Звичаний осінній день не міг здивувати нічим: ні несподіваним потеплінням, ні мокрим і холодним першим снігом. Цілковитою непередбачуваністю і неочікуваністю стала перша зістріч… Хоча вона була запланована та ніхто в світі не міг її уявити… Де? Як? Які враження залишить?…
Погляд глибоких озер очей, неприхована ніяковість, робила з нас зовсім юних створінь, які стоять над прірвою власних почуттів з пекельним бажанням пірнути туди як найшвидше. Так хотілося запам’ятати всі риси обличчя, вловити кожну емоцію, миттєвий погляд і кутики губ. Тих м’яких, вологих, неймовірно ніжних губ з присмаком міцної кави, які чаклували і заворожували неприхованою цікавістю.
А хотілося більше і більше… Кожну мить розтягнути у вічність, щоб сповна насолодитися… Хотілося розчинитися у легкій музиці, яка лунала тільки для нас. І лишитися вдвох… На самоті. Ти і я. Як мріялось: долонька до долоньки, очі в очі, близько-близько… Взаємні ковзання дотиків по руках, обличчю, волоссю, губах… Це щось неймовірне і таке бажане…
Хотілось більшого… Дозволити собі недозволене. Відповідати взаємністю на дотики вигину спини, короткочасне, ніби ненавмисне, торкання до грудей, внутрішньої поверхні ніг, щоб не створювати перепон, а здійснювати твої і мої мрії… Не відриватись від солодкого вушка, пестити поцілунками шийку… Утихомирювати твою напружену суть глибокими, чуттєвими, вологими проникненнями…
Та все це обов’язково буде, тому що за ураганом чуттів, вдалося відчути легенький бриз почуттів, в яких ми боїмося зізнатися навіть собі…
ПРЕКРАСНО!!!Майстерно!!!
