ЇХ НЕМА...
Їх нема... Ані дотику рук, ні обіймів...
Не зоставить слідів на вологім піску нікотрий...
Як я виросту, мамо, вже не буде смертей ані війнів?
Не посміє ступити на землю мою ворог злий!
Я не хочу, матусю,
Щоб нас убивали чужинці,
Я не хочу, щоб син мені квіти щоднини носив...
Сякнуть сльози на свіжій, ще травою не вкритій могилці...
Хто ж тих слів тебе, сину мій рідний, навчив?
Десь за обрій, де сонечко спати лягає щоночі
Заховалася правда, бо гола вона і тремтить.
Продали, роздягли, осоромили зрадою очі.
Задля неї ти маєш, розумний мій хлопчику, жить.
Там, далеко , як ти - синьоокі ангелики б"ються,
Бо хотіли прийти на цю землю також, як і ти,
Але куля ворожа спинила в дорозі їх тата
Вже ніколи їм, сину, не сягнути тієї мети.
А ти вспів... Ти прийшов у цей світ, щоб віддати
той страшний, невідплачений борг ворогам,
Щоб (як татко хотів) на землі своїй вільним зростати,
Щоб, як він, ти горів, але жив.
Чуєш, жив, не згорав...
Ціла сотня...Полки...Тисячі русих хлопців- соколів...
Ні обіймів палких, ані сильних турботливих рук...
Від розпуки не прийнято жодних на світі законів
І кружля понад нею, від розривів наляканий, крук.
Н. Карплюк- Залєсова.
20.02.20.
ID:
866111
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 26.02.2020 15:58:09
© дата внесення змiн: 26.02.2020 15:58:09
автор: Надія Карплюк-Залєсова
Вкажіть причину вашої скарги
|
