|
Осінній пізній вечір у полоні чорних хмар… Вдалині блискавиця раз – у - раз на шматки розрізала небо, рожеве сяйво охоплювало величезні хмари. Це лише на мить…. За кілька секунд доносився тихий гуркіт, якась частина його припадала до землі, а інша тихо бурчала й тікала, як подалі, ледь - ледь чулася луна й десь зникала. Напередодні вітер шаленів, зривав листя з зажурених дерев, витанцьовував по напівсухих травах й квітах. Та напевно злякався блискавки, притих, неподалік, в гаю сховався. А можливо й десь,зовсім непомітно доганяв скуйовджені хмари.
Ольга вийшла з хати, зморено підняла очі до неба, кілька раз перехрестилася,
-О, Боженьку! Дай дощику та тільки ж ненароби шкоди! Прости мене стару за всі гріхи! Тихеньким, лагідним дощиком землицю окропи… Охо – хо… Тож так потрібна сила для озимих. Іще раз оглянула все небо й швидко з мотузки зняла висушений одяг, який ранком випрала. Чи закривати хвіртку, а чи й ні? Тільки подумала, як декілька великих краплин впало на хустину, здригнулася від несподіванки, немов струмом вразило все тіло,
-О, де там,- здвинула плечима, зморозило, трохи злякано,
- Хай йому грець, ще змокну!
Й до пса, що крутився під ногами,
- Гайда в буду, що грози боїшся? Ото дурень, ану тікай!
Ледь переставляла ноги, йшла до веранди. За звичкою, включила світло, знову перехрестилася. В хаті зняла хустину,
- Ой, хоча б не полиняла від тих краплин. Така ж стара, як і я…
В окулярах роздивлялася хустку, задоволено примруживши очі,
- От добре, наче все гаразд.
Й відразу нагадала, що на веранді забула вимкнути світло,
-Ой, треба ж такого, все забуваю… Але хто там в таку лиху годину прийде…
Чи ввімкнути телевізор - подумала і тут же себе зупинила - от роззява, тож блискавиця! Нарешті присіла на стілець біля столу, під ногами, на плетеній доріжці лежав кіт Василь. Він не звертав на неї уваги, хоча вона вже декілька раз стукала посудом. Наливала в миску гречаний суп. Як завжди, перед вживанням їжі, перехрестилася до ікони, подякувавши Богу за хліб і сіль. Тільки в руку взяла ложку, як почула гавкіт свого Марса й гучний стук у двері, за мить у вікно,
- Тю, когось таки принесло… Нікого не чекаю… Бач, то добре, хоча блискавиця, а світло не вимкнули.
На вікні розсунула фіранки, побачивши незнайоме обличчя дівчини, вирвалося з грудей,
-Ой, хтось чужий…
Хвилюючись відчиняла двері, бо через вікно побачила, що дівчина обома руками тримала маленький пакунок, дуже схожий на сповите маля.
Мокре, бліде обличчя дівчини вразило стару. Затрусилися руки, тремтів голос,
- О, Боженку!Ти хто? Бачу не наша, дитино,ти звідки?
І окинувши оком обійстя, впустила її до хати, швидко закрила двері на ключ.
- Та ви не бійтеся, я одна з сином, не прийшла красти, чи вимагати щось… Пустіть на ніч, боюсь мій Макс захворіє…
Ольга оглянула дівчину з голови до ніг й зробила висновки, не схожа на циганку,
- Ну, давай, заходь, зніми мокрий одяг, бачу й ковдра в малого мокра, треба переодягтися, зараз для вас щось знайду.
Скільки ж їй років? Звідки вона, де взялася в таку лиху годину? Навіть сумки немає, чим годуватиме дитину? Й сама в легких капцях, мабуть зовсім змокріли ноги- думки бджолині роїлися в голові. Вже й наче хотілося спати, мала лише повечеряти, а тепер й сон пропав. Від думок гупало у скронях, все тіло проймав мороз, за якісь секунди відступав, відчувала, що вже червоніє на обличчі. Дівчина поклала дитя на ліжко, переминалася з ноги на ногу,
- Бабусю дякую вам, що прихистили. Я ранком піду…
- Та - то пусте,- відповіла Ольга, викладаючи з шафи деякі речі.
Мовчки дивилася, як дівчина, не соромлячись,перед нею переодяглася. Розповила маля, воно солодко сопіло, навіть не відчувало її дотиків.
О Боже, що це? Чорнявий і смуглявий, чи й не циганське це дитя? І подумки, мов прикусила собі язик. О, прости - прости Боже, думаю негоже, знову беру гріх на себе, не мені судити. Зацікавлено дивилася, то на неї, то на хлопчика. Такий маленький, напевно від роду й місяця немає. От, молодість, не знає страждань, ото взяли моду, народжують, а потім не знають, що з цим робити. Та тут же перехрестилася й відразу відійшла від дитя. Немов клубок у горлі застряв, знов грішу. Прости Боже, за ці думки злі, що значить старість, хто знає, що привело її сюди? Уже асипала суп,
- Не чіпай хлоп`я, хай поспить, напевно не промерз… Он махровий рушник поклала, накрий його, сідай, будемо разом вечеряти. - Вважаю це буде доречно, он на стільці в`язані шкарпетки, одягни, хай ноги зігріються. Чого доброго, ще сама захворієш. Не соромся, я проста людина, грошей за ночівлю не візьму. А роздивляюся тебе, бо схожа зовсім на молоду дівчину, бере сумнів, що твоє дитя. Та й знаєш, живу сама, тому й трохи боязно.
