Пішовши по гриби я вийшов у старої хати,
і присів під нею,щоб діток почекати.
Дивлячись на хату,на стіни-ці старі,
задумався,що десь давно,раділи їй усі.
Тепер вона нахилилась до землі,
і деревяні стіни поросли у траві.
Розбиті вікна а на дверях старий замок-
щоб був повішений на старий ланцюжок.
Колись ця хата радістю хазяїнам була,
фортецею родини,вірною була завжди вона.
І глиною їй стіни мазали вони,
щоб хаті надати ще більшої краси.
Сміх дітлашні а ще веселий спів,
народження,весілля і померали в ній.
Але я думаю,всі говорили -хата наша,
вас прийме всіх і почастує- чим рада та богата.
І виростивши діток-відправила в "світи" ,
потім померли чи виїхали і батьки.
А хата залишилася в лісі, самісенька-одна,
в надії,що повернуться ті,що повісили замка.
Ось так пливе життя-так все минає,
хтось народився а хтось вже померає.
І кожному своє дано і кожному свій час-
повірте,не обмине це все -мене і вас.
Що ж друже... Було вже в нас життів на Землі багацько і ще прийдемо не раз. За одне тільки життя стільки надивилися усіляких чудасій... Як і буває в світі - і доброго і злого... Навчання БУТИ ЛЮДИНОЮ на Землі безперервне. Смерть - то лише перехід, а назад вже знову через народження. Візьмемо нове тіло напрокат. Душа, частинка Бога - вічна.
Гарний вірш!Душевно.
В мене теж є вірш,щодо хати і покинутого села... Мала сьогодні подати та День вишиванки, то вже дитячий написала,подала...
Успіхів Вам!