Занурив човен носа у пісок,
Чи задрімав, чи так заліг у думу?
Напевно він віджив уже свій строк,
Трудів на ньому видно цілу суму.
Давно вітри його не цілували
І хвилі не ласкали його боки.
Дались взнаки тут рифи і корали
І солі – за косметику на щоки.
А скільки бачив велетнів на хвилях!
І були мрії вирости самому,
Часи відплили на численних милях,
Вернувся човен зболений додому.
Прикрив повіки, бачить дивний сон,
Він ще новий і шанси є для росту,
На березі стоїть його Ассоль,
Одягнена в ранкову позолоту.
Іще “Привіт“ кричать його вітрила
І всівся бриз у нього на кормі...
Удача трубку свою відкурила,
Ще в вухах дикий стогін від штормів.
Човни, як люди... люди, мов човни... Кожен пливе своїм маршрутом, мріє про своє... І в кожного в серці теплиться надія, що заповітна мрія збудеться неодмінно! Зі святом Вас!
Іще “Привіт“ кричать його вітрила
І всівся бриз у нього на кормі...
Удача трубку свою відкурила,
Ще в вухах дикий стогін від штормів Отак і людське життя: то ще, то вже. Гарно!
Любочко,Ви завжди вмієте правильно прочитати мої твори.Дякую.Я бачила поряд старість багато років і бачила при тому молодість душі,велике бажання жити.Задуму такого не було,але зараз у вірші сама це побачила.