, гребую. –
Багато чим! Спіткався я, до прикладу, з потребою
Вбити поета в собі, як-от собаку й раба, –
І що ви думали? Не вбив! Гидую і начхати.
От хоч би ви скажіть мені: хіба
Таке пробачать жінка і солдати?
Валентина: Що саме?
Дж. Дудаїв: Взагалі! Подати б у відставку,
Та не дають одвічні вороги,
Що я, бач, засмучую їхню велику державку
Своїми справами злочинної ваги.
А злочинці ж – вони! Хай їм грець! І шахрують, і шкуру деруть,
І несправні гармати – собаки, чорти – продають.
Валентина: Невже й гармати?
Тобто, коли можна запитати,
Ви з ними воюєте
І з ними ж, клятими, гарматами торгуєте?
Дж. Дудаїв: Авжеж! Не те, що, а скажу: з ворогами такими
Довоюєшся і доторгуєшся й до дактилічної рими!
Валентина: А ви свій розум витрачаєте на жарти:
Вас як послухати – й життя того не варте,
Щоб жити, бо складається з потреб.
Якби їх зовсім не було – було не зле б!
Всі лиш пили б тоді горілку й грали в карти,
Принаймні, хоч не воювали
Та не вбивали з необхідности.
Дж. Дудаїв ( невдоволено ): Я гадаю, що з японців були б добрі вояки.
Це видно хоч би з того,
Що на американців вони страху наганяли не меншого, ніж отії на німців,
А німці – на "наших",
Але китайці – ви чули їхню мову?
Японіє шляхетна! Ти Китаєва
Сусідка й родичка, і лиш його боїшся,
Як решту світу любиш! Зміцнюй же лад світовий!
Валентина: О, то виходить, що ( скуштуйте ще моєї )
Я, жінка, підказала вам якісь нові ідеї?
Тим часом, може б, довше в нас погостювали,
Та відпочили, голови собі даремно не ламали?
Дж. Дудаїв: Еге! Воно й не гріх,
Та знаєте, як кажуть:
Не тріумфуй, доки не переміг.
Тим часом – дякую. А ну ж війна ущухне?
Валентина: Війна – не вітер і не дощ.
О чоловічих рук ганебна справо!
Ти гірша за розпусту й за пияцтво,
Ти опіум для маминих синів.
Подумайте самі, яке це марнотратство!
Коли збираються гуртом чоловіки,
То напиваються і грають потім в дурня,
Іноді й пики одне одному товчуть –
Мені огидне збройне панібратство:
Воюють, ще й якісь переговори
З своїм же ж ворогом ведуть;
Тоді братаються й співають про воєнну славу.
Дж. Дудаїв: Стратегія! А слава без війни –
Це як без матері дитина, та й без батька.
Мавка: А Мавкгли пістолета розібрав.
Дж. Дудаїв: Оце джигіт! Оце я розумію!
Гляди, синку: ці миролюбні жінки занапастять твою безсмертну душу,
А в мене як і загинеш – то козаком зате! Бо що, в такому разі,
Ти робиш в цій країні козаків?
Валентина: Побійтесь Бога, пане генерале!
Але, якщо, за вашим припущенням, слід шукати в житті лише слави,
То чи не варто заодно шукати й правди? А коли зважити,
Яке саме віросповідання є в нашій Україні панівне, то ось вам і відповідь.
Ще доважте до цього імовірну прабатьківщину також і його предків!
Дж. Дудаїв ( дивиться на Мавгли, недовірливо хитає головою ):
Зробіть велику ласку!
Ще ж навчите його сякатися в запаску:
Дива, дива! Але в якій ділянці?
Покинув рідний край, дітей не породив!
Або, як кажуть ті американці,
Пішов шукати див з країни див.
Або, як кажуть ті японці,
Не панує добрий розум у своїй сторонці;
Або, як кажуть ті естонці,
Хай полює кожен розум у своїй сторонці;
Або, як кажуть тії мирмидонці,
Не полює добрий розум у своїй сторонці;
Або, як кажуть ції українці,
Запануємм і ми, браття, на своїй сторінці.
Валентина: А ви, либонь, про нашу Україну
Невисокої думки, та пильної:
Так кричите, аж слина з рота вилітає.
Дж. Дудаїв: Що довше вдивляюсь – то більше дивуюся! Та ні, я не про те.
Це я, коли хочете знати, про сучасність. Ось цим дітям вона, либонь,
Видається привабливою казкою. Cуча дочка!
Сам, пам'ятаю, в дитинстві колись пішов я купатись на річку, –
А ви щойно звідти;
Гадаєте, все, що ви бачите, гідне того, аби розповідати? Е, ні! Дзуськи!
Я вам скажу: багато є такого, про що мовчать досвідчені мужі!
Про Україну що скажу? Їй треба породити,
Дійсно, хоч би двох чи трьох синів
Принаймні. Але ж хто ця юна панна
Зеленкувата й дивної краси?
Напевне, й вас, як Мавгли, колисали
Минулого століття незаймані ліси?
Валентина: Це – наша Мавка, що з Волині;
Вгадали ви.
Дж. Дудаїв: Я вражений. О, як же ж я вам заздрю!
Я хочу вмерти – й народитися тоді,
Коли й на вас зійшла Господня ласка,
Шановні і прекрасні молоді!
