Радченко

Сторінки (14/1317):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Хвороба

               Я  хворію.  Давно.  Не  менше  50-ти  років.  Ніхто  про  це  навіть  і    не  здогадується,  бо  зовні  я  звичайна  людина.  Донька,  сестра,  жінка,  невістка,  мама,  бабуся  і  прабабуся  —  це  всі  мої  статуси,  які  я  отримала  від  долі.  І  дуже  за  це  їй  вдячна.  Я  хвора  невиліковно  і  цим  зовсім  не  переймаюся.  Але  іноді  хвилююся,  коли  відчуваю  ремісію  хвороби.  Безпорадність,  непотрібність,  нелогічність  життя,  байдужість  тягнуться  до  мого  серця  і  душі  своїми  щупальцями,  холодними  і  цупкими.  Ремісія  може  бути  короткою,  а  іноді  затягується  і  я  чекаю  загострення  хвороби,  як  дива,  як  спасіння.  Я  не  знаю  з  чого  і  як  воно  почнеться,  з  якоїсь  несподіванної  думки  чи  декількох  слів,  які  прийдуть  раптово  і  я  почну  їх  нашіптувати,  не  помічаючи  цього  сама.  І  раптом  я  знову  побачу  те,  що  мить  тому  здавалося  буденним  і  звичним,  малозначущим  і  майже  чорно-білим,  зовсім  по-іншому,  яскравішим  і  чіткішим.  Хвороба  набиратиме  силу,  я  забуду  про  всі  буденні  справи,  візьму  чистий  аркуш  паперу,  майже  списаний  олівець  і  прошепочу:"Слава,  Богу".
                 Я  хворію.  Віршами.  Віршами,які  дарує  мені  доля.  І  за  це  я  їй  щиро  вдячна.  Не  всі  знайомі  чи  рідні  розуміють  мене,  бо  з  їхніх  слів:  в  житті  є  багато  речей  головніших,  чим  твої  віріші.  Можливо  й  так,  не  головне,  але  так  мені  потрібне  дійство,  яке  називають  велично  творчість.  Для  когось  творчість  -  це  чиста  білизна,  смачний  борщ,  не  такий,  як  в  сусідки,  
вирощування  квітів,  садків  чи  городини.  І  це  так  і  є,  бо  кожна  справа  потребує  хисту,  який  є  у  кожної  людини,  тільки  проявляється  він    по-різному.  Правда,  люди  частенько  про  це  навіть  і  не  знають.  І  я  вмію  варити  борщ,  вирощувати  квіти  чи  городину.  Але  писати  вірші  -  це  зовсім  інше.  Це  -  откровення  душі  і  серця,  яке  потребує  до  себе  особливої    уваги,  тому  й  хочеться  ним  поділитися  з  іншими,  записати  на  папір  чи  просто  запам'ятати.  Вірші  -  це  не  тільки  откровення,  а  потреба,  яка  як  і  хвороба,  то  загострюється,  то  перебуває  в  ремісії.  Багато  хто  відверто  мене  запитує:  "А  навіщо  воно  тобі  потрібне?".  Вони  й  не  знають,  що  я  майже  кожного  дня  так  само  запитую  себе:"  А  воно  тобі  потрібне".  Відповіді  були  різні,  тільки  слово  "ні"  я  й  пошепки  боялася  промовити.  Це  ж  частинка  мене  самої,  мого  серця  і  душі.  Тому  і  сумніви  не  покидають  мене  ніколи.  Сумніви  —  це  ще  одна  важлива  складова  моєї  хвороби.  Без  них  нічого  не  вийшло  б,  я    не  помічала  б  своїх  огріхів  і  помилок,  не  прислуховувалася  б  до  думок  і  порад  моїх  друзів,  читачів  чи  слухачів.
                       Я  хворію.  Давно.  І  так  хочеться,  щоб  ця  хвороба  перебувала  до  кінця  моїх  днів  в  стадії  загострення.  Мені  так  подобається  малювати
 віршами  життя  мого  полотно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2017


Сльозоточили скрижалі

На  Сході  навіть  у  Великдень  тиші  не  було.
Невже  в  душі  святого  нічогісінько  немає?
Чи  мало  ще  небесних  сотень  в  землю  полягло?  —
Смерть  у  цупкі  обійми  убієнних  знов  приймає.
Не  зможуть  на  могили  рідних  тисячі  прийти  —
Розбиті  цвинтарі  у  селах  майже  опустілих.
Не  хочуть  можновладці  мудрості  в  собі  знайти:
Єдиний  вихід  —  зупинити  звірів  скаженілих.
Так,  не  людей,  а  звірів,  що  чекали  влучний  час
Й  заради  фікс-ідей  розшматували  Україну,
І    брешуть  підло  всім,  що  хочуть  врятувати  нас,
Вбиваючи,  калічачи,  лишаючи  руїну.
Від  чого  рятувати?  На  своїй  живем  землі,
Уміємо  і  працювати,  і  пісень  співати.
Від  того,  що  у  путінськім  придумали  Кремлі
Так  боляче  й  на  гавкіт  їхній,  чесно,  нам  плювати.
На  Сході  навіть  у  Великдень  тиші  не  було...
Поранених  й  скалічених  вивозили  в  шпиталі.
І  дзвони  гірко  плакали  за  вбитими  й  пекло
В  серцях.  Й  Завіту  вічні  сльозоточили  скрижалі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729363
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.04.2017


Важка рука

Здається  зараз  не  весна,  а  пізня  осінь  —
У  вікна  дрібно  стукотить  і  дощ,  й  крупа.
Сховалася  за  хмарами  небесна  просинь
І  на  тепло  природа  надто  вже  скупа.

А  абрикоси  зацвіли  на  диво  пишно
І,  як  завжди,  цвіт  ніжний  холод  обпіка.
І  пелюстки  осипляться  в  траву  поспішно  —
У  недоречності  завжди  важка  рука.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729324
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.04.2017


За мотивами вірша А. Ахматової "Белый дом"

Белый  дом  (1914)

Морозное  солнце.  С  парада
Идут  и  идут  войска.
Я  полдню  январскому  рада,
И  тревога  моя  легка.

