Живемо ми безглуздо, по-дурному.
Не бачимо справжньої мети
Свого життя. А той, хто бачить,
Не спішить її в життя втілювати.
Всі люди давно вже зачинились
У високих мурах, стінах і домах,
Чекаючи на чиюсь допомогу,
Що до них прийде на чужих ногах.
Ми розівчились сміятись і ридати,
Не вміємо дать волю почуттям.
Ми можемо лише самі себе карати,
Жалкуючи, що реальність не відповідає снам.
Нам притаманно зачинитися удома,
Тим самим зачинитися від всіх.
Та вже давно всім нам відомо,
Що не можливо зачинитися від лих.
А ще частіше ми тікаємо від себе,
Від совісті своєї і очей людських.
Бо правильно не знать як жити треба,
А долю ми не в змозі вибрати.
Наше життя ― це вічний пошук щастя,
Та кожен сенс у щасті бачить свій.
Для когось ― це кохання й біле плаття,
Для когось ― причиняти людям біль.
Та всі слова, написані тут вижче,
Втрачають всім свій зрозумілий зміст,
Коли ти розумієш, що до тебе ближче
Твоє ламке коханнячко стоїть.
Воно скромненьке, ніжне, безтурботне
Й щоразу крок за кроком йде вперед.
Шукаючи давно свого господаря,
Сьогодні знайшло воно тебе.
