| Сторінки (1/23): | « | 1 | » |
Дівчина із білими віями самотньо походжає вузькою алеєю тихого вечірнього міста. Вона прямує туди, де здавалось би вчора їй подарували життя - вдруге. Дівчина походжає на пальцях, ледь торкаючись землі, боячись відлякати теплі спогади. Так добре, затишно, ніби одна посеред натовпу чорних дерев - біла. Бо має білі вії.
Руде волосся грається із сонцем в ще непридуману ніким гру, губи наспівують щось із 90-х французького мотиву. Відчувається щось романтичне, легке, тепле. Бракує лише гри скрипки - тонкої, примхливої, що заповнювала б секунді порожнечі між спогадів. Але загалом дівчина з білими віями щаслива. Вона летить, забуваючи про існування земної поверхні. Її бліде обличчя та вуста із білими цятками зливаються в одну пляму, що ледь змінює свої контури від легкого подуву вітру. Тріпочуть білі вії, розповідають одна одній про вчорашній вечір, який , мов перший схід сонця, запам'ятається на все життя, вляжеться в пам'ять мов величезне каміння , і вже ніщо не зрушить його з місця. Отак має бути завжди.
А поки дівчина із білими віями щаслива. І хтозна, чи буде це щастя тривати довго. Бо насправді її алея - це лікарняний довгий коридор, її чорні дерева - це двері, напівпрочинені, що ведуть назустріч іншим хворим. А вона - з білими віями - проходить повз них й усміхається. Стомлена, бліда - спить. Лише білі вії дають знати, що вчора дівчині врятували життя, і зараз вона блукає десь , не наважуючись відкрити очі і ще раз глянути на світ.
Дівчина із білими віями щаслива. Вдруге.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284558
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.10.2011
Наче мила, наче недосяжна,
і зачинена... Вже поржавів замок.
Ти повторюєш без тями, що "прекрасна",
королева поміж стомлених зірок.
Ти повторюєш нестримно, шо "кохана",
у волосся заплітаєш ці слова.
Та зачинена я досі... і незнана...
і не ділиться душа моя на два.
Перехожим не усміхнена, примхлива...
Не листаю цього світу сторінок.
Я повторюю тобі, що я - жахлива!
Не люблю я у людині помилок.
Та не хочеш відпускати мою руку,
притискаєш до грудей своїх міцніш.
Сумніваюсь, що тобі зі мною любо,
та без мене тобі буде теж не гірш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2010
Я не посмію говорити про поетів,
як про люд.
У їх очах таїться дивне і магічне.
Прийду раптово, наче вісниця
небачених облуд
і прочитаю вірш Шевченка
вічний...
Я не посмію говорити про поетів,
як про міф.
За їх плечима простягаються
світанки.
А невідомого краплини
заховалися між брів.
Туди заглянеш- і потонеш до останку.
Я не посмію говорити про поетів ,
як про тих,
хто залишають на папері букви й знаки.
Їх дух старечий на тлі сонячнім
не вмер ще і не стих,
а їх слова
ще бережуть в собі нашадки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213852
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.10.2010
Я закриваюсь від світу власними долонями.
Хтось скаже, що це безглуздя, дарма...
Але навкруги йде суцільна війна,
і хтось та й зачепить своїми патронами.
Хтось вирве з грудей серце вже не живе
хтось плюне у місце порожнього ступору...
І вже не залишиться іншого вибору,
як здатись безвинно - гарматами рве...
Ба навіть струмки червоніють невдумливо,
і наче реве кожна хвиля від зла.
Залишать вмирати в землі немовля
всі ті, кому байдуже, кому все куплено...
Та очі вже вкотре не хочуть цих мук...
І душить...Так душить людська павутина.
Я краще в душі буду знову дитина,
сховаюсь від світу за ширмою рук...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212675
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.09.2010
До завтра, мій рожевий добрий світе.
Я залишу тобі розмай, хай буйно квітне.
І у букет, що омивається росою,
складу життя. Хай тішиться тобою!
Хай пеленою розгортаються світанки,
щоб захотілося кохати серцю палко.
Бо восени все догорає разом з листям
а про кохання тільки скаже чужа пісня.
І лише хтось штовхне в плече надію,
за руку віру потягне туди, де дніє -
Солодкий ранок, світ з рожевим духом,
Прийми гостей. Побудь для них хоч другом...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212241
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.09.2010
Сьогодні я не та, що була вчора.
Мої світи не перетнуться більш.