- Мене звати Роза, я з Демидівки…. Не журіться, надовго не залишуся. Зараз он син проснеться, погодую, маю молоко в грудях, добре, хоч з цим проблем немає. А все інше, якось владнається, просто дощ пішов, тому й попросилася до вас. Була на залізничній станції, електрички не зупиняються, тому й тут, Я тільки до ранку, потім піду, - говорила не поспішаючи.
Вони мовчки, кожна з своїми думками, сьорбали гречаний суп. Почувши розмови, проснувся кіт, потягнувся, хвіст трубою й відразу плигнув на ліжко до малого. Лише мить, Ольга сердито, ліктем скинула кота,
- От, бісова душа, напевно запах молока почув!
Роза - думала Ольга сидячи біля вікна - дивне ім`я. А хто ж батько цієї дитини, можливо хтось з мулатів? Та ні, більше схоже на закарпатських людей. Але ж чи є нині такі в Демидівці? Напевно все ж таки з циганів, хіба може до них пристала. Але ж така молода й на вид порядна, охайна.
Роза з сином солодко спали на старому дивані, а вона ж хоч собі ліжко й розстелила та сон не йшов. Дивилася на краплини, що стікали по склі вікна, думки полетіла в молодість….
Літо…. Неподалік від Бару, невеличке село потопало в садах. Поліна, мати Олі, в школі викладала українську мову, була вимогливою, дуже строгою вчителькою і на жаль вдома своєї тактики не змінювала. Дівчина не знала батька, на цю тему ніколи з матір`ю не говорили. Лише, одного разу, під час шкільних канікул, ще в років десять, запитала про нього. Тоді мала що слухати, мати сердито, її зачинила в кімнаті. Заборонила спілкувалася з дітьми, з дорослими, думала, то чиїсь настанови, дізнатися про батька. Ніяких запитань, мов під графою - »цілком таємно». З роками Оля зрозуміла, чому мати така сердита, чому замкнута, адже окрім роботи ні подружок поруч, ні рідні.
Йшли роки... Оля відчувала себе дорослою, перейшла в одинадцятий клас. Пізнала перше кохання… Це було одного літнього вечора, однокласники юрбою пішли в поле - посмакувати молодого гороху. Вздовж дороги, густі й високі зелені трави і молода посадка з листяних дерев. А далі низина й чудовий березовий гай. Легенький вітерець колисав віти берізок, вони мов загравали з вітром, на сонці виблискували, переливалися золотом.
Ось і забрели Оля з Миколою, світлооким хлопцем, від якого всі дівчата в класі божеволіли. Він син міліціонера, здавався їй відповідальним. Хоча і не було побачень та з школи часто проводжав додому, так щоби не бачила мати. Вона всіх хлопців з її класу критикувала, в кожного знаходила вади.
Донька не згідна була з її баченням та йти проти матері, це значить в домі знову блискавка і грім, крик і сльози. Хоч і дорослішала донька та мати, все сприймала її за десятирічну дівчину.
Оля з пелени висипала стручки гороху на траву й сама впала на коліна від сміху. Микола розповідав фільм; »Невероятные истории итальянцев в Росии». Їй не довелося його побачити, тому з задоволенням слухала. Він приліг біля її ніг і з захопленням розповідав,час від часу дивлячись в ясні очі. Вона чистила стручки гороху і усміхаючись, по кілька горошин, з долоні висипала йому в рота. Вони чули, як поверталися однокласники, залишися удвох.
Микола витирав губи,
-Ну досить нагодувала, смачно дякую, дай закушу солодом!
І схопив її неціловані уста. Тремтіла, не знала, що діється. Мов сп`яніла, дивне бажання відчула в тілі, провалилась в небуття. Ніжні, пристрасні поцілунки, дотики до шиї, збуджували її. Дотик рукою до грудей - шалено забилося серце, а він знову ловив і ловив її медові уста. Розтала, як роса на сонці, сама не знаючи, чому втратила над собою контроль, все дозволила, піддалася спокусі. Лиш на мить думка привела до тями - от, що таке по - справжньому любити. Гарячі тіла, жаданий дотик, немов струм пройняв все тіло. Бажання ласки, поцілунків, мов спрага напитися води, відчула смак всього і заніміла…
Легенький вітер розвіяв світло - русі коси. Оголена, дівоча краса, як магія спокуси. Поцілунки.
-Яка ж ти солодка, Весь вік будеш моєю….
Чи - то запитання, чи ні, не зрозуміла. В голові мов шепіт, а чому ж ні, адже я вже твоя, коханий.
Уже темніло…повернулися додому. Біля хвіртки на них чекала, як чорна хмара, її мати,
-Ну і ну, всі повернулися, а ви де вешталися до цієї пори?
