Одна стара жінка дуже любила копирсатися в чужій брудній білизні. Коли вона йшла вулицею, то завжди пильно приглядалася до людей, які проходили повз неї, при цьому казала подумки: «Добре, Боже, що я не така, як ось цей брудний, обірваний посинілий волоцюга чи пияцюга, що у мене гарний одяг, а не такий старомодний, як у жінки, що щойно пройшла, що я гарна на вроду, а не така носата, живота, як ота чи ота, що повз мене пройшли, що я розумна, інтелігентна, а не така, як оті двоє молодиків, один з яких длубається в носі, а другий икає за кожним словом. А ще я молюся вранці і ввечері, ходжу до церкви в неділю та свято. А деякі тільки по кафешках, дискотеках, концертах та театрах шастають або сидять на лавці денно й нічого не роблять». Коли ця жінка теж виходила в двір, щоби поспілкуватися з іншими старшими жіночками, то завжди буркотіла, виявляла незадоволення з приводу того, що хтось кидає з вікон недопалки, що бездомні коти і пси бігають подвір’ям, крутяться під ногами, розносять всіляку заразу. «Куди дивиться міська рада? – говорила вона. «А оці наркомани?… Як вони прийшли до життя такого? Нічого їх не цікавить, крім ширки. Як тільки Бог носить їх по цій святій землі? Або дівчата… Вбралися так, немов жінки легкої поведінки. Де це видано, щоб так дівчата отак виходили між люди? Ми колись носили тільки довгі сукні, волосся заплітали в коси. А оці? Повбирають вузькі джинси, короткі футболки. Куди дивляться їх батьки?
Коли ця жінка проходила до церкви, то службу Божу слухала п’яте через десяте. Бо завжди була зайнята тим, що розглядала людей, котрі прийшли на Богослужіння. Вона все помічала. Ніхто не міг сховатися від її пильного орлиного ока. «Он той чоловік у синьому светрі не перехрестився на «Отче наш», - помітила. - А дитина , що вже до школи пішла, крутиться на всі боки, бігає – то надвір, то до церкви. Батьки позволяють. Що з неї виросте?. У наші часи з дітьми так не панькалися, виховували строго. А тепер їм все позволяють, навіть по церкві бігати. Або он взяти ту жінку, що стоїть біля дверей. Не така вже й молода, а без хустки, прийшла показати свою зачіску. Хіба їй Бог у голові? Або он ще ті дві старшокласниці, що за дверима – одна губи яскраво намалювала, а у друга спідницю натягла, далеко вище колін. Безсоромниці! Вони що на танцюльки прийшли? Це ж церква! Святе місце! Жінка кидала на всіх тих, хто на її думку поводився не так, як треба, криві погляди. Інколи підходила і робила зауваження під час Служби або після неї. Вона вважала, що таким чином виконує свій християнський обов’язок.
Якось ця жінка важко захворіла. Їй треба було робити операцію. Зажурилася вона, вирішила піти до сповіді. Всяке ж може бути. Операція – це не жарт. Прийшла до священика та й каже:
- Висповідайте мене, панотче.
- Гаразд. Розказуйте, що злого вчинили.
- Та ніби нічого злого не вчинила. Не вбила нікого, не обікрала. Не обдурила, не заздрю нікому. Все в мене є для життя, маю пенсію та й чоловік покійний залишив мені трохи грошенят на рахунку в банку.
А тому священику деякі люди жалілися на ту жінку, що вона прискіпується до них, відбиває охоту йти до церкви. Тож він і питає її:
- Скажіть, а ви любите когось?
- Кого мені любити? Чоловік помер. Люблю Бога одного і вас, отче, за те що йому служите.
- Це добре. А сусідів, прихожан нашої церкви любите?
- Так. Я повчаю їх, як треба чинити, аби подобатися Богові.
- А чи ви підтримали когось добрим словом, поспівчували комусь у горі?
- Ну, я не можу кожному в душу лізти.
