|
2008 рік. Рідне не рідне місто
Розмова двох тіней:
Т1:«Птьху на тебе, блудливо стерво, проклинаю той день коли зустрів тебе! »
Т2:«Поглянь на себе ти ледве на ногах стоїш! Скільки можна випивати в тебе сім’я, син, який потребує батька. Ми ледве зводимо кінці з кінцями.»
Т1: «Замовкни, я бачив як ти перекидалась поглядами з тим бовдуром.»
Т2: «Я просто привіталась з другом, він неодноразово виручав нас. Ти ж знаєш, що саме завдяки йому я отримала роботу.»
Т1: «Знаю я як ти отримала цю кляту роботу!»
Мій батько проводив весь свій вільний від роботи час у місцевому пабі, де витрачав зароблені копійки. У тверезому стані він був скованим, невпевненим в собі, однак алкоголь пробуджував у ньому ревнивого звіра, який часто піднімав руку на мою маму. Втікаючи від домашніх інтриг, я часто відвідував своє улюблене місце – трояндову поляну в нашому лісі. Є думка, що після смерті ми потрапимо туди, де почувались найщасливіше коли були живими. Безумовно, я потрапив би в це місце. Тут, дерева грали у мовчанку, а десь здалеку за рікою лунали мантри у виконанні птахів. Теплий вітер здував сум з очей моєї ображеної душі. Червоні троянди, які були вкриті сльозами ранкової роси, торкались своїми пелюстками дитячих наївних рук. Шкода, що все це швидко минає, хотів би я зупинити час і довіку перебувати в обіймах природи. Поблизу поляни столітній дуб тихо споглядав мою радісну самотність.
«Діду, я заздрю вам!» - сказав я, торкнувшись крони старого дерева. Хоча він завжди мовчав, здавалось, слова лунали з його листків, які танцювали осінній вальс з вітром. В цей час моєму тілу було вісім років, але душа моя була значно старшою. Провівши мільярди років у темряві космосу, сонце в один момент вирішило спуститись на землю, щоб поглянути як живуть повні холоду люди. Коли я прийшов після однієї з прогулянок додому, моя мати з докором зустріла мене:
«А ось і ти, гуляка, вічно ти десь блукаєш як і твій батько. Дзвонила сьогодні твоя вчителька казала що в тебе проблеми з однокласниками, це правда?»
«В мене немає проблем. Проблеми є у них»
«Сонце, ти ж розумієш, що не треба давати себе в обіду. Я знаю, що ти в мене не такий як всі і я люблю цю твою дивакуватість, але люди сприймають її як слабість, легку мішень для пострілу. » - ці слова з її уст викликали в мене посмішку, кому як не їй слід взяти до уваги цю пораду.
«Мам, все я знаю. Не переймайся.»
«Ну гаразд, думаю ти мене зрозумів, ну ж бо сідай вчити уроки!»
За вікном світ поступово закривав очі, на зміну теплому сонцю прийшов холодний місяць. Мій погляд привернула зоря, яка першою зайняла місце на небосхилі. Кажуть, що в цей момент можна загадати бажання і воно обов’язково здійсниться.
"Зоре, кохано, промінь твій милий
Погляд мій подумки дасть йому сили.
Де би не був він – всюди палає.
Темряву неба світлом вкриває.
Мила, прошу вас без роздумів марних
Здійсни же бажання моє ти зухвале
Бажаю я корні пустити у землю.
Навіки трояндою вільною стати."
Де тільки не бувала в цю ніч моя свідомість. Напившись води з третього берегу Амазонки, поринула духом на дно Льодовитого океану. Я щодня бачу сновидіння, інколи вони бувають яскравішими за життя. Хто знає можливо воно також сон, просто більш глибший і одного дня ми прокинемось, забувши себе. Ранок пробудив мене промінням. Щоб не забути свої нічні пригоди, я записав все в щоденник сновидінь. Це був п’ятий з усіх що я мав. Час від часу буває перечитую їх, заново поринаючи у світ фантазій.
Не задумуючись, я вмився, почистив зуби, поснідав і вирушив до школи. Я навіть не пам’ятаю як закрив двері. Всі ви мабуть помічали за собою, що багато справ робите як літак на автопілоті. Повторюючи одне й те ж саме з дня в день люди поступово засинають, перетворюючись на живих мерців. Ці думки прямували зі мною через осінній ліс, за яким знаходиться початкова школа, в якій я тоді навчався. Жовті листя, що поступово опадали з дерев, пильно дивились у низ. Ще не давно вони були сповнені молодості та життя, а сьогодні тонуть в обіймах холодної землі. Всі ми думаємо, що все ще попереду, що завтра все змінить, але час лише минає, поступово наближаючись до краю прірви. Зграя молодих птахів, які більш за все боялись самотності, прямувала вперед по хмарному небі. Над хмарами змахом крил орел піднімався все вище та вище. Він був один, але впевненості в його очах було більше ніж у всіх цих птахів. Цікаво, як вони знають куди летіти? Чи правильний їхній маршрут? Чому вони обирають летіти разом, а не поодинці? Навколо школи стояли химерні берези. Ще коли мій батько радо бігав на перервах, вони вже були тут, волаючи гілками у відповідь вітру. Біля вхідних дверей великими буквами було написано: «ЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА»
«Як би не так»- подумав я.