Здесь  помню  каждую  ветку
И  каждый  силуэт.
Сквозь  инея  белую  сетку
Малиновый  каплет  свет.

Здесь  дом  был  почти  что  белый,
Стеклянное  крыльцо.
Столько  раз  рукой  помертвелой
Я  держала  звонок-кольцо.

Столько  раз...  Играйте,  солдаты,
А  я  мой  дом  отыщу,
Узнаю  по  крыше  покатой,
По  вечному  плющу.

Но  кто  его  отодвинул,
В  чуткие  унес  города
Или  из  памяти  вынул
Навсегда  дорогу  туда...

Волынки  вдали  замирают,
Снег  летит,  как  вишневый  цвет...
И,  видно,  никто  не  знает,
Что  белого  дома  нет.


Білий  будинок    

Морозяне  сонце.  З  параду
Ідуть  і  ідуть  війська.
Січневому  полудню  рада
Й  тривога  моя  легка.
Я  в  пам'яті  кожну  гілку
І  силует  зберегла.
Крізь  інею  білу  сітку
Малинове  світло  стіка.
Будинок  тут  був  майже  білий
Й  скляне  тут  було  крильце.
Не  раз  я  тримала  в  змертвілій
Руці  тут  дзвінок-  кільце.
Не  раз...Грайте,  грайте,  солдати,
А  я  мій  будинок  знайду.
Пологий  дах  зможу  згадати
Й  по  вічному  взнаю  плющу.
Але  хто  його  відсунув,
У  чуйні  відніс  міста,
Чи  з  пам'яті  взяв  і  здунув
Дорогу  й  нема  вороття.
Далеко  волинки  стихають...
Летить  сніг,  мов  з  вишень  цвіт.
І,  мабуть,  ніхто  і  не  взнає,
Що  білого  дому  зник  слід.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728687
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2017


И не каялась

Ошибалась  любовь  и  не  каялась
И  пила  ветер  страсти  хмельной.
До  крови  о  молвы  нож  изранилась,
Но  беспечной  была  и  шальной.
И  стояла  всё  время  на  краешке
Бездны  боли,  разлуки,  тоски,
Разбросала  она  свои  камешки,
А  собрать  было  ей  не  с  руки.
Улыбалась,  чтоб  вдруг  не  расплакаться
И  смеялась  над  болью  людской.
И  не  знала:  однажды  расплатится
Безоглядной,  холодной  тоской,
Одиночеством  злым  и  бессонницей,
Пустотой  в  изболевшей  душе
Потому,  что  была  лишь  любовницей...
Ей  любимой  бы  быть  в  шалаше.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728227
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.04.2017


Погляд той чужий

Який  знайомий  погляд,  та  ...чужий
І  посмішка  чужа,  але...  знайома.
І  холод  в  серці  зимно-крижаний,
Й  болюча  спогадів  в  душі  судома.
Заплющить  очі  й  стиснути  вуста,
Зробити  крок  й  зірватись  раптом  в  прірву,
Щоб  вгамувати  біль  і  почуття
І  відштовхнути  невгамовну  кривду.
Й  не  бачити,  як  дивиться  услід
Той  погляд  і  вуста  про  щось  шепочуть.
Пройшли  віки,  сто  тисяч  довгих  літ,
А  відпускати  спогади  не  хочуть.
А  може,  все  примарилось  й  не  більш,
Що  погляд  той  чужий  такий  знайомий?!
І  спогадів  відпустить  мовчки  біль
Й  надії  стихнуть  непомітно  дзвони.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728127
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2017


Благовіщення (акро)

[b]Б[/b]лагословляє  землю  Бог  і  тінь  зими  зникає,
[b]Л[/b]елеки  з  вирію  вертають  в  рідний  край,
[b]А[/b]  дівчина,  йдучи  по  воду,  первоцвіт  шукає,
[b]Г[/b]оворять:  пролісок  віщує  щастя  рай.
[b]О[/b]святяться  проскури  благовіщінські  у  храмах,
[b]В[/b]сі  пасічники  вулики  знов  виставлять  на  двір
[b]І[/b]  несподіваний  весни  яскравий,  світлий  спалах,
[b]Щ[/b]е  й  неба  синього  шикарний,  ніжний  кашемір.
[b]Е[/b]легія  душевного  блаженства  і  спокою  —
[b]Н[/b]авколо  розлилася  ніжність  й  тиха  благодать.
[b]Н[/b]евидимо  торкнеться  Бог  до  кожного  рукою,
[b]Я[/b]краз  в  цей  день  на  землю  наші  янголи  летять.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727668
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2017


Інше сприйняття

Чого  тепер  чекаю  від  життя?
Не  так  й  багато,  як  колись  чекала,
Бо  стало  зовсім  іншим  сприйняття
Того,  що  доля  вже  подарувала.
Найбільш  ціннішим  видається  все:
Усмішка  батька,  мамина  порада
Й  життя,  як  світ  наш,  дуже  непросте,
Й  кохання,  й  зустрічі  і  навіть  зрада.
І  щастя,  що  образила  не  раз,
Яке  сховалося  надовго  в  буднях,
І  марнотратство  непотрібних  фраз,
Й  розчарування  в  почуттях  і  людях.
А  полем  долі,  по  якому  йду,
Стежки  не  марно  й  вперто  торувала.
Було,  притишувала  я  ходу
І  знов  колишню  швидкість  набирала.
Вже  бачу  поля  протилежний  край  —
Стоять  густі  тумани  днів  майбутніх.
Та  ще,  я  чую  —  плеще  водограй,
Немов  мелодія  днів  незабутніх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727160
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.04.2017


Скучаю так само

Доброго  дня,  моя  рідна...
Бачиш,  весна  знов  всміхається...
Тиша  така  зараз  світла,
Вітер  листком  сухим  грається
І  на  могилці  вже  квіти
Зазеленіли  смарагдово.
Серденько  хочу  зігріти  —
Наше  минуле  знов  згадую..
Поряд  зі  мною  онучечка,
Згадує  теж,  посміхаючись.
Пам'яті  нашої  свічечка
Тихо  горить,  мов  схиляючись
Перед  твоєю  світлиною,
Ніжністю  вічною,  мамо.
Більш  не  хворію  провиною,
Тільки  скучаю  так  само.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727098
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2017