Він взяв Олю за руку, ледь зблід,
- Та далеко забрели в полі, тож йти прийшлося через яр, а там дорога погана, ви ж знаєте, рови, тому так сталося. Ви вибачте нас, не сваріть її, це я винен.
Мати, від цих слів навіть посміхнулася, але кивнула рукою в сторону хати й суворо,
- Більше ніяких походеньок!
Оля, щоб запобігти сварці, відразу лягла спати.
Смачний горох і ті солодкі поцілунки вийшли боком. Оля обчислювала дні, зрозуміла, що вагітна. Хіба буває так, що раз і все, дивувалася. В серпні місяці впевнилася в цьому. На побаченні – цю новину повідомила Миколі. Він наче й зрадів та нагнувши голову, обома руками схопив її за плечі.
-Що ми наробили Олю? Я тобі вірю, що ти більше ні з ким не будеш, думаю будемо разом! Але ж школу треба закінчити, а потім служба в армії, навряд чи батько домовиться в військкоматі.
Струнка, як берізка, стояла обнявши двома руками молоденьку берізку, ні вона не плакала, вірила йому, бо кохає. Чомусь не дуже журилася, он мати мене виховала, нічого і я поки що сама дитину підніматиму, а там і він з армії прийде..
-Миколко,- підійшовши до нього, поцілувала в щоку, -Я тобі вірю. Я справлюся. Одне тільки, якось з мамою поговорити треба…. Він цілував її уста, говорив ніжні слова, яких їй бракувало житті.
Вранці, за кілька днів до школи, її дуже стоншило. Нестрималась, вискочила надвір. Мати, саме давала курям їсти, побачивши доньку, миску з зерном жбурнула на землю.
- Що догулялася?! Напевно той горох смачним виявився!
Вона різко схопила її за волосся, волікла до хати, з силою посадила на стілець,
- Швидко збирай речі, ми поїдемо…
Зі сльозами на очах на якусь мить заніміла та відразу ж зірвалася з стільця,
- Ми одружимося. Коли з армії прийде. Ми кохаємо один одного.
В материнських очах вогонь злоби й ненависті, розчервонілася,
- Вони кохають один одного, подивіться на них люди! Та, це ж сором! Досить розмов! Переодягайся, їдемо! Я тобі не дам мене ославити на все село. Я вчителька, маю подавати приклад у вихованні дітей. А, це, що ? Приклад?! Боже, як це мені пережити, скажи?! Їдемо в Бар, в мене там родина є, тітка Катерина, родичка по материнській лінії. Вона працює в лікарні, ось там і все вирішимо, що з тобою робити….
Ті слова, як грім, не говорила, а вигукувала слова. Дівчині здавалося, що від перепаду тону дзвеніло скло вікон.
-Мамо - не кричи, тож люди почують….
Витерши змокріле чоло рукою, мати посварила вказівним пальцем,
-Надумаєш не послухати, вижену з дому. Швидко збирайся, я сказала! Маємо встигнути на автобус.
Вона так кричала, що з рота вилітали краплини слини. Від поведінки матері доньку тіпало та вона все ж збирала речі. Розуміла, своїм сперечання, ще більше зашкодить, лише дужче розлютить матір.
Невеличке містечко навіювало сумні думки. Він там, я тут, що далі? І нічого не знає, що нині відбувається. Ні я на аборт не піду, хай хоч все тіло ріже живцем, хай виганяє, але дитя буде жити.
Тітка Катерина здивувалася приїзду, але прийняла радо, адже жила сама в двокімнатній квартирі, дітей Бог не дав, як розповідала мати.
-Ти справжня красуня, Олічко!- обійняла її тітка і продовжила,- Мабуть мене не пам`ятаєш, я у вас була, тобі тоді здається чотири рочки з хвостиком було. Мама інколи приїздила, при зустрічі все скаржиться, що не вистачає часу… Воно й насправді така робота, що не завжди вирвешся...
Вона відчинила на кухню двері,
- Поліно, хай Оля тут подивиться телевізор, а ми пішли сюди, тут поговоримо.
Мати перша вийшла з кухні, заплакана, намагалася не дивитися на доньку, раз - по- раз нахиляла голову,
-Ти залишаєшся! Про дім, школу й не думай! Тут неподалік є школа, кілька місяців походиш, а там домовлюся…
- Мамо, про що домовишся? - спитала здивовано.
Поліна стояла біля вікна, задивлялася вдалину,
-Довго говорити не буду, що треба я зроблю, а ти готуйся, щоб навесні змогла здати екзамени.
З підносом в руках зайшла тітка, на ньому стояли тарілки з стравами. Запахло копченою ковбасою, Оля зблідла, рукою прикрила рота, піднялася з крісла.
Тітка посміхнулася,
-Таке воно жіноче життя, он на столі компот, візьми пару ковтків, може попустить..
Поліна розповідала про роботу в школі, інколи примружуючи очі, позирала на доньку, важко переводила подихи.
За пів години, поспішаючи кивнула рукою,
-Ну бувай доню, ніяких витівок, лишаю тебе тут. Живіть, не поминайте лихом.
