Скільки в картах (моїх) чорноти, чорноти нерозчинної
На коня б – і втекти, але ікла ростуть у коня.
Відчуваючи пекло
пробитою наскрізь печінкою,
відчиняю вікно (а чи вітер мене відчиня?)
Я згоріла дотла. Я не вмію уже обпікатися.
Карий погляд – наостіж – давно не ятрить. Не ляка.
Майже вічна, бо маю сім тижнів на п”ятницю
І одненьку любов, що засіла мені в печінках.
Щоб отак повертатись у дні – безтілесно холодною.
Перегризла в собі не один розперезаний сміх.
Наливається серце...лежить під важкою колодою...
І чия в тім вина, що багряне воно, як у всіх?
То кривенький божок усміхнеться за синьою брамою,
То зачепить сумління нетиснута дружня рука.
Прикладаюсь до неба всіма перестиглими ранами,
Але звідти – ні слова. Лише глибина витіка.
Скільки в картах (моїх) чорноти...чорнотівщини дикої!
Так безбожно програти...Заріж мене всю!Чи загой...
І скрипітиме біль під важкими, солодкими іклами.
І минатиме пекло. А людям потрібен вогонь.
