пафосне ниття
Згадай мене. Залиш свою посмішку.
У спорожнілій школі вже гасили світло.
я пив вечір, я був п"яний, я шукав,
огорнений хороводом мрій, крізь які пробивалося
іронічне усвідомлення їх нездійсненності.
Я тинявся темними класами, чекав тебе, писав
крейдою на дошці якісь дурниці, мовчав,
безстрашним я був, я був переляканим,
вже надходячи ніч обіймала мене,
холодним було відлуння кроків, я був щасливим
я був нещасним, я був піднесеним.
Згадай мене. Залиш свою посмішку.
Ми були страшенно молоді тоді...
сп"яніння пройшло, я не дочекався тебе.
Був гірким цей світанок.
Роса скочувалась щоками замість сліз -
тоді я не вмів плакати.
Красива шкільна лірика кохання, і пафосом важко назвати. Щирі почуття викладені у риму це не пафос, це сторінки життя, які ти потім перечитуєш. Скажіть, а звичайна людина може перечитати своє життя? Ні. А ми можемо, і в цьому наша унікальність.
Saturnatus відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
я б не став перечитувати подібні солоденькі сторінки свого життя. цей текст - поступка симпатіям більшості.