Теплий прийде Олексій

Сіє  дрібнесенько  дощ,
Сірого  кольору  ранок,
Сум  мокрих  вулиць  і  площ,
Вітру  збентежений  танок.
Вікна  ще  заспаних  хат
Краплями  всіяні  рясно,
Темних  тополь  довгий  ряд
Суму  збира  сиві  пасма.
Неба  ранкового  синь
Хмарами  вкуталась  щільно.
Теплий  прийде  Олексій  —
Сонцю  гуляти  дасть  вільно.
Й  знову  всміхнеться  весна,
Й  сонячний  зайчик  прокинеться.
Березня  пісня  сумна
Співом  пташиним  обірветься.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726374
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2017


Доба за добою

Доба  за  добою  трагічні  —
Донбас  передиху  не  зна.
Поранення  й  смерті  цинічні:
Для  когось  війна  —  крутизна.
Бо  круто  в  кредит  заганяти
Народ,  що  повірив  в  Майдан
Й  надію  людську  оскверняти,
А  Рада,  то  є  —  балаган,
В  якому  самі  скоморохи,
Що  вивчили  ролі  давно.
Немає  в  них  совісті  й  трохи,
Брехня  їм,  немов  би  багно,
І  душі,  й  серця  обліпило,
Байдужість  їм  застить  весь  світ.
Ніколи  їм  і  не  боліло,
Як  нам,  пересічним,  болить.
Так  круто,  коли  не    мільйони,
Мільярди  зелених  украв
І  знати,  що  їх  віп-персони
Ніякий  ще  суд  не  карав.
Себе  називають  панами
І  в  Раду  ведуть  паненят.
Вкраїна  умита  сльозами  ...
І  тужно  так  дзвони  дзвенять.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726308
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.03.2017


З днем народження, Олексо!

З  днем  народження,  Олексо!
Зичу  щастя  Вам  й  добра.
І  життя  широке  плесо
Слів  веселки  хай  збира.
Небайдуже  Ваше  серце
Не  дає  нам  збайдужіть
І  натхнення  хай  джерельце
Не  спиняючись  дзюрчить.
Дякую,  що  рідна  мова
Найцінніший  для  Вас  скарб,
Бо  вона  всьому  основа,
В  ній  відтінки  різних  барв.
Я,  Олексо,  Вам    бажаю  
І  здоров'я,  й  довгих  літ.
З  задоволенням  читаю
Ваші  вірші.  Ви  —  Піїт.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2017


Я більш ніколи

Чому  б  і  ні...  Хоч  поглядом  зустрітись
І  все  одно  не  дати  ради  почуттям.
І  знову  навіки  десь  загубитись,
І  не  хворіти,  як  раніше,  каяттям.

Хай  пам'ять  ще  один  зав'яже  вузлик
Й  від  мене  нишком  десь  подалі  захова.
А  під  ногами  снігу  тихий  хрускіт
І  вітер  злиже  з  вуст  моїх  чужі  слова.

Чому  б  і  ні...  Я  ненароком  озирнуся,
А  пам'ять  усміхнеться:  Знаю,  так  бува.
Я  більш  ніколи  у  "було"  не  загублюся  —
Узимку  не  розквітне  квітка  голуба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724884
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2017


И каждый миг

Любя,  я  сильной  или  слабой  быть  могу  —
Все  чувства  в  сердце  по-иному.
Я,  словно  бы  по  снегу  первому  бегу
И  ветру  радуюсь  хмельному.

Непонимание  в  улыбку  превращу,
Понять  смогу  я  с  полуслова.
Огонь  пустых  обид  ладонью  погашу,
Не  дам  любовь  обидеть  снова.

И  каждый  миг  желанен  и  неповторим,
И  прошлое  спеша  уходит.
Шепнёт:  "Потом  с  тобою  мы  поговорим,
Ты  только  помни  звук  моих  мелодий".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724556
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.03.2017


Весні сумується

Задощило.  Весні,  ой,  сумується
І  вона  день  за  днем  тихо  плаче,
Бо  її  сум  ніяк  не  вгамується,
Біллю  каркання-крик  воронЯче.
В  серці  ранами  рваними  відгуки,
У  душі  —  бісовське  зле  сум'яття;
Безнадія  раптовим  їй  вироком
І  одвічне,  як  світ  наш,  прокляття.
А  війна,  як  і  смерть,  без  обличчя.
За  живих  душі  мертвих  теж  моляться,
Сумно  дивляться  із  потойбіччя...
Віра  їм  із  надією  вклоняться.
Сині  Вкрайни  заплакані  очі
І  ковил  сивини  густо  плямами,
А  Тараса  слова  всі  пророчі:
Україна,  що  вкрита  вся  шрамами
Не  впаде  на  коліна  ніколи,
Не  опустить  у  відчаї  голову.
Навпіл  ворог  її  не  розколе  —
Перед  дітьми  не  матиме  сорому.
І  сьогодні  Донбас,  мов  у  пеклі,
Бо  за  ним  і  рушник,  й  чорнобривці.
За  життя  йдуть  бої  там  запеклі  —
Гру  смертельну  ведуть  братовбивці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724548
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.03.2017


Две фотографии

Я  сквозь  время  смотрю  на  тебя  —
Чёрно-белые  две  фотографии
Жизни  нашей  мгновенья  хранят
В  нашей  общей  чуть-чуть  биографии.
Мы  такие  смешные  с  тобой,
Босоногие  и  загорелые.
Мы  друг  другу  не  стали  судьбой
И  мечты  не  сбылись  наши  "смелые".
Даже  в  снах  не  встречаемся  мы
И  навряд  ли  друг  друга  узнали  бы.
На  пороге  пришедшей  зимы
Никогда  мы  с  тобою  не  стали  бы.
А  детсадовский  наш  выпускной,
Разлучил  нас  с  тобой  опрометчиво.
Лопоухий  мальчишка  смешной
Светлой  грустью  пришёл  зимним  вечером.
Я  сквозь  время  смотрю  на  тебя  —
Нам  по  шесть!  Ах,  какие  мы  взрослые!
Дарит  встречи  однажды  судьба
Чуть  смешные,  по-детски  серьёзные.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723996
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.03.2017


Жисть

Яка  безвихідь...  А  колись
Так  слізно  плакався  сусідам:
Хіба  у  мене  з  нею  жисть?
Хай  сам  би  жив,  якби  то  відав,
Що  будемо  ми  жить  в  гризні,
Що  дорікати  завжди  буде:
"Нажрався,  гірший  ти  свині,
Чому  не  жити  нам,  як  люди?".
Ну  не  хотів  рубать  дрова  —
Вона  так  вміло  це  робила.
Город  скопати?  Дивина  —
Вона  ж  не  баба,  а  кобила.