Очищена від сорому, прозора...
а поряд хтось забув кривавий ніж.
Та я залишу цій місцині вічний спокій.
Туди піду, де пахне едельвейс.
Порожнє серце вкрию пеленою,
щоб краплі крові не взяли свій рейс.
Сьогодні я не та, що буду завтра.
Майбутнє все ж залишить слід в мені.
Моя маленька сивочола правда...
... я покохала, а мене ще ні.
Та я не буду більш ховати сльози,
нехай живуть... нехай течуть...нехай!
Це більше на відкриту сповідь схоже...
але тепер я можу йти у рай...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211630
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.09.2010
Біжить безбожно листя по асфальті,
кричить щось вітер, шепотом гуде.
Я в сторони дивлюся, та не варто...
Моя душа вже не відомо де...
Чи покотилася із листям в невідомість,
чи з вітром полетіла навкруги...
... мені одне залишилось - самотність
під дотик прохолодної сльози...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211620
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.09.2010
Тримаю біля серця останню записку,
що нагадує твоє існування.
Я більше не те примхливе дівчисько,
що бігало в жовтому вбранні.
Я більше не квітка,
я більше не небо...
Не море... Чому я не море?
Я більше не можу торкнутись до тебе...
Ти став моїм змученим болем.
Але це ж не може закінчитись смутком,
я плакати так й не навчилась.
Я все зіпсувала!
Твої ніжні руки...
Чому я їх не полюбила?!
І ті нездоланні рядки про кохання
на жовтім, подертім папері...
І білі листівки, дарунки, зізнання,
що сунув мені ти під двері...
І навіть останній дзвінок серед ночі...
Я все це любила безмежно!
Та тільки признатись..
собі власне... Боже!
Чому я сьогодні не щезну?..
Навколішки буду іти без вагання...
Сьогодні я буду з тобою!
Ти будеш у серці навіки останній...
... мій лицар, що вмер серед бою...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2010
День 1...
" Замасковуючи себе від інших, я волію залишитись власне собою, зовсім не зіпсутою й не забрудненою пилюкою зовнішнього світу. Дедалі частіше мені хочеться лягти обличчям донизу в подушку й пошепки розмовляти до себе, щоб нарешті виговоритись. І тільки після такого монологічного діалогу мені стає легше. Я сміло підводжусь, стаю перед дзеркалом - мило собі посміхаюсь і під звуки переможного маршу, що лунають у моїй голові, відкриваю двері в навколишній світ - світ, де я зовсім не та..."
День 2...
" З кожною хвилиною моє серце б'ється все сильніше. Я іду вздовж заквітчаної алеї, втуплюючись в обличчя перехожих людей, і ніяк не можу зрозуміти, чому я не така, як інші? Світ для мене давно зупинився на ноті "до-мінор". Я намагаюсь якось себе реалізовувати, займаюсь якимось начебто важливими справами, але насправді плювати я хотіла на все це. Я лише порвана струна давно закинутої скрипки, яка нахиляється в різні сторони від подуву вітру, ба навіть від людського подиху. І невже ніхто так й не зуміє налаштувати мене так, як треба? Я , мабуть,залишусь у невагомості та непевності все своє життя - таке довге й водночас шалено коротке."
День 3...
" Мої кроки зараз здаються зовсім нечутними. Я не створюю взагалі жодних звуків, наче хтось натиснув на пульті мого керування кномку "mute" й тепер - я лише чорно-біла картинка на екрані старого радянського телевізора "Електрон". Щодня хтось із моїх знайомих бере в руки акварельні фарби й домальовує мені коричневе волосся, ледь червоні губки та очі зеленого кольору, які я так люблю називати "хамелеончиками". Та все це зовсім не надовго. Через декілька годин приходить Він. Бере в руки бутилку ацетону, ганчірку, яка колись була моєю улюбленою білою футболкою та повільними вертикальними рухами змиває ці ж ненадійні й миттєві фарби. Проте мені зовсім не боляче й абсолютно не сумно. Я звикла бачити Його щодня. Він занадто сильно піклується про моє єство. Він - мій вірний депресивний стан.."
День 4...
" Бодай в цю хвилину я не замислююсь над сенсом людського життя. Мені просто хочеться дихати й заглядати у вічі сірому небу, яке невдовзі заплаче слізьми... Моїми слізьми... Та ніхто цього й не знатиме. На моєму обличчі залишаться лише безневинні сліди від дотику осінніх дощових крапель, проте в душі оселяться постійні гості - мої власні нікчемні повії - порожнеча та огида. Люблю їх безмежно... Хоча, вони мене, мабуть, набагато більше..."