Вона, тітці, щось прошепотіла на вухо й голосно,
-Ти проведи мене…
Обоє поспішили до дверей… Коли Оля почула, як клацнув замок, не стримала сліз, розридалася. Чи від хвилювання, чи від щастя, що залишить дитину, адже про аборт - ні слова. Розмірковувала, звичайно, непереливки мені буде, можливо це й на краще, що не вдома, тільки треба дати знати Миколі де я, хай приїде.
Легкий мороз проймав тіло, з хвилюванням дістала зошит і папір. Напишу листа, напишу, як кохаю. І тут же себе зупинила, а можливо хтось прочитає, ще висміють, напишу де я,чекатиму.
Пройшло чотири місяці… Оля дивилася у вікно, ковтала сльози, Микола на лист не відповів, мати жодного разу не приїхала. У відчаї, що нікому не потрібна, перестала ходити до школи. Але тітка її запевнила, що вони у вихідний день зустрінуться з директором школи і всі питання вирішать. Вона не лізла в душу до дівчини, бачила її хвилювання, інколи намагалася відволікти, вчила в`язати дитячі речі, а інколи обійме і скаже,
-Все буде добре, тобі хвилюватися не можна.
Їм добре вдвох… Оля відчувала у ставленні до себе увагу і тепло. Ласку і ніжність, яку мала лише в дитинстві.
Після скорочення штату лікарні, тітка влаштувалася працювати на пошту в посилочний відділ, приходила з роботи втомлена. Оля радо готувала страви, пекла пиріжки, печиво, крутила голубці, тітка задоволено дякувала їй і інколи навіть цілувала в щічку. Їй вже й здалося, що хай би тут жити все життя, так спокійно й затишно. Але в душі тримала біль, не ділилася цим з тіткою, чому мовчить Микола? Чи отримав лист? І чому мати більше не приїздить? Невже не простить?
Поліна, через пару днів після приїзду додому, в коридорі школи побачила Миколу. Він взрівши її, трохи боязно, хвилюючись,
-А чому Олі в школі немає? Що захворіла?
Сердито зміряла хлопця,мов спицю встромила в серце, озирнулась, впевнилася, що близько нікого немає,
-Це ж ти її довів до цього. Дитину втратила! Між вами все закінчено і не шукай! Я її відправила до Москви, адресу не дам і не проси. І гадаю, про те, що сталося, краще, щоб ніхто не знав. Розплескаєш язиком, сядеш до в`язниці за зґвалтування. Він побілів на обличчі,
- Але ж я…
Вона різко перебила,
- Ти ніхто і тебе звати ніяк! Я все сказала!
І різко розвернулася, поспішила в клас.
За стільки місяців вона ні разу не поїхала до доньки. Її серце було переповнене гордістю, в душі не змогла наважитися простити доньку. Але щомісяця, Катерина отримувала від неї гроші, висилала їх з пошти сусіднього села, щоб ніхто, ні про що не дізнався. Адже лист від Олі, що мав отримати Микола, вона в поштарки забрала. Поштарці ж радо повідомила, що відправила доньку закінчувати школу в Москву до родичів, бо там перспектив більше, а за мовчання всунула в руку двісті гривень.
За вікном весна… В кабінеті директора школи на них чекали вчителі. Катерина вийшла з кабінету, Оля відповідала на запитання зі всіх усних предметів. Вчителі з розумінням поставилися до майбутньої матері, всі екзамени склала екстерном. Відчуття радості переповнювало душу.
За вікном ясно світило сонце, танув сніг - маленькими струмочками стікав з дахів будинків… Вона - приклавши руку нижче грудей, слухала, як ворушиться маля, всміхалася, -
- Скоро я тебе побачу… Ти народишся і ми поїдемо до татка. Хоч бабуся проти та ми з тобою все одно поїдемо….
Нині тривожна ніч видалася Олі. Відчуття страху, час від часу гудіння в голові і нудота, яку намагалася вгамувати, запиваючи водою. Та врешті не стрималася встала з ліжка, все закрутилося пере очима і попливло…
Катерина майже не спала цілу ніч, чула, що дівчина не спить, відчувала, що напевно скоро почнуться перейми. Коли ж почула гуркіт стільця, відразу схопилася з ліжка, різко відчинила двері, Оля лежала на підлозі….
Поки їхала швидка допомога розплакалася біля неї, обливала водою, але привести до тями не вдавалося.
В родовій кімнаті - цокання металевих предметів…. Оля відкрила очі, біля неї жінка середніх років збирала в лоток медичні інструменти,
-О! Прийшла до тями, от і добре. Дякуй Богу за спасіння, мало не втратили тебе….
Ці слова почула, як в тумані і знову перед очима все попливло.
Чиїсь розмови,
- Багато крові втратила…
Біля неї стояла тітка і жінка в білому халаті. Вона взяла тітку за руку, ледь усміхнулася й тихо,
-Подивіться, думаю все буде добре.
Катерина обійняла Олю, поцілувала. Але при поцілунку вона на обличчі відчула її сльози.
-Я народила? Кого? Де дитя?
Губи не слухалися її, потемніло в очах.
За вікном білий день… В палаті два ліжка. Їй скільки різних препаратів накололи, що вона все сприймала наче уві сні. Але на другому ліжку помітила смуглу, чорноволосу жінку, яка лежачи годувала маля й промовляла,-
-Моя Русланочка, моє сонечко…
Немов гучною луною пливли ці слова, за мить все зникло.
