Ця осінь забрала всі вірші
Ковтнула немовби змій
З казок давньоруських потішних
Самітник я і плаксій
Ця осінь забрала всі вірші
І бавиться у квача
Ця осінь щодень живіша
Розхристана як дівча
Вона то сміється то плаче
То знову впадає в екстаз
Ця осінь на диво зряча
Бо нам повертає нас
Ця осінь украла всі вірші
На зиму усі поверне
На вéсну я стану теплішим
А літо допалить мене
Ця осінь що люто нас боре
Немов би Якова Бог
Ця осінь і ти і море
Зібрались нарешті утрьох
І я біля вас попід руки
Уперто за овид іду
Де хвиля позбавить муки
А ти подаруєш мету
Тебе мов стрілу на льоту
Ловлю але руки діряві
Не руки а рани криваві
Тож я одиноким китом
Минаю твій сад і Содом
Де дійсність воює зі сном
Де людства огром і погром
Всього лиш велика химера
Яку вічно тягне в печеру
До вогнищ батьків і до роду
Колиски людської породи
А може … усе навпаки
Не люди ми а маяки
У темному морі життя
У пошуках сенсів буття
Я наче кораблик зникну
Я вийду ти вимкни світло
Я вийду а ти забудь
У віршах не кров а ртуть
У віршах нема тепла
Любов – то оселя зла
В коробці мого чола
Ненависті певно тісно
Ненависті треба кисень
Така ото в мене осінь
Бродяжить і їсти просить
* Овид - горизонт,небокрай.
приємно, загромідкий мені, якось навіть видалити хотів, але дякую