Яка  безвихідь...А  тепер
Сусідам  плачеться  так  слізно:
Чому  вона,  не  я  помер  —
Провини  біль  прийшов  запізно.
Я  тільки  зараз  зрозумів
Яка  Катруся  гарна  жінка.
Я  б  і  скопав,  й  дрова  —  без  слів.
Не  п'ється,  як  колись,  горілка.
Не  бачив  я  чи  не  хотів,
Як  гірко  плакало  кохання.
Яка  безвихідь...  й  марність  слів
І  тиші  болісне  мовчання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723861
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2017


Грак

Так  поважно  грак  крокує,
Не  боїться  він  людей.
Роздивляється,  пильнує,
Зустріча  новий  він  день.
З  гордо  витягнутим  дзьобом
Йде  по  стежці,  не  зверта.
Ось  крутнувсь  й  пішов  підскоком,
Ось  навприсядки  сіда.
Зупинився,  щоб  спочити,
Крила  широко  розкрив.
Вирішив:  пора  летіти  —
Марш  ранковий  завершив.
Ось  така  в  грака  забава:
Вранці  стежкою  гулять.
І  важливіша  є  справа:
Ще  б  навчитися  співать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723484
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.03.2017


Немає незмінного

І  немає  нічого  незмінного:
Ні  теорій,  ані  аксіом,
Ані  кольору  сходу  кармінного
Чи  комети  з  блискучим  хвостом.
Почуття,  що  здаються  одвічними,
Можуть  раптом  розсипатись  в  прах,
Щоб  опісля  з  раптово-зустрічними
Перекреслить  розпуку  і  страх.
Все  минеться  і  все  перемелиться,
Та  не  зАвжди  чомусь  так  бува,
Бо  образа  туманами  стелиться
І  надію  з  дороги  збива.
І  не  має  нічого  незмінного  —
Через  час  воно  стане  нічим.
Ранок  кольору  темно-кармінного
Буде  ніжним  й  чомусь  мовчазним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723148
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.03.2017


Тьомка

Час  біжить  і  вже  півроку
Виповнилось  правнучку.
Дзигиня,  маленький  клопіт  —
Не  лежиться  вже  йому.
Він  уміє  "розмовляти",
Сам  лягає  на  живіт,
Дуже  любить  танцювати
На  носочках,  як  джигіт.
Жартівливо  називаєм:
М'ячик  з  ножками  ти  наш.
Залюбки  в  футбол  він  грає  —
Є  у  Тьомки  справжній  м'яч.
Все  навкіл  йому  цікаво,
Все  куштує  він  на  смак.
Робить  він  спортивну  вправу—
Пальчик  ніжки  посмоктать.
Як  не  день,  то  щось  новеньке:
Ось  навчивсь  казать  "коя".
Час  біжить.  Біжить  швиденько  —
Правнучок  вивча  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722246
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2017


До болю соромно

Мені  до  болю  соромно  за  тих,
Хто  молодість  Вкраїни  убиває
І  "Слава  Україні"  для  піару  лиш  горлає,
Не  відчуваючи  який  тяжкий  то  гріх
Безжалісно  вбивати  і  калічити  дітей,
Чоловіків  на  плаху  смерті  віддавати.
Їм  байдуже,  що  плачуть  батько  й  мати
І  вдови  сИріт  пригортають  до  грудей,
Шепочуть:  "Долю  випало  таку  нам  мати,
Осиротіти  з-за  чиїхсь  дурних  ідей".

Мені  до  болю  соромно,  коли
У  шпиталях  вручають  ордена  й  медалі,
І  промовляють  гордо  речі  "величальні",
Самі  ж  ховаються  в  палацах  від  війни.
Дітей  подалі    з  України  відправляють,
Рахунки  у  офшорах  доларові  мають
І  знають  вже  куди  потрібно  їм  втекти,
Бо  віли  і  будинки  придбані  давно.
За  звичкою  ще  трохи  зелененьких  вкрадуть,
Хто  підійматиме  Донбас  з  руїн  їм  все  одно.

Їм  все  одно,  що  люди  їх  вже  проклинають,
Їм  все  одно,  бо  їм  Вкраїна  не  болить
І  материнські  сльози  їх  не  зачепляють  —
Не  їхнім  дітям  Україну  боронить,
Вони  і  української,  мабуть,  не  знають.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722083
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.03.2017


Мартовский рассвет

Сине  -фиолетовый  рассвет
Весь  в  прожилках  розовых  и  тёмно-серых,
Разливая  над  землёю  свет,
Нежно  кромок  облаков  коснулся  белых.
В  предрассветной  мгле  исчезла  ночь,
Оставляя  на  земле  промёрзшей  иней
И  бессонницы,  и  сны  бежали  прочь  —
Ночь  продлить  хотя  б  на  миг  они  бессильны.
Ветер,  сделав  ночи  реверанс,
Утру  раннему  раскрыл  свои  объятья.
Неба  ярко-синего  фаянс
Был  изящным,  как  и  чёрно-звёздный  батик.
Миллионы  лет  приходит  в  мир  рассвет,
Миллионы  лет  он  дарит  восхищение.
Словно  вечности  земной  привет,
И  живущим  на  земле  благословение.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722051
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 07.03.2017


