Я тихо йшла у безоглядну даль.
І сніг м'який ступав услід за мною,
Немов приблудний білий пес.
Час дав мені, ще час перед весною,
Поки лежить зима і лід не скрес.
Я так хотіла в цій солодкій білій млі
Розтанути. Сховатись. Загубитись.
Але полохались сніжиночки малі
І споглядаючи на них хотілось жити.
Хотілось жити, брать в долоні білий сніг.
А по весні - стрімкі дощі й заграви.
І так жагуче-палко вірилось мені,
Що разом з кригою зійдуть і думи мляві,
Й на гребеневі восьмої октави,
Блакитне небо увірветься в дні мої
І сонце стріне вранці золотаве.
так мені здається часто, що не завжди доречно щось казати, це як пісня що сподобалась і не те що літеру - зайву інтонацію не вставиш. Але оту Вашу восьму октаву я би попідсовував навіть десь ховаючись по підвіконням, дуже цікаво. Є в музиці справді небезпечні місця, особливо коли граєш сам, серце на цих нотах хоче зупинитись і залишитись там назавжди... А ще добре перед Весною знайти для часу, час. Це раз дякую
Сховаю смуток, ніби скарб,
в найпотаємнішу шпарину,
заколишу, немов дитину,
дістану десь веселих барв...
І намалюю знов весну,
блакитні очі, ніжні руки,
присплю зневіру і розлуки,
проллю на них росу рясну.
І запалю одну свічу,
нехай розвіє сум і морок.
І не в четвер, а у вівторок
діждусь блаженного дощу.
@NN@ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Сьогодні і дощ був, і свіча, і трішки смутку, то все ж таки мабуть авітаміноз, а насправді в Великий піст я трішечки печалюсь.
Вірш чудовий можна виставити