Більше тижня минуло після пологів За вікном ніч, Оля відкрила очі, від вікна місячне світло падало на друге ліжко. На ньому спала тітка Катерина.
Вона намагалася встати та тітка відразу почула,
- Олічко, дитино, ну дякувати Богу. Ти може пити хочеш?
-Тьотю, а де маля, хто в мене? Чому ви тут? Мені, що робили кесарів розтин? А де та жінка поділася, чи -то циганка, що називала свою доньку Русланою, її що вже виписали?Який сьогодні день?
Катерина злегка зблідла, знервовано подала склянку з водою.
- Багато не пий, не можна, ти зараз нічого не запитуй, потім поговоримо, адже нині ніч за вікном.
Оля повертаючись на бік,
-Щось сил немає …. Добре, ранком поговоримо.
За кілька хвилин відчула, прилив тепла до грудей. Ой, що це? Можливо молоко? І до тітки,
-В мене здається на грудях мокра сорочка. Та - швидко відреагувала на слова ,
-Під подушкою є чиста, зараз все зроблю, переодягнешся.
Вона простирадлом перев`язала їй груди,
-Знай, тобі треба менше пити…
Мов божевільна, обома руками схопилася за голову, розплакалася,
-Що дитину не спасли, то хоч скажіть, кого мала хлопчика, чи дівчинку?
Катерина пригорнула її її голову до себе,
-Заспокойся, змирися… Доля нам така. Донечка була в тебе та на жаль… Хай випишуть додому, там розповім, заспокойся….
Оля з Катериною з лікарні поверталися на таксі.. Вона роздивлялася навкруги, наче когось шукала,
-Тьотю, а мами ні разу не було?
Та приклала вказівного пальця до губ,
- Вдома поговоримо.
Минуло два місяці…. За цей час майже нічого не змінилося. Оля готувала їсти, тітка ходила на роботу. З матір`ю так і не бачилася. Одного вечора тітка все ж таки розповіла, що сталося в лікарні. Хоч дитину мала через кесерів розтин та за два дні зробили гінекологічну операцію, бо утворився тромб. Мати приїздила, чекала результату, щоб дізнатися, чи все буде гаразд. Але дівчинку не вдалося спасти, мати відразу забрала її і поховала в іншому селі. Навіть не сказала в якому, пообіцяла сказати пізніше, коли трохи окріпнеш. Тітка дуже нервувала, то червоніла, то ставала біла, як полотно, наче розповідала про своє втрачене дитя.
Після розмови, Оля дуже хотіла поїхати додому, але тітка відмовила. Виявилося, що мати, просила тітку не відпускати її, щоб ніяких розмов по селі,бо всім розповіла, що відправила до родичів в Москву.
А час не зупинявся… Катерина оформлялася на пенсію, їй вдалося влаштувати Олю на роботу- на пошту. Правда не в посилочний відділ, а поштаркою. Обоє тішилися, адже жити за щось треба, мати - більше грошей не присилала. Одного разу таки приїхала вона в Бар, але зайшла до Олі на роботу саме в той час, коли дівчина розкладала кореспонденцію. Зайшла з таким видом, наче вони вчора бачилися. Дівчині скільки всього хотілося розповісти, дізнатися, що там вдома? Чи Микола поїхав навчатися? І основне де поховали дівчинку? Та вона тільки сказала,
-Мамо, нам треба поговорити, де моє дитя поховане?
Мати здригнулася від питання, зблідла, знервовано схопила доньку за руку,
-Про це й питай, забудь! Не трави мою і свою душу. Воно того не варте! Нема і все, нема!
Й різко поспішила до виходу.
Оля, немов той вітерець, швидко рознесла кореспонденцію, поспішила додому. Переступивши поріг, розплакалася, розповідала про приїзд матері. Катерина теж плакала, чи то від слів і жалю до дівчини, чи від того, що вона їй нагадувала про її молодість. Але цю таємницю, що вона втратила недоношену дитину на п`ятому місяці вагітності, не хотіла розкривати. Також не хотіла розповідати про своє життя з чоловіком, який відразу покинув, дізнавшись, що в неї не буде дітей. Боялася відкритися, бо полюбила її, мов свою доньку. Дещо знала за дівчинку, що народила Оля, але поклялася Поліні, що буде мовчати. Порадила дівчині не шукати Миколу, вважала, що в такому разі навряд він зрозуміє її біль, бо в таких випадках, в основному чоловіки покидають дружин.
Минуло п`ять років…. Останнім часом тітка хворіла, часто тримала руку в області серця, пила якісь краплі, під язик брала пігулку валідолу, але звернутися до лікарів, хоч Оля вмовляла, йти не хотіла.
Одного зимового дня на дворі дуже потепліло. Оля, з промоклими ногами, ледве прийшла додому. Було багато кореспонденції, повернулася пізно, відчувала біль внизу живота. Тітка відразу наполягла - на наступний день піти в лікарню.