День 5...
"Замасковуючи себе від інших, я волію залишитись власне собою... зовсім не зіпсутою..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210349
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 10.09.2010
Восени твої крила здаються червоними.
Ніжне сонце вкриває вже їх не цілком.
Ти простуєш щодня одинокими сходами,
щоб зігрітись небесного рому ковтком.
Ти не бачиш під деревом чорного попелу,
затискаєш в руках пожовтілий листок.
Твої крила не вміють кохатись із холодом,
тому жмеш без упину на часу курок.
Завтра зникнеш назавжди. Навіть без подиху.
Навіть сліду малого не лишиш. Навік...
Ти лиш тінь від щасливого літнього погляду...
Не людина... не жінка... і не чоловік...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209611
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.09.2010
При світлі вуличних ліхтарів
незнайомець торкнувся рукою.
Неначе незайманець у купі слів
він йшов ледь притомно за мною.
Курив сигарету, хоч пальці – німі,
шукав на плечах моїх долю.
А я посміхалась , мов сонце в зимі:
не дав його дотик спокою.
Та надто коротким був спільний шлях,
і дихання вмить перервалось...
Коли повернулась, він зник, наче птах,
якому летіти жадалось...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209332
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2010
Роса на ногах нагадує море.
Втонути б у ній хоч на хвильку життя.
Я буду вертатись до волі не скоро.
Затиснуть мене у великих містах.
А там задзвенять всі монетні будівлі,
Посиплеться зверху пронизливий дим.
Я буду темніти при ввімкненім світлі,
Та навіть тоді світ не стане гидким.
Втрачатиму швидко єдине натхнення,
В сміття викидатиму власні думки.
Та я повернуся у час рівнодення,
Коли не літатимуть пил-літаки.
Та я повернуся.. Можливо, не скоро.
Коли добудую великі міста.
Роса на ногах все ж залишиться морем,
А хвилька- тривалістю всього життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209299
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.09.2010
Я візьму сьогодні душу,
покладу її в нутро.
Своє серце теж примушу
битись швидше, ніж було.
Заплету косу по пояс,
хоч волосся до плеча.
А мій тихий , ніжний голос
закричить: «привіт дощам!»
Я змінюся не для тебе,
не для тебе посміхнусь.
Я сьогодні біла зебра,
чорним лініям помщусь.
Ще хвилинку – і готово.
(Не забудь купити хліб)...
Знаю, трішки не здорова...
...повернуся на обід!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207916
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.08.2010
Все давно вирішено Богом за нас,
а ми боїмося ступити й півкроку.
Даремно прохати спинитися час,
й втікати від мудрого долі уроку.
Занадто багато розбитих сердець
і душ покалічених на переходах.
Якщо ти розлючений - значить ти «мрець» -
і вже не присвятять тобі ніжні оди.
Шукати круті повороти в житті,
звичайно, цікаво і чимось тривожно.
Але погляньте на нас .. (ми не ті!)
І бути такими нестерпно, не можна!
Дістатись вершини - важкий це трофей.
Та в кожного з нас ця вершина у серці.
Лишитись собою... Зітерти дисплей...
... сьогодні і Богом побути прийдеться...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207907
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.08.2010
Перехожі не завжди усміхнені,
та їх очі не завжди сумні.
Не запитую жодного імені,
лиш дивлюся на них, наче в сні.
Дехто марить красивими віями,
хтось перечить... (Хай буде, як є!)
Але розклад сьогодні не змінений.
Лише час без упину пливе.
Завтра також штовхне хтось при виході,
посміхнеться дитя в кулачок.
Я живу , наче в іншому вимірі,
де немає бузглуздих думок.
Я живу так, як інші, та інколи
не дивлюся нікому у слід.
Просто бути такою вже ніколи.
Я змінила свій напрямок вбік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=207196
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.08.2010
Суворий погляд серпня...
вже наступає осінь.
Я знаю, що нестерпна
коли розпущу коси.
Я знаю, що нестримна,
коли цілую вітер.
Я знаю, що я дивна...
...збираю мертві квіти.
Скептично гляну в очі,
похмуро лізу в душу.
І плачу неохоче,
та інколи все ж мушу.
