А вже заглянув серпень у стодолу,
А ти ідеш, як і сто літ тому,
Ішов твій прадід по зеленім полю
Напитися і меду, й полину.
Ще все твоє – це небо, це роздолля:
Ще плачеться й сміється теж усмак.
Ще йдуть услід Надія, Віра, Воля,
А у душі співає сонцю птах.
Отак ідеш - торуєш шлях свій вперто,
А до чола то зливи, то сніги...
Та ти ще літо!
І таки далеко
До обрію.
Ще вистачить снаги.
Красивый и приятный стих,где природа успокаивает и наполняет человека своей силой и спокойствием.
Прелесть.)
Главное ,что ГГ чувствует,что ему еще хватит сил пройти свой длинный путь..)
Гарний вiрш, Олено. Досить оптимiстичнi, пiдбадьорюючi такi рядки. Поступово налаштовують на позитивну хвилю.
Тiльки от у 12 рядку - якось тут краще буде звучати слово "так", нiж "таки". Бо у такому виглядi, як зараз - якось воно з таким одеським акцентом тут виходить. Щось у стилi: "Чи далеко ще? I таки да! Ой, тьотя Роза! Хiба я цього не знаю? Саме я i знаю!"
Може тодi тут вжити словосполучення - "глянь-но так":
Глянь-но, так далеко
До обрiю.
Досить оптимiстичнi, пiдбадьорюючi такi рядки. Поступово налаштовують на позитивну хвилю.
