Що залишилося тобі від неї? Опіки на вустах, шрами на тілі, десятки листів із промовистим мовчанням і глибокі ріки, повні солоної риби. Вже навіть подушка не пахне її волоссям.
Вона ввірвалася в твоє життя з несподіваною приємністю, немовби кошеня, яке стрибає на руки. Спершу дряпається і кусає, але, зрештою, сумирно засинає на грудях, дихаючи ніжним теплом.
Накручуючи на палець локони, вона говорила крізь сон, що наше теперішнє вагітне нашим майбутнім. Це, начебто, сказав хтось із філософів. Авжеж, авжеж, – кивав ти головою. – А як же інакше? – наголошував, розуміючи, що з нею неможливо не погодитися.
Та згодом пішов лапатий сніг і засипав стежки додому. Здавалося: все просто наснилося. Чиясь незрозуміла вигадка. А, може, нічого й не було. Так, ніби випадково зіштовхнулися на вулиці, вибачилися і попрямували далі кожен своєю дорогою.
На шляху зустрілася інша. Недовірливо вдивлялася тобі у вічі, ніби запідозривши – ти щось від неї приховуєш. Їй не сиділося на місці. Здавалося, ось-ось, зараз має трапитися важливе, що неможливо пропустити.
Багато говорила. Під час розмови з нею лише за один вечір можна було познайомитися з половиною міста. «Що робити з її чарівністю? Ти дуже схожа на неї. А, може, ти і є вона…».
Бо що таке любов, як не звичайнісіньке звикання один до одного? Йду дерев’яним містком через глибоку річку і щоразу провалююся зі страхом утопитися. До іншого берега зовсім трішки, але іноді хочеться залишити все і повернутися назад.
