П’ять років кінь Сиве Яблуко жив у свого господаря Михайла. Робив усе, що наказував йому чоловік. Той за те давав йому житло та їжу в холодну пору року, а в теплу – виводив на луг, щоб він міг там пастися. Якось кінь віз господаря до лісу, їхав швидко, незчув, як зачепив правим копитом корінь дерева, що виліз на поверхню, впав і зламав ногу в коліні. Стати на неї не зміг. Тож мусив пан Михайло думати про те, як йому коня додому доправити. Добре, що телефон мав зі собою. Вийшов на узгірок, де був зв'язок, задзвонив сусідові Павлу, син якого, Ростислав, їздив вантажівкою, попросив у нього допомоги. Ростик, дяка Небу, був удома, тож погодивс допомогти, приїхав за пів години. Коли ветеринар, якого привів господар під вечір додому, оглянув коня, то сказав, що перелом у тварини серйозний, зі зміщенням, і що, можливо, кінь уже не зможе працювати так, як працював раніше, навіть, якщо кістка й зростеться. Він порадив панові Михайлу здати тварину на м’ясо.
Кінь підслухав розмову ветеринара й господаря й вирішив рятуватися. Коли люди вийшли з хліва, він покликав пса, що під хлівом лежав біля буди. Той прибіг, відхилив мордою двері.
- Що таке? – спитав.
- Рексе! Допоможи мені.
- А хіба лікар тобі не допоміг?
- Ні. Сказав, щоб господар мене зарізав, бо я інвалідом буду. А я… жити хочу. Знайди мені кусок шмати, перев’яжи нею ногу, і я втечу від господаря.
- Не зможеж із поламаною ногою піти.
- Спробую.
- Гаразд, - сказав пес.
Рекс побігав довкруж хати, знайшов якусь стару сорочку, що висіла на плоті біля городу, приніс її коневі. Спершу своїм мокрим язиком вилизав рану на його нозі, а тоді обмотав коліно сорочкою. Та та так міцно стиснув кістку наприкінці, що вона на місце стала.
- Це все, що я можу для тебе зробити, - мовив.
- Дякую, Рексе. Ніколи не забуду твоєї доброти.
Коли у всіх вікнах хати господаря згасло світло, кінь почекав ще пів години, а тоді тихо вийшов зі стайні. Пес провів його до брами. Відчинив йому її й зачинив за ним.
- Бувай, Сиве Яблуко! Хай щастить тобі!
- Бувай, Рексе! І в тебе хай буде все добре!
Кінь пошкандибав вулицею. Нога боліла, але вже не так гостро, як до вправлення кістки. Сиве Яблуко йшов і плакав. Він мовчки прощався зі своїм господарем і з селом. Що його далі чекає? Де знайде свій притулок? Минув, отак плачучи й роздумуючи, три села, відчув утому. Зійшов зі шосе, ліг у траві на лузі. Глянув у небо, аж тут зірка впала. «Може, на щастя?» – подумав і підхопився. Часу на лежання немає, треба йти вперед, бо вдосвіта, як господар помітить його відсутність у хліві, то почне шукати, пуститься гостинцем навздогін. При цій думці повернув кінь направо, стежку серед трави помітив. Ішов нею зо пів години, а тоді побачив якусь будову. Це була стара покинута колгоспна стайня – без вікон, та зі стінами й дахом. Зайшов кінь до середини, впав на долівку, мов мертвий і заснув. А коли збудився, то побачив біля себе кота.
- Що ти тут робиш? - спитав його кінь.
- Живу. Миші лапаю в полі. Господар мене прогнав, бо я кільце весільної ковбаси зі столу потягнув, украв, тобто. Запашна була!
- Тепер, мабуть, і я тут буду жити.
- А в тебе яка історія?
- Ногу зламав, то господар вирішив із мене ковбасу зробити.
- А-а-а! А як ти з поламаною ногою добрів сюди?
- Та пес мені кість вправив, коліно перев’язав, то я якось помаленьку дошкутильгав.
- Покажи, де перелом.
Кінь показав. Крізь сорочку, якою була обв’язана нога, виступала кров.
- Треба промити рану і чимось чистим перев’язати коліно.
- Де ж узяти щось чисте?
- Зараз я пошукаю.
Побіг котисько до села, побачив на шнурку в саду лляний рушник. Він був старий, але чистий. Стягнув його кіт лапою, приніс до стайні. Вилизав рану на коліні коня язиком, як це робив пес, обмотав ногу рушником. А ту сорочку, що була з кров’ю, поправ у рівчаку з водою й кинув на підвіконня, щоб висохла.
З того часу кіт з конем стали жити на фермі разом. Три дні кіт носив Сірому Яблучку траву в сорочці. А на четвертий почув кінь силу в тілі, встав. Нога в ного майже не боліла. Сиве Яблучко аж заспівав з радості.
- Огогого! Отого-огого-огого-огого! Огогого!
- О, та ти файно співаєш, - мовив кіт. – А я вмію грати на сопілці.
- Не вірю.
- Зараз доведу.
Вибіг кіт надвір, за хвилину вернувся з інструментом. Заграв українську народну пісню «Ой чий то кінь стоїть».