Как-то всё по-иному

Ночью  как-то  всё  по-иному:
Мысли,  чувства,  отсчёт  минут...
Тишины,  чуть  тревожной,  омут
И  себе  самому  не  лгут.
Можно  быть  до  слёз  откровенным
И  простить  себя  и  других,
И,  как  в  детстве,  быть  легковерным,
И,  забыть  об  обидах  злых.
На  полвека  вдруг  стать  моложе,
Улыбнутся  первой  любви
И  понять,  что  стало  дороже
Всё,  что  мы  сберечь  не  смогли.
Всё  над  чем  мы  с  тобой  смеялись,
В  сердце  трепетно  бережём
И  признаться  себе  боялись  —
Ради  этого  и  живём.
Ночью  как-то  всё  по-иному:
Ближе  прошлое  и  родней.
"Всё  проходит",  как  аксиому
Принимаем  мы  все  трудней.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721967
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.03.2017


И верить я хочу

Мелодию  непрошеной  тоски
Не  подбирай  к  моим  словам.
Прикосновение  твоей  руки  —
На  сердце,  где  уже  есть  шрам,
Вновь  оставляет  отпечаток,  след.
Я  не  могу  тебе  помочь,
Не  сможет  что-то  изменить  рассвет,
Когда  уже  уходит  ночь.
Не  будет  это  утро  мудреней,
А  будет  между  нами  пустота.
Я  думала,  что  грусти  ты  сильней
И  с  чистого  нам  не  начать  листа.
Разбрасывали  камни,  чтоб  собрать  —
Наивно  верить  в  чудеса.
Самим  себе  мы  научились  лгать
И  не  смотреть  глаза  в  глаза.
Не  подбирай  мелодию  к  словам  —
Я  лучше  просто  промолчу.
А,  может,  грусть  твоя  и  есть  обман
И  верить  в  это  я  хочу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721392
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.03.2017


Точно знаю

Розгубили  фарби  мої  сни,
Тільки  й  залишились  чорна  й  біла.
Дочекатися  б  мені  весни,
Щоби  ручаями  гомоніла.
Шелестіла  листям  молодим,
По  землі  йдучи,  лишала  квіти,
Усміхалась  небом  голубим
І  навчила  б  знов  мене  радіти
Кожній  миті,  ніби  в  перший  раз.
І  речам  простим  й  давно  знайомим
Дивуватись  щиро  й  повсякчас,
Запахом  суничним  й  полиновим.
Й  точно  знаю  я,  що  сни  мої
Знову  стануть  різнокольоровими
І  до  ранку  будуть  тьохкать  солов'ї,
І  ріка  туманами  прозорими
Вранці  вкутається,  вкута  береги,
Верби  низько  до  води  нахиляться.
Шепотітимуть  про  щось  очерети,
Хмари  в  небі  ніжно-біло  спіняться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2017


Букет

Весняних  запахів  букет
Мені  приніс  у  подарунок  вітер,
А  ще  —  прошепотів  сонет,
Заголубіють  в  лісі  скоро  квіти.
Тендітні  проліски  ось-ось
Прокинуться.  До  поки  ж  можна  спати?
І  їм  це  зовсім  не  здалость,
Хоча  ще  вчора  сніг  кружляв  лапатий.
А  вже  сьогодні  —  благодать!
Всміхається  яскраво  сонце  з  ранку
Й  зимову  мляву  геть  прогнать
Прийшла  весна  в  рожевому  серпанку.
І  крізь  траву  торішню  вже
Проклюнутися  паростки  готові
І  квіти,  ніби  витвір  Фаберже,
Заголубіють  в  веснянім  вінкові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721051
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.03.2017


Тет-а-тет

Земля  в  латках,  у  чорно-білих,
Зима  втрачає  неповторний  шарм.
І  на  щоках  й  вустах  поблідлих
Рум'янець  сліду  більш  не  залиша.
В  кишеню  дощ  зібрав  сніжинки
І  лісу  темно-сірий  силует
Видніється  чіткіш,  хустинки
Дерева  скинули  і  тет-а-тет
Шепочеться  з  зимою  вітер:
"Не  плач  і  усміхнися  мені  знов,
Не  все  минається  на  світі,  
Як  і  моя  одвічная  любов.
Весну  чекає  вітер  інший,
Такий  же  молодий,  як  і  вона.
І  сніг  оцей  назвуть  "торішній",
А  ти  на  вік  коханая  жона.
Час  прийде  й  ми  з  тобою  разом
Повернемося  знову  в  ці  краї.
І  в  серці  не  давай  образам
Ховатися.  Дивися,  ручаї
Дзюрчать  і  золоте  проміння
Так  щиро  й  щедро  сонце  розсипа.
Мороз  вночі,  як  відгоміння
Твоє,  все  легше  по  землі  ступа".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2017


За мотивами вірша А. Євтушенка

Мы  стареем  не  от  старости
Не  от  прожитых  годов.
Мы  стареем  от  усталости,
От  обид  и  от  грехов.

От  тоски  и  обреченности,
От  несбывшейся  любви,
От  житейской  безысходности,
Повседневной  суеты

От  забот,  что  только  множатся
От  проблем,  что  не  решаются
Мы  стареем  раньше  возраста
Ибо  души  иссушаются.

                                               А.Евтушенко

Ми  старіємо,  та  не  від  старості
І  прожИтих  нами  вже  років.
Ми  старіємо  від  втоми  й  слабкості,
Від  образ  старіємо  й  гріхів.

І  від  туги,  й  тОму,  що  приречені,
Від  кохання,  що  прийшло  і  не  збулось.
Суєтою  буднів  геть  знівечені  —
Стрітися  з  безвихіддю  все  ж  довелось.

Від  турбот,  що  множаться  без  ліку,
Від  проблем,  яким  і  рішення  нема.
Ми  старіємо  раніше  віку,
Бо  душа  зболіла  вже  напівжива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720061
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.02.2017


Почуттів прибій

Розсипала  ніч  зірки  на  небі,
Ніби  сіяла  зернята  мрій.
Затихала  річка  біля  греблі,
Коні  лугом  йшли  на  водопій.

Зупинялися  в  траві  високій,
Фиркали,  дивуючись  чомусь.
Над  землею  розливався  спокій,
Ліс  у  темні  шати  одягнувсь.

