* * *
Старенька хата на батьківськім подвір’ї,
Стоїть одна у задумі своїй.
Хоч добре розумію, а все-таки не вірю,
Що більш ніхто не житиме у ній.
Ніхто не ступить вже на той поріг
І двері вже ніхто не буде відчиняти.
Бо вже минув той час, минув той вік,
Коли спішили ми до тої хати.
У цій хатині ми прийшли на світ,
І тут нам довелося виростати.
Так склалося життя, через багато літ,
Ми знов вертаєм до своєї хати.
Через маленькі вікна у тій старій хатині
Ми бачили весь неосяжний світ.
Чи плакав дощ десь там у самотині,
Чи ковдрою пухкою вкривав ту землю сніг.
І ніби все було і все переминулось,
І все, що пережили, лиш думка нагадає.
Хоч на коротку мить дитинство би вернулось,
І з нами були всі, кого тепер немає.
Тоді батьки ще були молодими
І вся хатина радістю світилась.
Та пройде час, прийдуть сумні новини.
І те найкраще в минулому лишилось.
І як у добрий час присядем на порозі,
Нас дух старих часів поверне у минуле,
І наше серце заб’ється у тривозі
Як пригадаєм все, що може вже забулось.
Ніхто назустріч з неї вже не вийде,
І сльоза радості в очах не заблистить.
Лиш згадки сум у нашу душу ввійде,
І струна жалю в серці забринить.
Стоїть старенька хата в самотині,
Лиш час невпинний, як та ріка пливе,
Низький поклін її віддаймо нині,
В дань пам’яті про тих, хто в ній вже не живе.
29.05.2002р.(Михайло Чир)
