Майже кожної неділі чи в свята я йду на цвинтар. Тут мої рідні,це їх домівка і не можу не відвідати їх.
Підходжу вулицею до річки Турянки, що змійкою в'ється по зарінку.Не раз вона виходить з берегів , розливається аж до найближчих хат.Вздовж річки уже старезні верби похилилися над водою.Вони , як німі свідки всього того, що відбувалося тут.
Малими ми тут купалися, загаряли, ліпили з річкового намулу печери, замки, доглядали гусей і качок, яких було дуже багато.
Цілий день на зарінку був дитячий сміх, крик, що переливався із гусячим гелготінням.Іноді хтось із дорослих приходив із різкою, щоб нагнати дітей додому.
Немов розчинилося все це у часі.Зараз і гусей стільки немає, а дітей зовсім не чувати.
Отже, йду далі на цвинтар.З лівої сторони наша старенька церква
Василія Великого.За радянських часів вона була складом колгоспу.
Зразу біля дзвіниці -велетенський дуб.Розлога , широка крона ніби захищає дзвіницю.І знаєте, що саме під цим дубом похований мій
прадід.Я не бачила, яким він був, бо й фотографії не збереглося.Але щось мені підказує, що це була добра людина.Мій дідусь Іван(або Іванцьо,так його кликали ласкаво прадід і прабабуся)часто розказував про свого батька, що він виготовляв терлиці, через що
його й назвали Терлецьким.
Переходжу на другий бік, саме на цвинтар.Тут в одному місці, одні біля одних поховані мої рідні:батько, мама, дідусь і дві бабусі.
Жовтогарячі голівки чорнобривців на могилі мами зустріли мене радо, немов би привіталися.Я молюся і потім розповідаю своїм рідним усе, що відбулося з часу,коли я була попереднього разу.
Мені здається, вони , мої рідні все чують, відчувають, дають пораду.Через те йду від них спокійна, як після сповіді,
з піднесенням на душі.
