Пережити бурю незважаючи ні на що. Тоді коли голоси так звучно падають у тебе, падають крізь тебе. Падають з тебе. Вони усюди, їх чути. Їх надто голосно чути, щоб просто сидіти і не рухатись. Від цього явище стає лячно. Так лячно наче…
Знову всюди вони…
Всі думають що я божевільна але я просто відповідаю на їх запит. Запит спогадів.
Їх занадто багато у мене. Можливо тоді цього всього не було. Вони занадто емоційні. Занадто яскраві для однієї маленької душі, яка немає грані. Чому, чому так, якби душа мала свої малесенькі кордони, вона б наповнилась вщент і більше би просто не вміщалось. А так пам’ятай усе. Переживай це знову і знову і відповідай на запити голосів інакше вони не припиняться, не припиняться….
Можливо це просто пустеля. Мої думки бездонна, безгоризонтна пустеля, як відповідь на чиюсь. Можливо там по той край пустелі лежить так ж бездонна душа - пустеля як і я. І не хоче згадувати нічого, ні хорошого, ні поганого. Просто не памятати.
...Іноді спогади, як тисячі голок... 
