У інеї коса моя, хоч літо.
А може, вік осінній так линя?
Давно вже на крилі своєму діти.
Припорошила й очі сивина.
Роки птахами в далеч полетіли –
Нема й не буде звідти вороття,
Тверділи мозолі щодня від діла.
Пізнала смак поразок і звитяг.
Попереду – у старість переправа.
Вона мене і кличе, і ляка.
Здається, ніби й маю на це право,
Але ж душа не хоче ще звикать.
Оглянуся на пройдену стежину,
Згадаю біль, що завдала стерня:
Усе життя комусь лише служила,
І кожен факт у пам’яті зрина.
Не гналась я ніколи за чинами,
А довіряла долі вірній шлях,
Долала з нею іноді й цунамі
І обминула не одну із плах.
Жила й живу я так, ніби востаннє.
Хай непростий, але люблю цей світ,
Й коли колись до фінішу дістанусь,
Залишу внукам досвід-заповіт:
Щоби здолать життєві кілометри,
З землі святої набирайся сил,
Скільком за неї довелося вмерти,
Знай, коли ти дочка її чи син!
13.05.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
