Любов блукає містом. Боїться га́мірних хористів.
Вона у цих листочках, що заколисують останнім танцем
Осінній втомлений від споглядань туристів
Старий майдан, покритий сонця глянцем …
Вона у цих старих віллах - будинках,
Цих лебедях, повислих у польоті десь там угорі.
Вона у візерунках і простих картинках,
Які намалювали дітлахи тут на стіні …
Вона у цій щасливій парі,
Що витанцьовує, осіннє листя підкидаючи угору.
У театральній чи концертній залі
У пальцях піаніста, в руках у скрипаля,
Що ніжно обіймає свою скрипку,
Немов би найчарівнішу естрадну зірку.
Безмежна її пісня звучить знову й знову …
Вона у цих веселих музикантах,
Які чомусь тут грають у зати́шному кутку,
Зовсім вже не шкодуючи таланту,
Слухачці випадковій -
Самотній пані, що спустилась на візку.
Вона в очах у пана, що з портфелем
Так поспішає пробкам цим назло.
Не продає за брудні гроші ремесло …
У цій вітрині, списаній пастеллю.
Чимось нагадує замислене людське чоло …
Вона у жінці, що чомусь не поспішає,
Хоч дати відповідь сьогодні будь-що має.
Немов танцюючи амбуате,
Робить складним усе-усе просте …
Але її ця мила нерішучість
Трояндою в очах цвіте,
І звуків танцю милозвучність
Її по вулиці немов студент – юнак веде …
А як усе це описати одним словом?
Чи ми придумали вже особливу мову?
Здається, ми його сказали,
І на початку написали ….
Якась квітка цвіте. Якась вже відцвітає …
Щось у прозі живе. Щось у віршах вмирає …
