Спотикаюсь і падаю. Йду по шляху.
І, здаеться, що й Бог вже за мене забув.
А буря шматує не одіж, а серце,
О, Боже, коли вже закінчиться все це?
На коліна паду я , несила іти,
Горду спину зігнули життєві вітри.
Все. Здаюся. Не можу, не ступлю ні кроку.
Навіщо прирік мене на одинокість?
І доноситься голос крізь вітру порив:
"Я ж вірив у тебе, коли сотворив...
Не зважай на сльозу, що із серця тече,
Легко іти, обіпершись на інше плече."
І ти вистоїш, люба, в життєвій борні,
Дух незламності й сили дарував я тобі.
Ти здолаєш сходинки круті до Небес,
Я ж за тебе помер. Я із мук цих воскрес!
Твоя сила - у слабкості, міць-у мені,
А мед щастя, повір мені :- у полині!
Бо коли коштуватимеш тільки меди-
Не оціниш ні жертви моєї, ані ближнього горя-біди.
А побачиш веселку крізь призму сльози,
З колін піднімайся і до мене іди.
Ти воскресла! Розлилась, мов ладан кадильний...
Я так випробовую сильних.
Є деякі питання до ритміки вірша та лексикології, але загалом вірш гарний. Мені сподобався.
