Знов думки снуються нові,
Не дають мені заснуть...
Не підказують нічого,
Але й спати не дають...
То на спину повертаюсь,
То лягаю знов на бік...
Ніби дзвони якісь дзвонять,
Не веду я часу лік...
Не витримую я дзвонів,
Встаю з ліжка, йду за стіл...
І здогадуюсь раптово,
Що це вірус сон мій з"їв...
Знов лягаю, молюсь Богу,
Дітей, внуків згадую...
І нарешті засинаю,
В снах до них балакаю...
Ранком легко просинаюсь,
З ліжка швидко зскакую...
Потягаюсь, умиваюсь,
І той сон пригадую...
Йду в кімнату я до квітів,
Поливаю, нюхаю...
Аромат на слух подіяв,
Здалось пісню слухаю...
Ожила забута пісня,
І бринить вже на устах,
Ніба ластівка дитинства,
На весняних парусах...
І я в спогади вже лину,
В свій квітучий диво - сад...
Бачу маму свою сиву,
Біля неї стоїть брат...
Жаль, що це лише в уяві,
І село, і мама, й брат,
Мами й брата вже немає,
І село збідніло, й сад...
Думаю, то не вірус Вам спати не дає, а творче єство. Якщо з кожним безсонням народжуються такі гарні вірші, то немає в тім біди. Валічко, якщо серйозно, то я бажаю Вам здорових снів і світлих, натхненних днів.