- Ало! Привіт! Я знаю - час вже пізній.
Не розбудила? Ні! Мені теж не заснуть!
Я довго думала: можливо ми і різні,
Та ми однаково хотіли разом буть.
Так довго готувала цю розмову,
А зараз слів - порожнє полотно…
Пригадую моменти знову й знову,
Коли так добре, визнай, нам було.
Тоді не чула я тебе й не розуміла,
А зараз тану, наче віск. Пробач, молю!
Може не треба почуттів ламати крила?..
Я так сумую! Я так тебе люблю!
Ало! Прийди до мене як раніше!
Чому мовчиш? Надії дай ковток!..
… Що?.. Я зрозуміла - в тебе інша…
Бувай! Забудь спізнілий цей дзвінок…
Гарний вірш. Є в ньому і біль і гордість. Кохання дуже не просте почуття. Це як тонка срібна струна, що протягнута між двома і часом ця струна рветься через різні обставини. Є і в мене про спізнілий дзвінок, пошукаю десь він лежить у надрах мого компа, як знайду покажу.
Недарма кажуть:"Любов- це коли розуміють одне одного і дивляться у одну сторону."Але коли хтось із двох не розуміє і дивиться у другу сторону,то бува трапляється розлука.Вірш гарний і актуальниий!