Солодка, вереснева
чи прохолодна в жовтні,
я зліплена із неба –
оманлива безодня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2010
Кожен роман має своїх героїв. В одних авторів це підлітки, які тільки-но почали розбиратися в житті, в інших – прості дорослі, що заплутуються в перепетіях буття, а в деяких – це старенькі закохані, які сидять увечері на веранді, взявшись за руки, та згадують своє не марно прожите життя.
Дуже часто після прочитаних сторінок ми починаємо вікривати для себе світ по-новому: звертаємо увагу на речі, які колись здавались нам байдужими, або ж, навпаки,те, що найчастіше забивало нам голову, просто викидаємо на смітник, назавжди.(Нехай горить воно синім полум’ям!) Інколи такі зміни проходять підсвідомо, не показуючи себе назовні, та й для чого це робити, все одно ніхто не бачить й не розуміє світ, так , як ти, зі змінами чи без.
Проте з-поміж усіх героїв романів існує один, найголовніший. Тільки він зовсім не ідеальний. У нього далеко не модельна зовнішність, риси характеру не утотожнюються з витонченими, а голос трішки хрипкий, навіть прокурений через недоспані ночі із сигаретою в зубах. Та насправді все це дрібниці. Головне, що цей герой живе на сторінках вашої душі. Завдяки йому, роман ніколи не дописується до кінця. Щодня з’являються нові події, які навічно застрягають у пам’яті, які будуть доводити те, що існування проходить не даремно, зовсім не даремно. Щоправда інколи сторінки роману рвуться,падають в багнюку,або ж горять у тому ж синьому полум’ї. Хоча вини героя тут ховсім і немає. Це ж автор випускає з рук половину свого життя та покидає на призволяще. Лише перехожі згодом проходитимуть повз ті зім’яті сторінки й похмуро дивитимуться на них продовж двох секунд, а потім все одно повертатимуться і йтимуть геть. Та не для цього ж існують романи про кохання... зовсім не для цього.
Кожен герой народжений для свого історії. У когось – це палка романтична ідилія, у когось - розбита вщент надія, а в іншого – небуття. Загалом кожен вибирає для себе те, чого дійсно хоче. Важливо лише не помилитися з вибором, щоб потім тебе не топтали разом із забутими сторінками книги...
...писати свою історію не важко. Важко її прожити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206676
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2010
Чому я не сильна,
як вітер над морем?
Чому не борюся
зі страхом?
Я просто шукаю
частиночку поля,
просторність,
без стін, і без даху.
Щоб дихати вільно було
і не важко.
Щоб стеля
не сипалась болем.
Та навіть і там я була б,
наче пташка,
що бореться
з волею долі.
Нема в мені віри
і твердості духу,
бракує терпіння
і сили.
Хтось тягне мене
за скалічену руку
туди,
куди я не просила.
Проста безкінечність...
Минуле, майбутнє -
усе заплелося навіки.
Я знаю,що сильною
так і не буду...
Не винайшли
від цього ліків...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=206625
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.08.2010
Любити - значить жити...
А що ж таке любов?
Хтось вміє ворожити,
щоб бачитися знов,
а я ж проста, як літо...
Душа літає в снах.
Тож, як тебе любити,
у думах, чи в піснях?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183477
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.04.2010
Якщо б тобі закрили очі
простою марлею зі сліз,
ти зупинив би найдорожчі
хвилини болю? Той поріз,
що змусив серце охолоти
невже закутав би твій стан?
Ні, я не вірю... Ти ж боротись
у цім житті навчився сам...
Тож простягни свої долоні -
нехай тремтять вони, забудь...
Забудь, що ти у цім полоні,
Збери свою стражденну лють -
і виплесни її із серця,
кричи на світ, ти ж не німий...
Усе позаду зостається,
а ти... а ти такий самий...
Я в тебе вірю, ти - частина
мого великого нутра.
Не піддавайся більш, хай лине
усе погане в небуття...
Ти - світлий день,
ти -сонця промінь,
ти- золота перлина снів...
Ти будеш жити
і в любові
ховати погляд свій з-під брів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183292
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.04.2010
Притих цей світ, спинилися всі кроки,
лиш я ходжу по стомленій землі.
Чому живу? Чому проходять роки?
Чому завмерли всі? Чому я - ні?
Не чутно слів, не чутно сміху, крику,
говорить тільки стомлена душа -
і та моя... А вас кругом без ліку,
вже тріскає від ваших тіл межа.
Я все ходжу, сумна, простоволоса,
і тягну за собою ваші дні.
Мабуть, таки я стала стоголоса:
усі думки ожили у мені.