- Ти і справді вмієш грати. І пречудово. А може ми трохи потренуємось, тай підемо вдвох як мандрівні артисти гроші заробляти?
- А де ми змогли б грати?
- Як де? На весіллях, на день народженнях, на святкуваннях Дня села, фестах різних.
- Гм… Непогана ідея. Що ж. Будемо тренуватися.
Кіт, як згодом виявилось, не тільки грав на сопілці, він умів ще й читати, син господаря його цьому навчив.
Знайшов він, як жив уже на покинутій фермі, старого співаника з нотами та текстами до пісень на смітнику під містом, і притягнув його до помешкання. Місяць стратили друзі на те, щоб вивчити пісні. А коли, як їм здавалося, були готові до того, щоби презентувати себе іншим, кіт і каже:
- Пора їхати до міста. Через три дні там буде ярмарок. Можемо виступити перед пулікою. Може, хтось нам яку копійку кине або творчу роботу запропонує.
Так і зробили. Прибули вранці до міста, сіли при вході на ринок та й розпочали свій виступ. Кіт грав на сопілці, а кінь співав. Люди кидали їм гроші на стару сорочку, яку кинув кіт біля своїх ніг. До обіду виступали. А по обіді встали, гроші порахували й пішли на закупи. Набрали всілякої їжі в торбу, гігієнічні засоби купили – мило, зубні щітки, пасту, й подалися додому.
Наступної суботи знову пішли до міста. Один чоловік, почувши, як файно кінь із котом виступають, сказав їм:
- Чи не хотіли б ви виступити у четвер на дні народження у мого внука?
- А заплатите?
- Звісно. Двісті гривень за дві години вас влаштує?
- Так.
З того часу кіт з конем не тільки біля ринку виступали, а й на днях народження, весіллях та інших урочистостях. Якось пан Михайло прибув на ринок у той час, як його колишній підопічний стояв при вході й співав. Господар спитав:
- Це ти, Сиве Яблуко?
- Так.
- Я тебе заберу додому.
- Не піду я до тебе. Ти хотів мене зарізати. А я вижив і став артистом.
- Але ти – моя власність. Якби я тебе продав, то мав би гроші.
- Скільки б ти за мене взяв?
- Тисячу гривень.
- Я тобі їх дам.
- Даси? – здивувався колишній господар.
- Так.
Кінь витягнув зі сумки гроші і дав їх панові Михайлу.
- Тепер у тебе до мене нема претензій?
- Тепер ні, - відповів пан Михайло.
Вдома чоловік розповів своїй родині про те, що бачив свого коня в місті, і що той навчився співати і тепер цим заробляє гроші. «Дав мені тисячу гривень, як компенсацію за втечу», - мовив дід. Вчув пес цю новину (кіт хатній йому її приніс) і вирішив податися до міста, щоб на власні очі побачити колишнього друга. Як задумав, так і зробив. Заскочив першого суботнього ранку до рейсового автобуса, поки водій смалив цигарку надворі біля кабіни, сховався під незайнятим сидінням і так прибув до міста. Біля ринку і справді зустрів коня Сиве Яблуко.
Обійнялися друзі. Поцілувалися навіть. Кінь познайомив пса із котом і запросив його до себе в гості. По обіді артисти накупили всякої їжі за гроші, які їм накидали перехожі, і разом із псом пішли на ферму. Коли добре наїлися, полягали спати.
- Гарно ви тут влаштувалися, - мовив пес.
- Якщо тобі подобається, то залишайся в нас жити, - запропонував Рексові кінь.
- А що я буду у вас робити?
- Охоронятимеш дім.
- Я не проти.
- А хочеш, - сказав кіт, - я тебе навчу відбивати ритм пісень на ящику? Навчишся, зможеш з нами виступати.
- Хочу.
- Кіт навчив пса цьому. За тиждень до міста подались уже втрьох.
Через годину підійшов до них якийсь поважний чоловік, кинув десять гривень у шапку котову й спитав:
- Скільки пісень маєте в репертуарі?
- Дванадцять, - відповів кінь.
- Похвально. А хочете в цирку виступати, по різних містах їздити?
- Треба подумати, - мовив кіт.
- Та що там думати, - запалився кінь, - підходить зима, а в нашому житлі вікон нема.
- То як, згідні до цирку піти? – спитав чоловік.
- А ви нас там не будете зобиджати?
- Ні. Ми укладемо угоду, в якій запишемо ваші і наші обов’язки на рік співпраці, наприклад. Якщо вам не сподобається, підете через рік, а як сподобається, укладемо нову угоду.
- Ну, якщо так, то ми згідні.
Коневі, котові та псові сподобалось виступати в цирку. Директор пілувався про них, добре годував, в холодну пору року в теплі тримав. А як коня, кота та пса тішили оплески глядачів, особливо діток, усмішки яких сяяли, як зорі в небесах! А ще всім членам тваринноного музичного гурту подобалося те, що всяк хотів після висупу з ними сфотографуватися. Коня, пса і кота навіть за кордон почали запрошувати на гастролі. На стовпах перед їх виступами розклеювали афіші, на яких містилася світлина з артистами і такі слова: «Зустрічайте гурт «Якбинезламананога».
ID:
810827
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 21.10.2018 20:37:41
© дата внесення змiн: 29.08.2021 16:34:07
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
