Мамо…Мені так страшно сьогодні і холодно,а перед очима лише твоє обличчя та личко моєї маленької донечки… Шкода , що не побачу її перших кроків і не почую перших слів. Я ніколи не дізнаюся,як це бути татом для дорослої доньки і завжди пам’ятатиму її сонною принцесою…
Мамо я помираю…лежу на українській землі за яку боровся і відчуваю,як вона манить мене до себе. Над головою пролітають численні кулі то у ворожу сторону,то в нашу,напевно вони вже встигли забрати чужі …життя…
Мамо помолися за моїх побратимів…Я встиг звикнути до них і не хочу,щоб вони повторили мою долю…Мамо…так шкода молодих хлопців у яких все життя попереду. Вони мають право на життя! Але це право забирають люди,які не вміють чесно жити!
Вітер огорнув мене своєю прохолодою…я відчув це,отже ще живу…
Боюся дихати,бо кожен наступний подих,може стати останнім…і я більше ніколи не побачу тебе…ніколи…
Мамо ,пробач мене,але я не міг по-іншому,не міг дозволити ворогу завоювати мою країну і кожен відвойований метр української землі,який давався дорогою ціною вселяв надію на краще…Я вірив,що повернуся до дому …
Мамо,я вбивав людей і жив з докорами сумління,але я не міг по іншому…І кожного разу думав,якими були їхні останні хвилини…Вони були такими ,як в мене-прощальними…Знаєш так часто хотілося після пострілу підбігти до людини і спробувати їй допомогти… Я пробував ,мамо!
Командир зупинив мене словами: «Куди ти? Це ж ворог! Його не можна жаліти! Він не проявить краплю милосердя,коли ви зустрінетесь віч-на- віч !Йому байдуже!»
Тоді я вирішив,що відтягатиму поранених з-під ворожих куль ворога,якого вбиваючи – жалів ,бо це теж людина…
Останній такий «похід» під кулі був сьогодні…Але я провалив операцію…
Поруч лежить мій друг Андрій… Я так і не встиг йому допомогти, його холодний погляд розрізає серце навпіл… Я почуваюся винним,бо не встиг… Хоча ще з далеку,побачивши мене ,він кричав,щоб я залишався на місці…Але я не міг його покинути… Мамо,не міг в останні хвилини залишити його наодинці із собою…
Мамо,поцілуй донечку від мене ,скажи дружині,що люблю,бо я не виживу…Мене не встигнуть врятувати…
Сили не рівні…Ворог наступає…Наші не зможуть мене відтягнути в безпечне місце…не встигнуть…
Я помираю,мамо …І так хочеться побачити тебе востаннє…Я вже не стримую потоки крові рукою…У мене немає сил і в очах темніє…Зараз я вже нічого не бачу,лише чую,як повільно і стримано б’ється серце…Напевно,мені краще заплющити очі,правда,мамо? Можливо ,стане простіше?..
Я не боюся смерті ,я боюся більше не побачити свою сім’ю …Як вони будуть без мене…Як я буду без вас?.. Мамо,подякую всім від мене,за те ,що вони були у моєму житті…
Прощай мамо…
Липень 2014
Василина Бойко
ID:
516125
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.08.2014 16:33:24
© дата внесення змiн: 07.08.2014 16:33:24
автор: Василина Бойко
Вкажіть причину вашої скарги
|
