Неначе в дитинство потрапила знову своє,
Доноситься ніжно здаля колискова матусі.
До свого гнізда повертаються радісно буслі
І в лісі зозуленька так голосливо кує.
Стежину до хати встелив кучерявий спориш
І вишні додолу схиляють пахучії віти.
Усміхнена ти серед білого, білого цвіту
Немов, королева у сніжному царстві стоїш...
Торкнулась рука. І стежиною вдаль повела,
Де гойдалку вітер тихенько, самотню гойдає.
Ні смутку, ні горя серденько в дитинстві не знає,
Попереду шлях. І майбутнє освітить зоря.
Тим шляхом підеш ти в далекі, далекі світи,
Та свого дитинства ніколи в житті не забудеш.
Його пам'ятати, як вічну реліквію будеш
І пам'ять в душі про дитинство своє берегти.
Завжди хотіла сотворити вірша про дитинство, про маму, про ту ніжну млість, що мурашками пам'яті огортає серце. Хоча спогадів вдосталь і емоціїї справжні, непідробні, та Муза все ніяк не закрутить почуття у рими.
Вам це вдалося блискуче! Дякую...
Тим шляхом підеш ти в далекі, далекі світи, Та свого дитинства ніколи в житті не забудеш, Його пам'ятати, як вічну реліквію будеш І пам'ять в душі про дитинство своє берегти. ... Істина...
Щиро вам дякую за розуміння і тепло вашої душі!!! Нехай дитинства колискова нам нагадає все, що ми пройшли і мами пісня, солов*їна мова і буйним цвітом повняться сади... Завжди вам рада!!!