Життя свого перегорну
Пожовклу непросту сторінку,
В далекі спогади пірну
І згадую черству скоринку
Від хліба чорного, як ніч,
А поряд з ним – ще смерть і голод,
Як демон тих важких сторіч,
Після якого глухо й голо
І неба крик (воно ж німе)…
Забути це й йому несила:
Господар з голоду умер,
Нещасна мати… з’їла сина…
Із розумом вона таки,
Все ж розпрощалася, небога.
Не пробача земля таким,
Тож прожила вона недовго.
Лишилось мало тепер нас,
Хто знав оту лиху годину.
Тепер, звичайно, інший час –
Не знають голоду родини.
В них інші й спогади, не ті,
Що маєм ми, вже літні люди.
Хай же ніколи у житті
Таких страшних подій не буде!
Ганна Верес (Демиденко).
Добре, коли люди нагадують іншим про такі страшні часи, якби більше про це пам'ятали то тепер би не хворіло наше суспільство на таку чумну хворобу, як *руський мир*, можливо не було б такої розрухи в державі на сьогоднішній день.
дякую
Воно і зараз, Ганно, інакше як геноцидом не назвеш. І голодних пенсіонерів вистачає, особливо на Донбасі, а в "сірій" зоні люди взагалі нікому не потрібні...
Щоб вилікувати хворого, треба спочатку встановити правильний діагноз. Наше суспільство хворе. Гадаю винні в цьому й ми самі, і ті, що в сірій зоні, і ті, що на окупованій території.
Дякую Вам за комент.
Це наш біль і наш сором. Які страшні картини оживають!
Не зможе й пам'ять їх позбутися ніяк.
Чому ж і досі рабство в нас триває,
спитати в кого, може, в комуняк? Дякую.
Про ці події дізналася ще в дитинстві від прабабусі Ганни Гаврилюк, дійсно, було людоїдство. У Бородавському яру (на Одещині) засідала банда, яка на дорозі нападала на людей і потім їх з*їдали. Жахливо! Сподобався Ваш вірш. "Хай же ніколи у житті
Таких страшних подій не буде!"