Хто б міг подумати, що до тебе міг, а з тобою – без тебе – не можу,
Жити, спустошивши дочиста оберіг, оберіг достатку, до слова сказати – чи добре,
Що ти не зустрілась мені раніш, бо нічого доброго і не вийшло би напочатку.
І на карнизах моїх спостережень, слова вже давно, як ніщо не значать,
І знаєш, що «тієї» твоєї любові немає, а тому безнадійно, та вперто партачиш.
Ба більше того, давно, як впевнився, і слова, як білизну викручуєш,
І як не викручуй і не викручуйся, а решту на сонце викинеш, вішаєш, мучишся,
На вертелі сонячних протуберанців, а завтра все заново. Сонячні зайчики,
Будять ще кволу спросоння, вранці, соком проміння, мов дамські пальчики,
Любовну лозу. Тоді з-під віконня ти сміло руками в потоки чіпляєшся,
В пасма прозорого світла, в густу, мов волосся її, духмяну патоку,
Зачерпнувши долонями подих її, збираючи жовчне отруєння збоку.
А толку?!
І даремно, вдавати, що байдужість твоя, безнастанно на досвід множиться,
Що поезія ця, мов Святий Ґрааль ніколи в тобі не спустошиться –
А освятиться, -
Білим, сухим, противним вином, що від сьогодні, чомусь, тобі не подобається.
Та дарма. Випий, чи виплюнь налите тобі, не вір – не по вірі тут і не по формі,
Бо в цьому напитку, що я написав, доклався пройдисвіт, а значить –
Усе жартома, усе жартома і
Все в нормі, здається в нормі.
ID:
842977
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 24.07.2019 19:07:47
© дата внесення змiн: 24.07.2019 19:07:47
автор: Володимир Каразуб
Вкажіть причину вашої скарги
|