У поліклініку йшла сама, тітка знову пила ліки. Довго вмовляла їй піти з нею і обов`язково показатися кардіологу, але вона категорично відмовилася. На прийом Оля попала до молодого гінеколога. Після огляду, зацікавлено подивився на неї,
- У вас запалення, треба підлікуватися. Хоч і не будете мати дітей, але затягувати не варто, це може бути небезпечно.
Після почутого, не змогла й слова сказати. Все ж дала згоду на лікування в стаціонарі, спішила додому взяти деякі речі та розпитати тітку, чому їй таке сказали? Але коли прийшла додому, тітка капала краплі й плакала,
-Ой Олічко, дитинко, мабуть вже кінець, так пече в грудях, так пече…
Оля, кинувши сумку, побігла до сусідів щоб визвати швидку допомогу, на весь будинок, тільки в них був телефон.
Катерина вся трусилася, синіли губи, хоча під язиком знову тримала пігулку.
Ледь ворочала язиком, вирячивши очі,
-Сядь, сядь, де що скажу….
Відчуття страху та все ж присіла біля неї, взяла за руку. Вона ледве вимовляла слова,
- Там, в біль`ї, знайдеш гроші на похорон,
- Та, що ви тьотю? - перебила її.
Вже майже шепотіла,
–Про дівчинку слухай, звати її Руслана, Поліна віддала її жінці тій, що з тобою в палаті була. Вона їхала потягом в Івано - Франківськ, передчасні пологи, зняли з потяга. Її звати Софія, вона народила мертвого хлопчика. Це не мій гріх, мама запропонувала тій жінці, а хлопчика десь поховала, я навіть не знаю де, не зізнається. Прости, прости мене дитино…
Відкривши рота, хапала повітря й за мить закрила очі. Саме в цей час в дверях з`явилися медики.
Чоловік, відразу подивився в якому стані очі, а потім кивнувши рукою, слухав серце, але вже було запізно.
Оля, брала в лікарні довідку про смерть, зайшла до гінеколога, щоб виписав для неї ліки, які можна приймати вдома. З пошти відправила телеграму матері.
Але мати так і не приїхала. Де та мужність взялася, де взялася сила? Витримати два стреси одноразово занадто важко. Ховала тітку, мов свою маму, на шматки рвалося серце, глибоко в душі вгамовувала біль. Добре коли є такі чуйні сусіди та працівники з роботи, вони й допомогли їй організувати похорон.
Нелегкі години в одинокості. Після невеличких поминок, все здавалося, що зараз в двері подзвонить мати, але не дочекалася.
Думки осині- може вона хвора, що не приїхала? Треба поїхати, важливо все на власні очі побачити, як вона живе. ..І дізнатися чому не приїхала, адже це не на святкування чогось, а провести в останню дорогу. В душі дивувалася, невже так можна? Як можна бути такою гордовитою, чи - то такою черствою! Могла хоч телеграму дати, чому не приїде.
Декілька днів в ліжку…. з ніг звалила висока температура. До запалення, ще й грипувала. На дев`ятий день після похорон, саме випала неділя, пішла до церкви. Зробила все так, як підказала сусідка тітка Тамара. Вона навідувалася до неї, купила лимони та деякі ліки. Тітка підтримувала її розмовами, втішала, що організм молодий, все пройде й забудеться, як поганий сон.
Час лікує рани… Оля чекала теплих днів, щоб нарешті поїхати в село. Але зима видалася сувора і сніжна. Як важко на душі, але треба дочекатися тепла і обов`язково розпитати маму, про ту жінку, куди вона повезла її доньку? І як змогла таке зробити?Як їй живеться з таким гріхом? Скільки раз, це запитання задавала собі, адже я мама дитини. Скільки думок передумано, скільки планів намріяно та треба було дочекатися відпустки - в березні місяці.
Нарешті і відпустка….. Оля добиралася в село, саме у вихідний день, щоб застати маму вдова. Була здивована й пригнічена, коли відчинивши двері, в хаті побачила дядька Василя, який в школі працював завгоспом.. Він, трохи скривившись на обличчі, привітався і відразу його, як вітром здуло, тільки й помітила, вже зачиняв хвіртку. Мати, одягнена в довгий коричневий махровий халат, сиділа в кріслі, біля неї на журнальному столику парувала кава. Оля на підлогу поставила сумку, намірилася обійняти матір. Суворий погляд, категорично кивнула рукою,
-Тільки без пестощів, ти ж знаєш я цього не люблю. Сідай, якщо вже приїхала. Думаю не надовго, не хочу, щоб тебе люди тут бачили, боюсь заклюють мене питаннями.
В хаті тихо - тихо… Глухо і одноманітно гойдався на стіні маятник годинника, відстукуючи секунди і час від часу в пічці потріскували дрова. Оля, при розмові з матір`ю, виплакала всі сльози.
Їй вже й здалося, що вона їй не рідна чи, що? Скільки злоби може бути в людини до своєї доньки? Вона розповіла їй, що все знає про свою доньку. Намагалася, щось дізнатися про ту, смуглу жінку, але мати скрушно похитала головою,
- Мені нема чого тобі додати, тільки вона не циганка, із західної України, не знаю хто по національності. Ти не будь дурепою, не шукай! Досить я із-за тебе щастя не мала, не хотіла, щоб якийсь чужий чоловік виховував тебе. А, що до твого батька, то помилка молодості, яку ти на жаль успадкувала. Думаєш, що була б потрібна Миколі?! Він, як тільки закінчив школу, вони відразу продали будинок і виїхали в Київ. Батько ж у званні, добряче нахапав грошей, було за що купити квартиру. Так що змирися! А на похорон не приїхала, бо грипувала, нічого й без мене поховали!