- А чи коли-небудь ви дали бідному на кусень хліба, чи позичили родичеві чи сусідові грошей, коли той просив, чи обдарували яку людину просто так?
- Я до церкви щотижня і в свято даю гроші. У мене, отче, не такі вже й великі статки, аби іншим роздавати. То собі можуть позволити багатії, які накрали грошей. А ми з чоловіком на все заробили своїми руками.
- Чи каєтесь ви, добродійко, за свої гріхи?
- Та ніби нема за що каятись, отче.
- То чого ви прийшли до мене?
- Бо завтра лягаю до лікарні, мені будуть робити операцію. Хочу, щоби ви мене поблагословили.
- Навіть не знаю, що вам сказати. Будьте добріші до ближніх. Хай Бог просвітить і благословить вас. Ідіть у мирі!
Перехрестив панотець жінку хрестом, та й пішла. Не вельми радісно було їй на душі після відбутої сповіді. Але подумала собі, сказав їй «іди в мирі», значить поблагословив, значить має бути все добре.
Через два дні повезли жінку в операційну. Дали наркоз, вона закрила очі і пірнула в сон. Приснилося їй, буцімто вона летить якоюсь чорною трубою, довго летить, а потім вгорі бачить світло. Труба обривається і її виносить на твердь. Дивиться жінка поперед себе, а там – краса неписана – дерева, квіти, річки чисті, пташки співають, білочки плигають. І сад… Великий сад! Тільки жінка підійшла до дерева, щоби зірвати собі соковитий персик, як почула Голос згори:
- Не чіпай, то не для тебе.
- А який плід можна?
- Обернись позад себе.
Жінка оглянулась. А там – спалена земля, засохлі дерева, чорний дим, люди теж такі, як той дим, сумні, мовчазливі, ходять, щось носять у руках.
- Що це? Я вмерла? Мене чекає пекло?
- Ти майже померла. І можеш опинитися там, де ці чорні понурі люди.
- Але ж я до церкви ходила. Молилася. Нікого не…
- Ну, ну, я знаю. Саме тому у тебе є ще шанс повернутися на землю. Але спершу поглянь на свою душу. Якщо ти її не відбілиш, то те місце, що ти бачила позад себе, стане твоєю вічною домівкою.
Жінка завмерла. Перед її зором постав великий екран, такий екран, як є в телевізора чи в комп’ютера. На ньому вона побачила себе, спочатку такою, як вона виглядає зовні, а потім такою, як виглядає зі середини. Під своїм серцем, яке билося, жінка дупло, в якому була чорна земля, по якій лазили гадюки, скакали жаби, повзали жуки. Жінка жахнулася.
- Невже так виглядає моя душа? – спитала.
- Саме так, - сказав їй голос згори.
- Ніколи б не подумала. Що ж мені робити?
- Щиро покаятись, вигребти чорноту і дати любові місце у своєму серці. Любити ближнього, любити світ – це найголовніше призначення зі всіх, які людина тільки може мати. Пам’ятай про це!
- Здається, до мене починає доходити.
- Гаразд. Тоді вертайся на землю, - мовив Голос.
Жіночка відкрила очі.
- Серце забилося! Здається, ця жінка буде жити! – мовив лікар, що схилився над нею.
Жінка кинула оком довкола. Вона в операційній. «Слава тобі, Господи, жива!». Одужувала прооперована напрочуд швидко. Думала весь час над тим, як буде відтепер жити. А буде жити інакше, як досі жила. І справді, коли вона повернулася з лікарні додому, її ніби хтось перевернув з голови на ноги. Стала до усіх уважною, зичливою, щирою в розмові, легкою на добру пораду. Обдаровувала тих хто був долею обділений, чим могла. І навіть підгодовувала котів, псів та голубів, що прилітали на її підвіконня.
ID:
806189
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 10.09.2018 18:54:06
© дата внесення змiн: 12.09.2018 21:10:49
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
