В рукав заховані армади сніжних хмар,
Кожух природи сперечається з морозом
І сірим інеєм звисає теплий пар,
Під ніздрям сивого коня, пропахлих просом.
Давно запряжені в один скрипучий віз,
Дві долі скріплені, споріднені та схожі,
Стоїть закутий в тишу голодранець ліс,
Ідуть два виснажених серця на морозі.
Рипить, хрипить під ходаками білий сніг,
Аби дійти до хати…Буде відпочинок...
Мотуззям скручений на возі, в`язень-хмиз
Комусь жаліється на долю, дивним чином.
Мабуть приречений померти у ярмі,
Старенький дідів кінь, єдиний годувальник,
Бреде, з прокльонами бурчливими зимі,
Та чує вітер тільки монолог страждальний.
Гуде, пече у грудях, боляче давить,
Немов сухі легені дим там вижимає
І рве суглоби стерті, чортів той артрит,
Ще вовком в полі, дикий сівер завиває…
Знов хриплий кашель грішну душу розірвав,
Сирі недопалки згасають на узбіччах…
Аби дійти нарешті…Лиш би кінь не впав…
Аби дійти і повечеряти при свічах…
Гарно!
