Ласкаво про́шу Вас у храм своїх думок!
Проходьте в привідчинені дверцята.
Тут з райських мрій ви не побачите квіто́к,
А зна́йдете лиш колючки́ завзяті…
Мене за безлад Ви суворо не судіть –
Його зробили війни з почуттями…
В отім кутку слабке Кохання миготить,
А в іншім Злість вбирає фіміами.
Цей храм давно покинув вічний Хронос,
Переплелися Завтра, Зараз, Вчора…
З підвалин ще лунає Глузду голос,
А Пам’ять вже давненько важко хвора.
Проходьте, не соромтеся, будь ласка!
Та мусите дивитися під ноги:
Отам лежить моя щоденна Маска,
А тут спочили Спогади убогі.
Ой, обережно, не ступіть на Гордість –
Вона гостей завжди́ не надто любить.
А тут, біля вогню, заснула Совість,
Яка у сні весь час когось голубить...
Оці худі та кволі – Щастя, Радість,
Талант, Натхнення, Доброта, Краса…
Там стіни обвалились через старість,
Бо вже Душа не бачить небеса…
Об Волю Ви ослаблу не спіткніться;
Проходьте, я прошу́, до вівтаря!
Пряменько в Душу гляньте, як годиться,
Поки не згасла ще її зоря…
