Ніхто не прийде, в серці темна ніч.
Ніщо не зможе більше відчувати.
Зневірою спалене, віч на віч,
Із сонцем днів хотіло мандрувати.
Не витримало світла почуттів.
Так холодно із друзочків збиратись,
Все знову й знову, з втрачених світів,
Де щиро билось, аби лиш кохати...
І все таки треба збиратися з друзочок, як би вміло їх не розкололи. Важко, нестримно боляче, через струпи і рани, але треба! Це єдиний вірний шлях. Всі інші - лиш закрутять ту ж спіраль... Четвертий вірш циклу, а в мене таке враження, що я читаю літопис болі і невимовного душевного страждання. Таке точно не напишеш поверхнево, таке тільки з глибин пишеться
Квітка)) відповів на коментар К0ВАЛЬ, 15.05.2023 - 22:33
Іноді хочеться від тих глибин, втікати, зітерти, забути
А вони все одно вилазять
Ніщо і так відчувати не може, не відчувати може лише "ніхто". Ч Ви мали на увазі "нічого"? "Сонце днів" - цікавий зворот, властивий, певне, давньоскандинавській скальдичній поезії (ви, часом, не скальд якогось конунга чи ярла? )
"Друзочків" краще було б замінити на "друзочок", а "збиратись" - на "збирати", від того рима виграє. Ну... хіба що у Вас якийсь постмодерн
Сюрреалізм)
Простіше не розбирати
Я мала на увазі серце- воно
І не питайте про будову речень, вони іншими не себе не бачать!
Хотіли б, та намагання 'перекроює' вірш
Спасибі за детальний комент
Вау, Квітко! А Ви швидка та метка дівчина Всього-то-навсьго якийсь річок минув із хвостиком у дев'ять місяців
Можна сказати, що мій комент відбув до- та післяпологову відпустку