Витираючи сльози, Оля довго мовчала. В неї більше не було сил на вмовляння. Мати при спілкуванні дивилася, то в одну сторону, то в іншу, намагалася не дивитися в очі. Донька хотіла зняти вже розстібнуте пальто, мати здивовано подивилася,
-Думаю ти не збираєшся тут ночувати, пригощу кавою і їдь, краще вдома проведеш відпустку. І мені спокійніше спатиметься. Ще розпочнуться розмови - де і що? Чому сама приїхала, без чоловіка? Мені цього не треба, я найкращі роки свого життя подарувала тобі. Ти сама вибрала свій шлях, самостійна. До того ж тепер господиня, квартиру маєш, живи приспівуючи, насолоджуйся життям.
Оля кліпала червоними очима й мовчала. Такої зустрічі про яку мріяла, не відбулося. На жаль і дізнатися того, чого хотіла, їй теж не вдалося. Похапцем виклала з сумки на стіл, великий шматок сиру, палку ковбаси і коробку цукерок.
Мати махнувши рукою,
- Та не переймайся, в мене все є. Не треба було втрачатися. Бери попий кави,
Вона в чашку налила їй кави, продовжила,
-Краще про щось цікавіше розкажи.
Гаряча кава лише на мить відволікла від розчарування, стискало в грудях, хотілося кричати, вити.
Життя продовжилося… По сусідству з Олею, жив одинокий чоловік Олег, правда за неї, був старший на десять років. З дружиною розійшовся, але мав шістнадцятирічну доньку, яка раз в місяць навідувалася до нього. Він працював охоронцем в міській друкарні. Робота позмінна, побачивши, що в неї нікого немає,став частенько навідуватись в гості, разом дивилися телевізор, чаювали. А згодом стали жити разом, вирішили не одружуватися. Адже Ольга знала, що в нього є донька, якій залишиться квартира та і він не наполягав на офіційному шлюбі.
Вони разом прожили двадцять років. За цей час мати декілька раз приїжджала в гості. Привітно з радістю спілкувалася з Олегом. Донька помітила в ній невеличкі переміни, не такий суворий погляд, задоволеність. Одного разу, коли вона проводжала її на автобус мати не витримала,
-Ну от, бачу живеш з чоловіком, щаслива. Тобі треба було мати за собою хвоста? Чи й кому б потрібна була? Тож досить гніватися на мене, подякуй, що все так сталося.
Роки минали…. Ольга тільки оформилася на пенсію, коли в Олега трапився інсульт. Ховала його не сама, поруч з нею стояла його донька. Вона не засуджувала батька, часто заходила в гості, до його вибору відносилася з повагою.
Не пройшло й півроку, отримала телеграму, померла мати. Як це невчасно, журилася, от тепер зовсім одна. І вкотре, ковтаючи сльози, думками про доньку. Де вона і яка, напевно вже своїх дітей одружує. Хоча б одним оком її побачити та мабуть - така мені доля.
Вона з годом продала квартиру, повернулася в рідне село, в свій будинок, де зросла. Хоча прийшлося зробити гарний ремонт, витратити багато грошей, але тут врешті знайшла спокій. Цей город, обійстя, гріли серце й душу. Ходила на могилу до матері і розповідала їй про своє життя. Журилася, згадувала своє кохання і інколи, згадуючи, що донька десь далеко,довго плакала.
Вже світало, коли Ольга відірвалася від спогадів. Витерла сльози, що стікали по щоках, почала палити пічку. От проснуться мої гості, а в хаті тепло, затишно. Поставлю картопельку, пюре їм приготую, ще й яєчок зварю всмятку. Як проснуться сходжу до Калини, хай молока для дитини дасть.
Вона зайшла в хату, коли Роза годувала сина. Дівчина зашарілася,
-Зараз погодую і піду…
Старенька категорично заперечила рукою,
-Нікуди не підеш! Голодну не відпущу, де ти бачила таке. Он сніданок приготувала, порадуй мою одинокість. Хай я потішуся, подивлюся на твого козака.
Привітні сяючі очі дивилися на неї,
-Ой, дякую вам! Я так добре виспалася. В хаті тепло, комфортно.
-Ну от і можеш побути в мене декілька днів, якщо нікуди не поспішаєш. Тільки паспорт маєш? Я забирати не буду, тільки подивлюся. Так на душі буде спокійніше.
Поклавши сина на ліжко, Роза дістала з маленького пакунка паспорт, подала їй. Ольга в окулярах листала, передивлялася всі аркуші,
- О, ти заміжня… бачу штамп стоїть. Віддаючи продовжила,
- А де ж чоловік зараз… Чи в Демидівці, чи десь поїхав?
Злегка почервоніла,
- Я розповім вам, а там чи повірите, чи ні, ваша справа.
