Марія стояла на березі повноводної річечки. Обхопивши обіруч стовбур білокорої берізки, прихилилась до неї і вслухалась у шум вітру, що колисав тонке віття над головою. А погляд то заглиблював її у середину себе самої, намагаючись заспокоїти власну сутність, що обпікала невимовним болем душу; то блукав по хвильках, що неспинним водяним потоком неслись у вічність; то повертавсь до думки, що оголеним нервом стукотіла у скронях та не давала їй спокою.
Минулось...Усе минулось...А вона ж так кохала, кохала усім серцем, душею, мліла від ніжності, що охоплювала її, коли бачила його, свого коханого, того єдиного, посланого їй небесами, поруч з яким почувалась безмежно щасливою.
Тільки де ж нині те щастя...Зникло, мов те марево вранішнього туману над водою. Батьки уже пригледіли собі зятя: спокійного, неговіркого парубка, такого, котрий не буде перечити їх волі, а головне, не сміє наважитись претендувати на прописку у їхній чотирьох кімнатній квартирі.
І почались щоденні нарікання, що Марія невдячна донька, бо не рахується з думкою батьків, які виростили її.
Уступила...Пристала на батьківську волю. Хіба ж вона знала, що таке лягати з нелюбом у спільну постіль, кожного разу примушуючи себе займатись з ним любов’ю, щоб потому почуватись упослідженою, запханою у грязь, від якої годі відмитись, бо вона в’їдалась не в тіло, а в душу.
Не витримала... Два роки потому розірвала шлюб, залишившись з маленьким синочком на руках і з постійними нагадуваннями від батьків, що вона непотріб, бо не зуміла зберегти свою сім’ю. Та згодом зустріла чоловіка до якого хилилось її серце і знову не судилось. Над головою враз стали згущуватись темні хмари, що, що вона сміла собі надумати, який другий чоловік, навіщо він їй, у неї ж є син, її кровинка.
Квадратні метри чотирьох кімнатної квартири уже, здавалось, стелями притискали її аж до самісінької підлоги і Марія не витримала, знову здалась, щоб по деякім часі почути, кинуте батьком прямо їй в обличчя, що він, батько, володар її долі, бо вона прописана в отриманій ним квартирі, а, отже, не має права перечити.
І Марія скорилась...Зароблені нею гроші віддавала батькам у спільну касу, відчитуючись, при тому, перед ними за кожну витрачену власну копійку.
Одного разу, коли зайшла до квартири, відчула стривожену тишу, тільки вітер завивав, розкошуючи у протягах. Батько, упокорений, лежав у кімнаті. З грудей Марії вирвався крик та це не був крик втрати, в грудях билась радість, що вона нарешті наполовину вільна.
Той подих волі манив її і кликав, і вона, коли син пішов на строкову службу до армії, подалась на чужину, на заробітки, а би лиш подалі від дому, від тієї гнітючої атмосфери, яка стільки років поспіль отруювала її життя.
Журливо посміхаючись Марія дивилась на воду. На щоках запеклись, висохли сльози, які безмовним глибинним плачем викотились з очей. У небі, зі щемним щебетом, пролетіла зграйка ластівок, що розминали крила перед далекою дорогою.
Пора...Пора і їй знову збиратись на чужину. Чи то така її доля, а чи то її життєва покута..? Востаннє окинула поглядом довколишній краєвид і повільною ходою пішла геть. Скоро, зовсім скоро Марія слухатиме шум океанського прибою і згадуватиме, з такими, як і вона сама заробітчанами, свою далеку батьківщину.
13.08.13
Валя, ти дала ще одну відповідь на питання: що таке доля? А головне- ми не можемо нічого вдіяти, бо поруч завжди є ті, котрі керують твоєю долею. На жаль, самі рідні люди.Було цікаво прочитати.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І мати біль від рідних тобі людей завжди найболючіше... Дякую, Олю!
Дякую, Олечко! 
чудова ваша проза, колоритна, насичена... а тема-болюча, коли батьки-диктатори... 
