Твій світ весь зроблений з печалі,
Збудований з каміння й брил,
До тебе стражі не пускали,
Тягнули з мене море сил.
Я їх благала пропустити,
Бо серце твоє вже - рубін,
Вогонь на двох щоб розділити,
Щоб чути було щастя дзвін.
Візьми мене, прошу, за руку,
Живі над нами небеса,
Беру я душу на поруку,
Дивись, попереду краса.
У Всесвіт свій тебе проводжу,
Бо день і ніч такі тісні,
Тут почуття живуть у всьому,
І всі емоції рясні.
Тут сонце править над зимою,
Тут сміх лунає серед скель,
Я вся тремчу, живую тобою,
Для нас з тобою - це дуель.
Я жаром правила весною,
Ти холод в тіло пропускав,
Зустріли місяць під вербою,
Та ти ж проміння його взяв.
Я чула як тріщить каміння,
Скляним твій погляд став умить,
Погасло моє щире вміння,
Кохання в прірву полетить.
Ловила я тебе за плечі,
Лишись шрами моїх мук,
І сльози були недоречні,
Ти висковзав із ніжних рук.
Серденько твоє замовчало,
Важке, що тягне нас на дно,
Вже навіть крила обірвались,
Ні-ні, мені не все одно.
Ти з підземелля, я - над небом,
Ти любиш мертву тишину,
Я почуття зрізаю серпом,
До тебе, хочеш, я прийду?
І знову стражі шлях закрили:
"Його назавжди полиши",
Вночі вовки так страшно вили,
Коли шляхи ці розійшлись.
Життєво! Буває й так.. А, може, це до кращого? 