Ото, як кажуть в нас на сонячнім Кавказі, –
Що сталося? Я щось не те сказав?
Валентина:
Вибачте, вибачте! ПР мене попередив про вашу ексцентричність,
А вас, очевидно, забув.
Дж. Дудаїв: А чим погано? Знаєте, я вам скажу: весілля
Таке ж мені любе, як добра війна.
Люблю той час: тоді було дозвілля
Й на те, й на инше. Так, старовина
Шляхетніша була, ніж ця Сучасність.
Хоча й тоді була, й тепер приватна власність –
Господарі пішли, а власники прийшли;
Хай йому біс! Тепер я в себе вдома
Так почуваюся, немов би довго спав,
Та ось прокинувся – й жахнувся, і не міг впізнати
Домівки рідної: це ж тут, в моїм раю
Я слухав предків думи про минуле
І про майбутнє мріяв, – ні неба, ні каміння,
Ані людей не впізнаю:
Все марсіяни, шпигуни, мутанти з батогами, –
Іржею вкрились їхні кораблі,
А люди з дурним сміхом та з піснями
Будують Марса на моїй землі.
Летить, мов галка, думка інженерна,
Кудись під себе гидить на льоту
( На пам'ятник, між иншим, Жуля Верна
Також насрала ), – й иншу висоту
За иншою підкорює. О галко безіменна!
Що загубила, що шукаєш там,
Де з волі світового бізнесмена
Не стало місця мріям та орлам?
Всі інопланетяни й чужоземці
З собою носять власні запитання
І власні відповіді на них –
Вони дарують нам свої хвороби,
Щоб продавати нам ліки від них –
А ти, Америко! Собако на перині
Земної кулі! "На перині", я сказав?
Бодай тобі, холоднокровна ***
Наснилося найменше з тих страхіть,
Що сняться нам; бодай ти, білоручко,
Прокинулась – а в тебе нічого не болить!
А біля моря, де була Свобода –
Джохар Дудаїв там навколішках стоїть!
Га? Дзуськи! Ми не віруємо в розум,
Адже від Бога він:
Данайським подарунком,
Як і свобідну волю, я кваліфікую
Саме життя. Вшануймо індіянців,
Що так і думали, – та з гідністю приймали
Життя від предків, смерть від ворогів,
А правду – від Господніх шпигунів!
А що ти робила минулого літа,
О моя вчителько моїх вояків?
І чом на тобі чоловікова свита:
Чи ти батька не маєш – чи мучитель запив?
Валентина ( співає ):
Перлів лантух на базарі я свиням купила
Як перли з неба падають – то град,
Ненависний селянам. То – просвіта.
Нехай просвіта буде, як каменепад.
Цей – з кари божої блискуче варить кашу.
Лиш дайте мені точку опертя –
Я обіцяю, що покращу і прикрашу
Все ваше невдоволене життя.
Перлів разок на шиї – підшипник марнославства.
Вершки народу – то мужі законодавства,
Що сиплють перлами, як лузають насіння
І закликають до порозуміння.
О, покупців коштовні перли!
Як віддано, за вами спритні продавці
Шукаючи в морі вільного ринку,
Прогресові служать!
Шукайте за правдою: вона в Україні
Десь як перлина в барилі борщу.
Теж сипле перлами вівця з своєї дупи –
Ото, як їх згребти до 'дної купи,
То вийде вам гордість Планети Людей;
А що її мудрість? – Мудрість приводить до Бога
Дорогою втоми та розчарувань,
То лиш одна для мудрості дорога,
Ставай на неї без вагань.
Дж. Дудаїв: Але ж я тут, бо рахував
На деяку підтримку.
По правді, славу світу б я віддав
Лиш за одну людину, шапку чи ракету-невидимку
А слави мені наразі не пропонуйте. До дідька самурайську етику!
Я обіцяв, що зрівняю Москву з землею – то що ж мені тепер, кашкета їсти?
Валентина: Пан генерал бажав би виграти війну?
Дж. Дудаїв: На бога, виграти! Чим я її виграю, коли земля така кругла,
Що всі хати скраю?
Ні, я бажаю програти, як програла й Японія. Японія таки програла!
Та й чи було б до чести виграти ту війну, виграшну з самого початку?!
Закиньте в минуле атомну бомбу, – і воно закине її ще далі.
Якось одного разу,
Щойно відродившися з попелу, я несподівано відчув себе росіянином.
То було дивне відчуття: відразу ж захотілося похмелитись, абощо.
Ні, панове! Я бажав би назавтра знову бути самим собою!
Але сьогодні зле мені. Ет, виздихали б люди!
Тоді вже землю успадкують таргани.
Як нас не буде – байдуже нам буде,
Як між собою миряться вони.
Піду, та викопаю дідову сокиру!
До чого вам слід ще докласти зусиль?
Вчітеся, браття, терпіти біль,
Та не терпіть століть принизливого миру:
Коротке бо життя, й непевні спадкоємці!
А в своїй хаті правда лиш одна.
Ви ж, інопланетяни й іноземці, –
( Грозить кулаком Кремлівській Зірці )
Мир з вами – то є програна війна!
ID:
881376
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 01.07.2020 21:25:58
© дата внесення змiн: 01.07.2020 22:03:03
автор: Bohuta_Julian
Вкажіть причину вашої скарги
|
Влучно!
