чуєш, артюре?
в тебе рядки – кричать, срібним ножем втинають тонкий папір, срібним ножем втинають людей і час
чуєш, артюре?
я – ніби дикий звір, взятий у зашморг дивних твоїх думок, музи твоєї... як нас рівнять, рембо?
поки рядок твій срібний іще не змовк, поки тобі свобода — єдиний бог, ти будеш – янгол, я буду – ниций раб
(слів чи абсенту – мабуть, усе одно)
я не зумів би в кожній строфі вмирать, щоб спалахнути з болем і криком знов, я не зумів би ревно горіть у млі, щоб потім впасти вириданим ущент
я тільки можу душу собі палить, щоб вона мала колір твоїх очей, щоб вона несла дару твого печать, що її вірші срібним вогнем впечуть
чуєш, артюре?
в тебе рядки – кричать
...чи, може, просто з відчаю я кричу?..
