Програла знов… Душа - мов рване небо.
Крізь зливу жертв рятую лиш одну.
Мов той жебрак, що кинуту монету
Не проміняв на гордості струну.
Не в моді нині помисли крилаті,
Щедроти серця, жертви потайні.
А ти слова викохуєш зірчаті
І кожним світ цей грієш у борні.
А ти ще віриш в вічне і красиве,
Довершене, людське… і ловиш мить,
Аби в буденній прозі нещасливим
В серцях мистецтво «жити» запалить.
Хоч сам згоряєш, спопеляєш душу,
І словом зцілюєшся, й волієш знов
Комусь розсипать зорі у калюжу,
Аби на дотик відчувать любов.
Гарний вiрш, Олено. Дуже яскраве звучання. Такi оптимiстичнi у вас рядки. Дiйсно, хоч i негативнi моменти у життi зустрiчаються, але iх треба iгнорувати, переводити увагу на щось приемне.
Тiльки от у вас у останньому рядку якось не зовсiм правильно сформульовано - як може бути дотик "на щось", "на любов"? Зазвичай дотик бувае "чогось", "дотик любовi". Може вам у цьому рядку слова мiсцями помiняти - "Аби на дотик вiдчувать любов".
Хотів щось процитувати з Вашого твору, але не знайшов жодного "незірчатого" слова. Це справжнє мистецтво, яке, дійсно, здатне запалювати мистецтво жити. Багаття, що зігріває. Дякую Вам за тепло!