«У товаристві лад – усяк тому радіє.
Дурне безладдя лихо діє,
І діло, як на гріх,
Не діло – тільки сміх…»
(Іван Крилов: ЛЕБІДЬ, ЩУКА І РАК
Перекладач: Леонід Глібов)
І знову лебідь, щука, рак,
Тільки на наш, на інший лад.
Моралі байки научайте,
Хто виконавці – відгадайте.
Незмінна з байки тільки фіра,
Вона ж і віз, або теліга,
Раніше звали її хура,
Підвода, мажа, балагула,
Гарба, каруца, драбиняк,
Бендюги – звали навіть так.
А скільки різного добра
Складається туди щодня:
Сальце, мясце, з перцем горілка,
Хлібець та сир, і риба, шинка,
І помідорчик, огірочок,
І медовухи кілька бочок.
Гарбуз на кашу, та медок,
Пахуче сіно на задок,
Та різний посуд з порцелян,
Та ще й гармоніка – баян.
То ж головне – щоб це було,
Та завжди рухалось воно,
Вперед завжди, там цікавіше,
Бо там інакше, краще, інше.
Навіщо? Я того не знаю,
І всі, і я про це питаю,
Так повелося. Так вже є.
Постійний рух – це головне.
Хто ж оце все буде тягнути?
Ті троє? Як? Це не збагнути.
Рак намагався, йому дяка,
Та в нас потягне віз – коняка.
Міцний, потужний, витривалий,
Кремезний, красень, ще й бувалий,
Хвиляста грива – наче чуб,
А як ірже, а працелюб,
Він може все, якщо захоче,
Зруйнує тин, погань затопче,
Аби на волі, отамо́,
Без кабали, щоб не ярмо.
Такий то коник - норовистий,
Примхливий, впертий, особистий.
Тому то фіра не рушає,
Стоїть в яру, когось чекає.
Хто буде другий? Лебідь? – Ні.
Той, хто курличе навесні,
Той, хто приносе щастя в хату,
Маленьку лялечку горлату.
Так, так – лелека сизокрилий,
Великий дзьоб, сам чорно-білий,
Зазвичай на стовпі сидить,
Спостерігає, не мовчить.
Йому про всіх все треба знати,
Дає поради, як рушати,
Волає, пхає він воза́ -
Для фіри пташка замала.
Навколо ходить, заглядає,
Стриба́, курличе та довбає,
Крилами хлопа та кричить,
А фіра що? Фіра – стоїть.
Потрібен третій. Це не щука,
У нас - звичайна чорна муха.
Мала та хитра, ще й кусає,
Усіх навколо заражає,
Лапки й думки її брудні,
Росте, живе завжди в лайні,
І їжу дуже полюбляє,
Та ця зараза ще й літає.
Підводу треба все ж тягнути,
Навіщо? Їй це не збагнути,
Навіщо це? Їжі сповна́,
І головне – гора лайна.
Кінь то стоїть, багато їсть,
Вона літає – все збирає,
"Лошарі" на́ вуха дзижчить,
А фіра що? Фіра - стоїть.
Огир, тягни, тобі це легко,
Той глянув: «Що? Знову ярмо?
Я хочу волі, як лелека,
Я буду з нею, втечемо!
Я хочу ранком на світанку,
Бігти ланами по траві,
Пити росу безперестанку,
Зривати квіти степові.
Відпочивати у дібровах,
Гойдатись хвилями Дніпра,
Шукати істину в розмовах,
Слухати співи жайвора,
Я побіжу туди де краще,
Де вільні всі, ярма нема,
Мені набридли мухи, хащі,
Хай інші фіру підніма.
На́що тягнути того воза?
Лелеко, га́йда!» Птах присів,
Побачив орик в нього сльози,
Курличе той, та чути спів:
«Я бачив гори та долини,
Різними селами блукав,
Та краще неньки - України
Нема нічого, я шукав.
Ти хочеш краще? Мов мисливець,
Спіймати вдачу? Інший світ?
Тільки завжди ти там чужинець,
Там все інакше, туга, гніт.
Інакше жайворон співає,
Інакші квіти степові,
Дніпра нема, все набридає,
Самотнім будеш у траві.
На цій землі я народився,
Вчився літати на гору́,
Тримались всі, а віз котився,
Він застоявся у яру.
Орик, тягни його на гору,
Там буде краще, поможи!»
Муха почула цю розмову,
Та й голосить: «Жу-жу… жи-жи..
Орик, не слухай цю лелеку,
Я теж літаю, ближче я,
Він полетить кудись далеко,
У нас є хура, в ній добра,
Нам разом вистачить надовго,
Ти тільки стій, не ворушись…»
Кінь не очікував такого,
Ярмо схопив, каруца – «хрись!»
Почався рух, муха нервує,
Дзижчить гучніше її злість,
Гризе коня, його гальмує,
Боїться птаха, бо той з’їсть.
Злетів лелека, віжки худнуть:
«Тягни!.. Удвох! Сильніше! Но!»
Віз раптом став. Колеса грузнуть,
Бо на заваді бруд, лайно.
Хто ж знищить гори того бруду?
Це тяжка праця. Поясніть,
Хто зрушить з місця балагулу?
Бо фіра поки що стоїть?
Я відчуваю світлий ранок,
Вже прокидається зоря,
Зграя лелек холодним яром
Несуть на віз поводиря.
Гуртом всі зроблять добру справу,
Разом почистять шлях в яру,
Вони збудують переправу,
Фіра заїде на гору.
І будуть разом мандрувати
Лелека, коник, поводир,
Фіра цікава та багата,
І буде щастя, буде мир.
Муха назавжди їх покине,
У бруді й погані загине.
Буде на дні, де глибина,
Вона не може без лайна.
*********************
Ну що, шановні, здогадались?
Хто є ті троє? Розібрались?
Залишилась одна деталь,
Це висновок, або мораль:
Щоб шлях не вкрився бур’яном,
Не будьте у житті лайном,
Його коняка відкидає,
Лелеці й фірі заважає,
Смердить воно, в усіх задуха,
Плодиться в ньому тільки муха.
18.06.2019р.
ID:
839528
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 21.06.2019 10:50:09
© дата внесення змiн: 30.07.2019 10:32:44
автор: Одарка з Тавріди
Вкажіть причину вашої скарги
|
