Не раз він починав своє життя
Із аркуша чистенького, нового,
Минуле викидаючи в сміття,
Ставав не раз на ноги свої кволі.
Не раз оцінку сам собі давав,
І починав нові і плани, й дії,
Але не відбулись в житті дива
І розбивались матері надії.
А він ішов у темряву, в тунель,
Де тільки морок – світло не маячить,
Де цвіллю і болотом тільки тхне
І доля одинока тихо плаче.
І крається-карається душа
Її й його. Де ж вихід з лабіринту,
Котрий обом нічого не лиша,
Як тільки одне одного корити.
А роки – то підкорення вершин,
Яке щодень стає все важче й важче,
І де знайти отой один аршин,
Щоб горе виміряти, долі не зламавши?
Й пливе життя – ланцюг складних подій,
Знайти їх чергу важко в круговерті,
Та неможливо жити без надій
І пережите неможливо стерти!
24.02.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
Ні, пане Олексо. Щось десь почула, щось побачила, а потім заримувала. І вірш "Спішила жить" написаний з розповіді. Мама моя все життя прожила в селі, а там іде розповідь про Чернігів. Дякую Вам за прочитання.
СЕРІЯ АВТОБІОГРАФІЧНИХ ВІРШІВ... чИ НЕ ТАК, ЗЕМЛЯЧКО? 
