Краснолуцька Світлана

Сторінки (1/1):  « 1»

Кріпацька любов

Ви  так  хотіли  бути  разом,
А  з’ясувалось  –  неможливо
Прийшла  біда  –  ви  розлучились
Душа  клекоче  так  журливо.


Всі  ваші  мрії  не  збулися,
Надії  ваші  покришились,
Страшні  подій  відбулися  
І  тільки  сльози  залишились.

Та  як  відомо  -  не  зарадиш
Тими  сльозами  страшному  горю
О  друже  мій!  Що  ти  порадиш?
О  друже!  Як  здобути  волю?

Пани  завжди  людей  катують
В  усі  віки  їх  розлучають;
Та  їх  серця  вже  не  лютують,
Серця  їх  тихо  лиш  страждають.

В  селі,  в  старесенькій  хатині
Жила  дівчинонька  Оксана,
Жила  в  убогій  тій  родині,
Що  здавна  волі  все  чекала.

Красою  на  лілею  схожа,
А  очі  –  зорії  небесні;
В  характері  така  погожа,
А  речі  з  вуст  такі  чудесні.

Миколу  дуже  вже  кохала,
Що  в  козаки  ходив  служити;
Його  роками  все  чекала,-
Із  ним  одним  хотіла  жити.

Та  ось  прийшла  страшна  негода-
На  панщину  взяли  Оксану,
Не  попитали  в  неї  згоди,
Примусили  служити  пану.

А  пан  в  селі  не  забарився,-
Поїхав  в  іншую  країну,
Забрав  дівчину  із  собою,
А  та  ридала,  мов  дитина.

А  та  ридала,  мов  дитина,  
Як  знала  тую  свою  долю,-
Що  не  побаче  вже  Миколу,
І  що  помре  в  страшній  неволі.

Вернувсь  Микола  із  походу
Та  й  не  побачив  вже  Оксани,
Дізнався  про  страшну  негоду,
Хотів  поїхати  за  паном.

Та  люди  хлопця  зупинили,
Коли  в  дорогу  вже  зібрався;
От  задуму  одговорили,
Хоч  той  спочатку  дуже  рвався.

Не  бачив  світу  без  Оксани,
Не  бачив  він  весни  без  неї,
Не  бачив  ні  пташок,  не  літа,
Не  бачив  доленьки  своєї.

Страждала  й  нудилась  Оксана,
І  згадувала  землю  рідну.
Бувало  вийде  в  чисте  поле:
«Ой  чи  Миколи  ж  там  не  видно».

Не  знала  дівчина  одного,
Що  вже  помер  її  коханий
На  світі  не  хотів  він  жити  –  
Завдав  собі  смертельну  рану.

Та  хоч  вона  ще  і  не  знала,
Що  заподіяв  собі  лихо;
Біду  вже  серцем  відчувала  –  
Воно  щемило  тихо  –  тихо.

Дізналась  і  Оксана  згодом,
Про  самогубство  те  страшнеє,
Вона  себе  карала  довго  –  
Вважала,  що  це  все  з  –  за  неї.

А  дні  спливали  все  за  днями,
Дівчина  все  на  себе  злилась,
Не  витримала  тої  туги,  
Пішла  до  річки  і  втопилась.

Отак  в  житті  завжди  буває,
Коли  вже  сил  не  вистачає,
Боротися  панами  злими
З  народними  катами  тими.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186507
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.04.2010