«Можна знати хоч все на світі, але без розуміння це просто сміття, що забиває голову.»
Фактично всі уроки, окрім фізкультури, в нас були в одному класі, розташованому на першому поверсі. Стіни його були вкриті наполовину в сірий та зелений кольори. Як зараз пам’ятаю слова своєї першої вчительки: «Мати можливість перебувати серед дітей, спостерігаючи як вони швидко ростуть, немов жити біля аеропорту, щодня бачиш як літаки злітають. Шкода, що деякі з них розбиваються об скелі…» Як і в будь-якому класі в нас були свої відмінники. Завжди цікаво спостерігати як інформація вивітрюється з їхньої голови на другий день, як заради оцінки та похвали вчителя вони щодня ґвалтують власну пам’ять. На малюванні нам дали завдання зобразити осінній пейзаж. Це могло бути що завгодно: домівки, оточені осінніми деревами, помаранчевий ліс. Хоча це був час для творчості, багато дітей просто перемальовували вже готові малюнки. Рука моя без роздумів прийнялась малювати. Сам не знаю чому я зобразив персоніфікований помаранчевий листок, який сумно споглядав у вікно, тримаючи в руках потертий фотоальбом. Коли я його показав класу, всі діти засміялись, лише вчителька з подивом поглянула на мене. Вони звикли до моєї дивакуватості і, здавалось, з нетерпінням чекали якось нової вихідки від мене. Після закінчення уроку вчителька підійшла до мене:
«Мені сподобався твій малюнок це доволі незвичайно для дітей твого віку! В нього закладений певний зміст і плюс реалізація на досить хорошому рівні. Ти молодець! Не звертай увагу на чужі насмішки. Якщо ти не проти, чи не міг би ти залишити свій малюнок для демонстрації витворів наших учнів?»
«Дякую Вам, чесно кажучи я і так збирався його викинути, але якщо Вам дійсно він сподобався, чому би і ні.»
Діти радо вибігли на стадіон, всі окрім мене, на фізкультуру я не пішов. Ніколи не любив цей урок, так як більшою мірою він проходив у вигляді командних ігор. Мої однокласники сміялись з мене коли в мене не виходило подати м’яч у волейболі чи то забити гол у ворота. Спільна праця це не для мене, я гублюсь та почуваюсь невпевнено. Нарешті ця підготовка до майбутнього сірого життя на сьогодні закінчилась. Звісно, мабуть, прийдеться знову вислуховувати докори мами проте що не треба прогулювати уроки, якщо вчителька вкотре зателефонує до неї, але краще це ніж ця клята фізкультура. Додому я звісно одразу не пішов я вирішив прогулятись і за одно провідати трояндову поляну. На небосхилі виднілась посмішка веселки, старезний дуб тихо споглядав осінні сни і не помітив мого прибуття, в обіймах троянд тонув силует невідомої мені дівчини. Спершу я був роздратований, хто це посмів позбавити мене можливості побути на самоті, однак злість мою втопила пісня, що лунала з уст цієї дівчини. Її голос пронизував моє тіло, прямуючи променем в саму душу. На очах світились краплі радісних сліз. Здавалось ніби час зупинився, слова в голові затихли, думки плавно блукали вниз лабіринтом абстракцій. Мій образ налякав дівчину. Вона явно не очікувала з кимось тут зустрітись. Ноти тонули в її білявому волоссі і затихли в зелених очах.
«В такий ситуаціях треба попереджати, ти налякав мене!»
«Вибач, не хотів перебивати. В тебе гарний голос. Чесно кажучи, я тут часто буваю і ти перша кого зустрів.»
«Дякую. Я нещодавно переїхала. Мої батьки любителі зміни місць, порахувати не можу яке це вже, може п’яте може шосте, не знаю. Я спершу гуляла собі по місту, оглядала місцевість, однак швидко втомилась від людей і вирішила сходити в ліс. На моє велике здивувався я натрапила на цю поляну. Здавалось ніби вона сама покликала мене подумки. »
«Хм..зрозуміло. Гаразд, мабуть я піду, ще раз перепрошую що перебив твій спів… »
«Чого ти стій, я не ображаюсь. Просто несподівано було когось тут зустріти. До речі, мене звати Олена.»
«Ян. Приємно познайомитись…»
«Взаємно, ти в якому класі навчається?»
«В четвертому, а ти?»
«Я також. Люблю навчатись, але ходити в школу ні.»
«Чому?»
«Мені більше подобається перебувати на самоті, в обіймах природи. Вона приймає тебе таким яким ти є і ніколи не образить.»
Я дивно почувався в цей момент, її слова відображали мої власні думки, немов вона пила з джерела моєї свідомості. Це було схоже на розмову з самим з собою.
ID:
850614
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.10.2019 19:03:46
© дата внесення змiн: 17.01.2021 16:19:33
автор: БайдужийСаша
Вкажіть причину вашої скарги
|