Пахла  ніжно  біла  матіола,
Засиділися  на  ганку  ми
І  здавалось  —  окрім  нас  навколо
Не  було  нікого  на  землі.

Лише  ми  і  ночі  тихий  подих,
Проростають  зерня  наших  мрій.
Й  сумнівів  у  тім  немає  жодних,
Тільки  плеще  почуттів  прибій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2017


Допоки

Небесна  сотня  —  це  лише  початок,
На  жаль,  десятки  сотень  вслід  летять
В  високім  небі.  Та  невже  зачаток
Свободи  ось  такий:  жорстокий  тать
Шматує  Україну  і  вбиває,
І  без  роботи  "Гради"  не  стоять.
Найкращих,  найсміливіших  втрачає
Украйна.  Та  допоки  нам  втрачать?
Вже  стільки  вдів,  сиріт,  калік,  загиблих!
Як  докір  нам  зруйновані  міста
І  сіл  мовчання,  що  навік  затихли,
І  на  полях  чорніє  пустота.
Чи  за  таке  майбутнє  на  Майдані
Небесна  сотня  віддала  життя?
Допоки  жити  нам  в  липкій  омані?
Прибрати  в  хаті  хочеться  сміття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719325
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.02.2017


Як і завжди, пишаємось Вітчизною

Чому  я  іноді  пишу  вірші    російською?
Тому,  що  росіянином  мій  батько  був.
І  в  нашій  хаті  мови,  мамина  з  батькІвською,
Злились  в  одну,  й  ніхто  своєї  не  забув.

Вплітались  мови  квітами  в  вінок  із  суржика:
Підлогу  полом  називали,  стелю  —    потолком.
Вже  й  батько  говорив:  "  Нап'юсь  води  із  кухлика",
Й  любив  куліш  і  український  борщ  із  часником.

Книжки  читали,  Гончара  і  Достоєвського,
Співали  про  "Рушник"  і  "Широка  страна  моя".
Бували  на  Хрещатику  й  проспекті  Нєвського,
Тому  й  пишу  вірші  свої  я  мовами  двома.

Не  знали,  що  російська  стане  зарубіжною
І  росіяни  з  "градами"  прийдуть  колись  в  Донбас.
А  ми,  як  і  завжди,  пишаємось  Вітчизною,
Бо  Україна  —  рідна  матінка  для  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719011
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2017


Это не я

В  снах  не  моих  наших  встреч  откровенность  —
Память  твоя  вспоминает  опять.
Снегом  засыпана  первая  нежность  —
Я  научилась  без  боли  терять.

Это  не  я  о  тебе  вспоминаю  —
Память  твоя  вспоминает  меня.
Встречу  с  тобою  не  я  представляю,
Мимо  калитки  твоей  проходя.

Я  научилась  зачёркивать  "было",
Просто  не  верить  в  чужое  "потом".
...Только  в  душе  что-то  словно  остыло  —
Так  затихает  река  подо  льдом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718826
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.02.2017


Июльский дождь

Потемнели  глаза  у  июля,
Тёмно-серыми  стали  и  грустными.
Тихий  вечер  тоской  захлестнуло,
Краски  броские  стали  вдруг  тусклыми.

Вечер  соткан  из  странной  тревоги,
Ожидания,  терпкой  печали.
Тени  сумерками  вдоль  дороги
Неожиданно  рано  упали.

Потемнели  глаза  у  июля  —
Капли  слёз  по  щекам  покатились.
Ветер  листьям  свои  поцелуи
Раздавал,  как  последнюю  милость.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718813
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 17.02.2017


Снежная королева

Закружится  в  белом  танце  
Метель  —  зимы  королева
Иль  будет  всю  ночь  кататься
На  санках  ажурных  белых.
И  вдруг  среди  снежной  ночи
Завоет  она  волчицей,
Впервые,  быть  может,  захочет
Тоской  своей  поделиться.
Поведать,  как  ночью  длинной
Бывает  до  слёз  одиноко,  
Как  трудно  казаться  сильной,
Бесчувственной  быть  и  жестокой.  
Быть  гордою,  бессердечной,
Надменною  быть  и  злою.
А  хочется  быть  беспечной,
Счастливой,  не  ледяною.
Устав  в  белом  танце  кружиться,
В  сугробе  уснёт  королева:
Ей  Снежный  король  вдруг  приснится,
В  любви  признаваясь  несмело.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718158
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.02.2017


Чему-то улыбаясь

Уже  уснула  доченька  в  обнимку  с  куклой
И  муж  уставший,  не  дождавшись,  спит  давно.
Над  тазом  пены  пышной  дырчатые  букли
И  полнолунье,  заглянувшее  в  окно.

Стирает  женщина  чему-то  улыбаясь,
Движенья  смуглых  рук  привычны  и  легки.
И  тыльной  стороной  ладони  вытираясь,
Вздыхает:  вечера  обидно  коротки.

И  стирка  поздним  вечером  совсем  не  в  тягость,
Ведь  это  счастья  маленький,  но  нужный  пазл.  
И  только  бы  к  себе  не  приживалась  жалость  —
Она  любовь  когда-нибудь  легко  предаст.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718080
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.02.2017


Місяць, багрянцем вкритий

Повільно,  ніби  нехотя,  з-за  лісу
Багрянцем  вкритий  місяць  виплива
І  за  собою  залиша  завісу,
Якою  землю  ніч  ураз  вкрива.
Він  піднімається  все  вище  й  вище,
Навколо  нього  світла  ореол.
Задивиться  на  давнє  кладовище,
Стає  терпкішим  запах  матіол.
А  місто  місячним  залито  сяйвом,
На  себе  вже  не  схоже,  мов  чуже
І  містицизму  відчуття  не  зайве  —
Страх  в  душу  заповза  слизьким  вужем.
Здається  тіні,  мов  живі  блукають,
Скриплять  напівсухі  старі  гілки.
І  сови  голосом  страшним  гукають
Біля  водоймищ,  там,  де  русалкИ.
Ніч  зорі  розсипала  щедро  з  жмені,
Мов  ворожила  над  усім  земним
І  цвіркунів  стихали  теревені,
І  місяць  непомітно  став  блідим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717659
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.02.2017