Тепер я чую вас, тепер всіх бачу...
не світ стояв, то завмирала я...
Колись, можливо, я себе пробачу,
лише промовте хтось моє ім'я...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=183112
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.04.2010
Іноді здається, що нема краю бідам. Одні перешкоди швидко змінюють інші. Краплі сліз на обиччі з рідких гостей перетворилися на постійних жителів. Душа без угаву затягує в собі великі діри, а серце не може прислухатися до власного биття. Та кому це розповідати, якщо кожен з нас рано чи пізно відчуває щось схоже. Та є й унікальні люди. Ті, що не бажають бачити поганого. Можливо, вони в такий спосіб ховаються від зовнішнього світу, тобто не показують йому свого справжнього обличчя. Але хто сказав, що так жити не можна? Все можливо, потрібно тільки захотіти, щоб добитися якихось вагомих результатів. Потрібно тільки захотіти...
Була рання весна. Подвір'я прокидалося від сну, дихаючи на людей ніжним духмяним повітрям. Пахло радощами і сміхом. Пахло життям. А чому цього не було раніше? Вона не хотіла - юна дівчина з сумним поглядом. Очі її були глибинні і повні мудрості, а руки чомусь тремтіли, і від цього дівчина постійно не могла всидіти на місці, шукаючи для себе якихось незвичайних пригод, шукаючи для себе адреналіну, який б витіснув увесь її біль. Але ці пошуки іноді тривали досить довго...
Отже, була рання весна, хоча для Лії вона була досить-таки пізньою. Боже, ця молода вродлива дівчина не дивилася на сонце декілька місяців, ховаючись у своїй темній кімнаті. Ні, вона не боялася життя, вона не боялася людей, вона просто не хотіла бачити світло, бо воно нагадувало про минуле. А це її убивало...
Ще зовсім недавно Лія могла крикнути безпричинно на будь-кого, навіть не озираючись потім, щоб подивитися на образливий погляд "потерпілого". Ще зовсім недавно вона могла розтрощити всі речі у своїй кімнаті, зіпсувати комусь свято чи просто набридати першому зустрічному своїми жахливими репліками. Ще зовсім недавно вона була власною тінню, але зараз вона все-таки вирішила вийти на волю і показатися такою, якою її ніхто досі не знав. Лія більше не була боягузкою, вона набралася сміливості і вийшла зі своєї "конури" врешті-решт побачити сонце. Як же вона за ним скучила...
Перше, що зробила Лія, так це порізала і спалила весь свій чорний одяг. Таким чином вона ніби обрізала чорні крила, що довгий період часу росли в неї на спиною, подумуючи над тим, що колись у неї виростуть білі, не заплямовані її минулим. Другим рішучим вчинком стала зміна зачіски. До цього моменту Лія ніколи не змінювала колір волосся, а тут раптом їй захотілося стати блондинкою - просто світлою людиною. Остання її дія була найважчою, адже зовсім нелегко було піти до свого колишнього коханого, до Марка. Дівчині було соромно дивитися йому в очі, вона боялася навіть стати поряд із ним, оскільки думала, що він одразу відштовхне її від себе в прямому значенні цих слів. Але вона досить довго носила в собі цей тягар і тепер їй хотілось прощення, хотілося знову побачити щиру усмішку на його вустах, без жодної краплинки іронії. Вона дійсно каялася, та не знала, чи її зрозуміє Він...
Лія не готувала наперед жодного монологу, не придумувала ніяких слів, вона просто йшла до нього з порожньою головою, і їй тепер було зовсім байдуже, що скажуть люди, що скажуть його родичі, його друзі. Було важливим лише те, що скаже Він. Лія не хотіла йому дзвонити, попереджати про зустріч, бо не бачила в цьому сенсу, адже, безумовно, він відмовився б , якщо взагалі б не кинув слухавку, щойно почувши її голос, її тремтячий голос...
Рішучими кроками Лія наближалася до дверей його будинку, чомусь вона зовсім не хвилювалася. Дівчина знала, що гірше вже не може бути, тому так само рішуче натиснула на дзвінок.
Хвилинна тиша... Лія не зрушилась з місця, їй взагалі здалось, що вона не дихала, та раптом цю ідилію тиші порушив скрип дверей. Лія підняла очі і побачила Марка. Господи, як він змінився: шкіра обличчя потемніла, волосся втратило свій природній блиск, а очі стали чорними...
- Привіт, - нарешті мовиоа вона.
