Ушістдесяте я думки "брєдові"
Без страху виливаю на папір,
Мов краплі незагуслої ще крові
На новий, щойно випраний ковнір.
Чим вкотре заманеться мені знову
Страшенно здивувати читача?
Можливо завести мені розмову
Із сухістю манер викладача
Про класиків і чудернацькі рими,
Про вічні почуття і про казки?
В уяві виникають пілігрими,
Із терну гарно зв'язані вінки...
Мабуть, колись я саме так зробив би,
Та щось перемінилося в мені...
Оточують нас скрізь лиш купи кривди,
Людської злості, підлості, брехні.
Кохання, ти ламаєш, кажуть, стіни
І розбиваєш лицарям серця?
Чому ж тоді із легкістю пір'їни
Людину перетворюєш в мерця?
Нерідко прирікаєш на страждання,
Що часто переходить в суїцид.
Любов - настільки річ багатогранна:
Закоханих вбива, мов геноцид...
Не буду мудрий висновок робити -
Збагнуть неважко хід моїх думок...
Бо кров'ю моя лірика залита,
Мов правдою замулений струмок.
а я думав, що вірш невдалий, бо "народ" майже не "заценив" 
тут такожбачу пристрасті штормлять 