Монолог вітру

Не  хочу  звикати...  Так  вітер
Шепоче:  "  Примарилось  все.
І  я  твої  сльози  знов  витер,
А  пам'ять  напише  есе,
Яке  ще  не  раз  сновидіння
Читатиме  пошепки  й  ти
Почуєш  дощів  сум  й  тужіння,
Й  почуєш  нудний  смак  сльоти.
Не  завжди  й  часу  удається
Зітерти  з  минулого  пил
Й  не  завжди  останній  сміється,
Щоб  знов  повернуть  силу  крил.
Не  хочеш  звикати?  Й  не  треба.
Й  сама  не  помітиш  колись:
Здивуєшся  ти  сині  неба
Й  задивишся  на  падолист".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717244
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2017


Ожеледиця

Після  сонячного  дня
Ніч  морозна  й  ожеледиця.
Біля  школи  метушня  —
Зранку  дітлахам  не  терпиться.
Довга  сковзанка  —  це  ж  клас!,
Вниз  летять  по  ній,  штовхаються.
Хтось  упав,  за  ним  одраз
Куча  немала  збирається.
Гомін  й  сміх,  й  не  чути  всім  —
Дзвоник  вже,  аж,  захлинається.
В  клас  зове,  та  тут  хоч  грім  —
Школа  раптом  відміняється.
Як  же  весело  на  ранці
Сковзанку  всю  пролетіть!
Біля  школи  гомін  вранці,
А  дзвінок  дзвенить  й  дзвенить.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2017


Ранок інеєм вкутав дерева (акро)

[b]Р[/b]анок  інеєм  вкутав  дерева  —
[b]А[/b]мплуа  ось  таке  у  зими,
[b]Н[/b]аче  кинута  скрізь  перкалева
[b]О[/b]бік  стежок  тканина  —  сніги.
[b]К[/b]рижані  бурульки  бахромою

[b]І[/b]  прозорі  вони,  мов  кришталь.
[b]Н[/b]а  дахах  сніг  вмостився  чалмою
[b]Е[/b]льф  світанка  ховає  вуаль.
[b]Є[/b]  казкове  у  миті  цій  щось,
[b]М[/b]ерехтить  інійпад,  в  небі  синім

[b]В[/b]еличаво  Ярило  пройшовсь,
[b]К[/b]инув  променів  жмут  зі  всій  сили.
[b]У[/b]мережані  вікон  шибки
[b]Т[/b]ак  красиво,  ажурно  і  ніжно.
[b]А[/b]  на  снігові  чорні  круки
[b]В[/b]иход  в  "люди"  вже  роблять  неспішно.

[b]Д[/b]есь  знайшла  собі  місце  спочить
[b]Е[/b]кспресивна,  як  вітер,  завія.
[b]Р[/b]имам  це  найчудовіша  мить  —
[b]Е[/b]ксклюзивних  віршів  містерія.
[b]В[/b]же  чекають  нас  дві  філіжанки,  
[b]А[/b]  тоді  ми,  як  діти,  —  на  санки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716266
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.02.2017


Ми віру не втрачали

Розстрілюють  Авдіївку,  але  ніяк
Не  можуть  напівмертву  розстріляти.
Війна  жорстока  і  безглузда,  мов  маньяк,
Їй  все  живе  так  звично  умертвляти.

Розбиті  хати  і  не  зорані  поля,
Нема  води,  тепла,  немає  світла.
І  не  ховаючись,  в  Авдіївці  гуля
Смерть  невблаганна  і  життя  затихло.

На  шмаття  вперто  рвуть  Луганщину  й  Донбас!
Це  ж  скільки  ненависті  у  серцях  продажніх!
Надіються:  тепер  настав  вже  їхній  час,
А  ми  побачили  запроданців  найсправжніх.

Жили  не  день  під  небом  й  сонцем  ми  одним,
Про  чорнобривці  і  рушник  разом  співали.
Й  не  знали  —  відрізнялися    від  них  ми  тим,
Що  віру  в  силу  України  не  втрачали.

Не  помічали  ми  фальшивих  нот  і  слів,
Та  і  не  вірилося  в  зраду  до  останку.
Братами  називали  завжди  москалів
Й  без  сліз,  й  страхУ  співали  дітям  колисанку.

Тепер  під  прапорами  різними  живем  —
Їм  синьо-жовтий,  мов  би  для  бика  ганчірка.
А  їхній  прапор  був  і  буде  міражем
Й  від  бублика  москальського  лишиться  дірка.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715571
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 31.01.2017


Селфі

Засніжена  вулиця.  Селфі
Дівчатка  і  хлопчики  роблять.
А  сонечко  дивиться  зверху:
Й  його  хай  у  кадр  вони  вловлять.

Мороз.  Небо  синє  й  високе,
Розсипало  блискітки  сонце.
Роздолля  скрізь  біле,  широке
І  вітер  трима  сніг  в  долонці.

Струмочком  дзюрчить  сміх  дитячий  —
Навмисне  в  намет  з  головою
Й  морозу  немає  неначе,
Такими  були  й  ми  з  тобою.

