Коли весна заповнить небокрай
Блакиттю, що лиш раз на рік буває,
Здається, що то світлий Божий рай,
Де на хмаринці сонце пропливає.
Ген чарівні, високі небеса,
Мов крилами, планету огорнули,
І ожива небачена краса,
В яку природа й люди всі пірнули.
В зеленотрав’ї річки береги,
Де поміж них пливуть поважно води,
Звучать пташині хори навкруги,
Й берізок білоногих манить врода.
Ось довгокоса івонька-верба
Нагнула стан і гілля до водиці,
Немов над сином матері журба,
Немов сльоза за мужем удовиці.
А як запахне вишні білий цвіт,
Заметушиться плем’ячко бджолине,
Світлішим стане цей весняний світ,
Чекатиме квіток і на калині.
Красу ту райську вип’ю я до дна,
Пташиною знімуся в піднебесся,
Щоби її ще й з висоти пізнать
І зустрічати з нею свої весни.
16.03.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
І кожна весна немов уперше... 
Весна--казка нашого життя, де все починається спочатку і вселяє у душі нові надії
