Уся в снігу. Замерзла. Охолола.
Блукала ти по вулицях сама собі чужа.
Хотіла так, але ніде не прихилилась,
Чи не добігла, чи просто не змогла …
Мені здавалось, в тобі було щось важливе,
Ти стільки справжнього в собі несла …
Можливо, надто несмілива,
Але тепло ти до сьогодні зберегла …
Неслась кудись, де лиш сягають очі,
Для тебе кращий час – це ночі,
Сама собі чужою ти зросла …
Навіть розтанути по-людськи не змогла …
А як уміла танцювати,
У світлі ліхтарів у вальсі закружляти …
Від дотику ти квіткою цвіла,
Від усмішки творила чудеса …
А зараз ти бредеш уся в болоті.
Що там ховаєш в штучній позолоті?
Все, що могла, давно вже віддала …
Нема вже того джерела …
Які вірші могла колись писати,
Тобі вдавалось навіть заспівати,
Проблему голосу вирішує душа,
І трішки, мабуть, небеса …
Нічого не сказавши спересердя,
Кинувши оком там кудись назад,
Бредеш сама. Ну що ж, вже все гаразд …
Це інші потребують милосердя …
Така розкішна. Неймовірне плаття,
В очах у тебе … ні, не вогник. Там багаття …
Ти скачеш верхи крізь своє життя,
Згораєш і приходиш з небуття …
Така усміхнена, красива,
Радію і тобою я живу.
Трішки мінлива, мерехтлива.
Підходьте. Все я роздаю …
Я знаю, що мене стає все менше,
Але якщо в мені ти не живеш,
Знайди собі якесь жадане серце,
А то помреш …
я трішки про інше