Хлопчик почав пхикати, Роза відразу взяла його на руки, легенько колисала.Ольга,готуючи на стіл сніданок, з цікавістю поглядала на них, їй з першого погляду сподобалася ця молоденька мама. Роза ж відчувала пильний погляд старенької, у відповідь кліпала великими світлими очима і всміхалася. У її погляді, лагідних очах, щирій усмішці – доброта, від неї віяло теплом, Ольга відчула спокій на душі і радість
- Ну от і добре,- усміхнувшись,махнла рукою старенька,- Давай будемо снідати. Перехрестилася до ікони.
Роза кожного разу дякувала, коли вона подавала їй страви.
Здавалося, що дівчина кудись поспішає. Швидко опустошила тарілку, рукою витерла губи,
-Дуже дякую за все. Як не пошкодуєте про те, що тут залишуся на пару днів, то тоді слухайте, як мене від дому занесло та ще так далеко.
Ольга ніжно поклала руку на її руку і некваплячись заговорила,
-Тільки не поспішай дуже, час є, ще й чаю з молочком випий, тобі це на користь й сину теж.
Та, двома руками обійняла чашку,
-Я сама родом з Кольчино, це на Закарпатті. Є батьки, є сестричка ,за мене менша на чотири роки. Мама українка, а тато угорець. А мене сюди занесло, бо познайомилася я з своїм Романом в автобусі. Ви знаєте там, до нас багато туристичних автобусів приїжджає, ото наче й любов, згодом побралися. Забрав мене в свою Демидівку, тепер почав пити, як сказився, терпіння лопнуло.
Заплакала.
- Ну-ну, не хвилюйся, не треба нервувати, тобі дитя годувати.
Шморгаючи носом, продовжила,
-Ще й попрікає, що в Макса темніша шкіра. А я йому кажу, дивися тато мій угорець, хоча правда мама світла, ну така, як ви, як я, як він. Але ж сестричка моя теж має темнішу шкіру ніж я. Ото ж виходить мій тато Максу дідусь, тому тут нічого немає дивного. Чесно скажу, малому тільки місяць,а я вже втретє тікаю від нього, то в сусідів ночувала два рази, а це вирішила повернутися в Кольчино. Почав до мене руки тягнути. Правда там, у другій половині хати, його батьки живуть, але вони не були мені раді, коли ми побралися, сказали чужинку привіз. Кому й що казати. Осудять, ще й висміють, одне слово на чужині…
Ольга знервовано встала із-за столу, збирала посуд,
-Ото біда така….І це ти, ось так, вирвалася майже без нічого.
-Та ні в мене є гроші, три тисячі гривень. Тож додому доберуся,- сказавши жадно випила чай з молоком,
- Знаю, вдома мене сваритимуть, не дуже будуть раді. Особливо мама, вона вчителька, дуже строга і в школі, і вдома. Не хотіла його мати, як зятя, відмовляла мене, щоб не виходила за нього заміж, не їхала на чужину. Та і бабуся, вона правда теж угорка, казала, що на сході люди недобрі. Ви пробачте мене, але не знаю чому вона таку думку має.
Холод пройняв все тіло, Ольга здригнулася,
-А бабусю, як звати?
-У бабусі красиве ім`я – Софія… І в мами гарне, Русланою звати.
Затрусилися руки, старенька впустила тарілку на підлогу, хоч й підлога дерев`яна, але тарілка розбилася на друзки.
Роза схопилася з стільця, похапцем збирала їх,
- Це ж треба такого, ще й із - за мене тарілку впустили!
Присівши на стілець, Ольга мовчала… Павутинні думки задурманили голову - це ж треба таке співпадіння! А можливо це моя онучка? Та ні, це вже мабуть мої жадані сподівання побачитися з донькою. Чи то доля на старості років вирішила зробити мені подарунок з минулого? А може змилувалася, щоб не одна вік доживала. Склала дві руки покупи, приклала до грудей,
-Це на щастя дитино, не копошися, це на щастя….
-Та ні,- дівчина швидко витягла з пакунка гроші, хвилюючись,
- Ось я заплачу вам, я маю гроші.
Ледь стримувала сльози старенька та намагалася виглядати не жалюгідною,
-Не треба мені твоїх грошей… Я маю свої, маю пенсію. І хату не знаю кому залишу, бо одна, як перст. Якщо хочеш, залишайся в мене жити, думаю ми з тобою поладимо. А там вирішиш сама,чи повернешся до чоловіка, чи поїдеш до батьків, то вже твоя справа.
Роза здивовано дивилася на неї, все ще тримаючи в руках гроші. Напевно, правда, тарілка розбилася на щастя, тільки мабуть для мене, подумала й ніжно обійняла її,
-Бабусю, дякую вам! Дякую, що повірили мені, що не прогнали.
Ольга ховала голову в її обійми, ледь стримувала крик в душі. Як би ж ти дитинко знала, який в житті - ти для мене подарунок.
Вересень 2019р.
ID:
851279
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.10.2019 09:19:06
© дата внесення змiн: 25.02.2021 12:53:02
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Удвох, можливо, зможуть відігрітися понівечені душі... щемка історія 
прекрасно))))
Пречудовий твір!!!