- Привіт, і навіщо ти прийшла?
- Я мусила тебе побачити, адже ти так і не почув жодного мого слова тоді. Будь ласка, дозволь мені увійти.
- А чому це ти вирішила, що я захочу тебе слухати тепер? Чому ти не приходила раніше? Чому не давала про себе знати? Чому ховалася? Я постійно думав про тебе, іноді мені здавалося, що голова скоро розлетиться на маленькі шматки, та тобі було байдуже... Чому ж тепер не байдуже?
- Звісно, ти злишся. Ти маєш на це повне право. Але ще раз тебе прошу, дозволь мені виговоритись, нехай це буде моя остання сповідь.
Після цих слів запала невелика пауза, та згодом Марк іі перервав:
- Заходь...
Вони сіли біля каміну. На щастя, в домі більше нікого не було . Лія глянула йому в очі, потім швидко відвела свій погляд і почала говорити:
- Чому я прийшла саме сьогодні? Ти мав би здогадатися. Сьогодні 3 квітня, рівно півроку з того самого дня... Я більше не змогла ховатися від реальності. Мабуть, тобі зовсім не хочеться згадувати минуле, та мушу визнати, що я з тобою була щасливою. Я досі пам'ятаю , як ми ховалися від дощу під зламаною парасолею в міському парку, а потім разом пролежали в ліжку з високою температурою і кашлем. Я досі пам'ятаю той момент, коли ти вперше подарував мені квіти. Вони були незвичайними, хоча мали вигляд польових квітів. В мене тоді складалося враження, що я тримаю в руках частинку твого серця... Я ж зовсім не думала, що заберу в тебе частину життя.
В цей момент обличчя Лії повільно почало вкриватися мокрими доріжками. А Марк просто дивився на вогонь в каміні, здавалося, навіть не кліпаюи. Лія говорила далі:
- Я знала, що ти мене ненавидиш. В першу чергу за те, що я тобі не розповіла , що я віл-інфікована, - Лія прикусила губу, - мені просто не хотілося признаватися в цьому собі. Та я не повинна була бути егоїстко. Так, я була не тільки егоїсткою, а ще й жорстоким, самозакоханим стервом. А ти - моєю черговою іграшкою. Але в ту ніч все здавалося зовсім іншим. Ти здавався іншим, ти був частиною мене. Мабуть, тепер ти не дивуєшся, чому я тоді зникла так раптово, не залишивши навіть записки. Я зрозуміла, що сталося. Я тебе убила... У.Б.И.Л.А. Я чудово розумію, що моє слово "пробач" для тебе зараз нічого не важить, та все ж я не можу піти з цього життя, не почувши від тебе слів пробачення. Пробач...
Марк підняв очі, він більше не хотів ховати сліз. В цьому просто не було ніякого сенсу. Він підійшов до неї, погладив її за руку, опустився біля її колін і мовив:
- Ні, ти не убила мене. Я сам повинен тобі дякувати за те, що відбулося. Ти навіть уявити собі не можеш, як я провів цей довгий проміжок часу без тебе. Мені було боляче від того, що ти тоді мене кинула... І тільки тепер я зрозумів, для чого було все це. Ти не дала мені померти без тебе. Ти не дала мені жити без тебе. Ти захотіла забрати мене з собою, щоб тут я більше не мучився без тебе,. І тепер зовсім байдуже, що ми хворі, адже ми разом. І завжди будемо разом...
Марк притис у своїх обіймах Лію, і вони в унісон почали плакати, а вогонь з каміну шепотів їм такі потрібні слова кохання.
Рання весна не завжди буває ранньою, а пізня - пізньою. Мить - не завжди буває короткою, а життя - довгим. Проте люди у будь-яку хвилину можуть бути щасливими, якщо, звісно, захочуть...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182653
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.04.2010
А потяг рушає в дорогу,
на рейках знов чутно скрипіння.
Мабуть, таке долі веління,
так знову хотілося Богу...
Забудуть про нього і віти,
і щирі плачі на прощання...
І навіть те тихе зітхання,
що впало росою на квіти.
Забуде про нього це місто,
на лавах - прощальні записки.
А в пам'яті зігнуті риски,
бо стало вже їм зовсім тісно.
Так тісно, що ми мимоволі,
самі забуваєм вертатись
до того, що мусило статись,
що було частиною долі...
А потяг не вміє чекати,
гудки не гудки - це прощання.
І пізні тепер поривання,
бо потяг той вік буде мчати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182619
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.04.2010