Теж  фоткались  й  навіть  не  знали,
Що  це  називатимуть  селфі.
А  підем  блукати  снігами?
І  сонце  всміхнеться  нам  зверху.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2017


Дід Топчий

                                                                                                                                           
                 Дідові  Топчию  в  кінці  грудня  виповнився  дев’яносто  перший  рік.  Насправді  його  звали  Микола  Гнатович  Кузьменко,  але  й  він    майже  про  це  не  згадував.  Чому  Топчий?  Так  з  діда-прадіда  всіх  чоловіків    їхнього  роду  чомусь  називали  Топчунами.  Він  був  високого  зросту,  сухий,  як    дерево,  що  ледь    зеленіло  і  крізь  його  листя  вже    можна  побачити  скоцюрблені    сухі    гілки,  ходив  з  ціпком,  який    йому    ще  й  не  дуже  був  потрібний,  але  й  без  нього  діду  було    якось  незручно.  Він  жив  сам  в  старенькій  батьківській  хаті,  в  якій  було  завжди  прибрано  і  затишно.  На  підвіконнях  стояли  горщики  з  калачиками,  їх  дуже  любила  його  Настусенька.    Жінку  він  поховав  давно,  майже  двадцять  років  тому:  померла  Настя  тихо,  ві  сні.  Для  діда  всі  дні  були  однаковими,  він  навіть  День  свого  народження  більше  не  святкував,  але  ні    разу  не  забув  пом’янути  свою  дружину  в  День  її  народження  та  смерті.  Все  частіше  дід  сидів  біля  вікна  в  кухонці  й  довгим  поглядом  дивився  в  вікно,  за  яким  потихеньку  помирав  садок,  насаджений  його  дідом.  А  вони  з  Настусею  підтримували  його  життя,  підсаджували  садженці    та  чистили  від  сухого  гілля  чи  старих  дерев  .  Життя    Топчия  нічим  не  відрізнялося  від              багатьох  людей  його  покоління.  В  1942  році    сімнадцятирічним,  приписавши  собі  рік,  він  пішов  на  війну,  яку    пройшов  до  останнього  дня.  Прийшов  додому  в  1947  році,  живий,  тільки  шрами  від  поранень    нагадували  про  його  зранену    юність.  Настя  була  на  п’ять  років  старша  і  хоча  дівчат  було,  хоч  греблю  гати,  він  закохався  вперше  і  назавжди  в  свою  Настусю.  В  1950  році  вона  йому  народила  сина,  якого  назвали    Віктором.    Дивлячись  на  маленького  сина,  Микола  завжди  говорив:  «Тепер  ніколи    не  прийде  війна  в  нашу  країну,  ми  її  перемогли  раз  і  назавжди.  Діти  і  онуки  будуть  жити  в  мирний,  щасливий  час,  бо  не  навмисно  ми  пройшли  таке  випробування  ,  важке  і  страшне,  заради  майбутнього».  Дуже  не  любив  Топчий,  коли    Вітя  грався  з  іншими  дітлахами  в  війну,  стріляючи  з  дерев’яного  автомату,  зробленого  сусідом.    Роки  летіли,  переповнені  клопотом,  буднями  і  святами.  Микола  закінчив  сільгосптехнікум,  отримав  диплом  механіка    і  до  пенсії  проробив  в  колгоспі.  Його  поважали  за  золоті  руки  і  відповідальність.  І  син  частенько  був  поруч,  придивлявся,  вчився,  допомагав.  Після  школи  він  рік  пропрацював  слюсарем  в  гаражі,  а  потім  пішов  служити.  Поки  Віктор  служив  на  подвір'ї  Топчуна  виросла  висока,  велика  хата,  для  Віктора.  Відслуживши,  він  повернувся  додому,  вступив  до  машінституту  на  заочне  відділення  ,  а  через  рік  оженився  і  невдовзі  подарував  батькам    онука  Олександра.  Ось  саме  з  цього  часу  й  стали  Миколу  називати    дід  Топчий.    Дід  часто  згадував  війну,  бойових  товаришів,  різні  випадки  і  сумні,  і  кумедні.  Війна  війною,  а  життя  продовжувалось:  хотілося  пожартувати,  мріяти,  кохати.
           Початок  травня  1986  року  приніс  страшну  й  не  зразу  зрозумілу  своїм  трагізмом  звістку:  аварія    на  Чорнобильській  атомній  станції.  Життя,  яке  йшло  впевненою  ходою,  раптом    різко  шкопиртнуло  ,  втратило  рівновагу  і  все  пішло  шкереберть.  Віктора  визвали  до  військкомату  і  відправили  в  Чорнобиль.  Три  неділі,  які    він  там  пробув,  для  родини  були  найважчими  і  найдовшими  за  всі  післявоєнні  роки.  Микола  приїхав  додому,  але  був  якимсь  незнайомим,  мовчазним,  ніби  втратив  всю  життєву  силу.  А  ось  з  сином  Олександром  він  ще  більше  зблизився,  майже  кожного  вечора  вони  про  щось  розмовляли,  сперечалися,  шепотілися.  А  дід  Топчий  часто  казав  Настусі:  «  А  я  був  впевнений,  що  сину  і  його  поколінню  не  випаде  ніякого  випробування,  ми  ж  з  тобою  пройшли  пекло  такої  війни!  І  за  себе,  і  за  нащадків.  Не  вийшло.  І  Віктору    добряче  дісталося».    Невістка,  Наталка,  гарна  жіночка,  була  їм    за  рідну  дочку,  частенько  плакала  нишком.  Тільки  заплакані,  сумні  очі  видавали  її  страждання.  Вона  якось  батькам  зізналася,  що  Віктор  с  кожним  днем  почувається  гірше  й  гірше,  але  не  хоче  тривожити  їх.    Дід    Топчий  заставив  сина  звернутися  до  лікарів,  через  деякий  час  син  отримав  інвалідність.  Без  ліків    він  вже  не  міг  прожити  й  дня.  Але  доля  дала  йому  шанс    побачити,  як  син  Олександр  відслужить,  ожениться  і  в  1994  році  подарує    йому  онука  Євгена,  а  бабуся  Настя  з  дідом  Топчиєм      стануть    прабабусею  і    прадідусем.    Дідом    Віктор  пробув  всього  півроку,  його  поховали    біля  діда  Івана.    Після  похорону  баба  Настя  злягла  і  більше  з  ліжка  не  підвелася.  Дід  Топчий  всі  дні  проводив  біля  Настусі,  доглядав,  читав  їй  газети  і  всією  душою  надіявся,  що  доля  їй  подарує    ще    хоча  б    з  десяток  років.  Не  збулося.  Баби  Насті  не  стало  через  два  роки.  Вона  ввечері,  перед  смертю  ,попрохала,  щоб  її  поховали  поруч  з  сином,  а  перед  самим  світанням  подивилася  на  Миколу,  прикрила  важкими  повіками  очі    і  тихо  пійшла  в  потойбіччя.    Дід  Топчий,  граючись  з  правнуком,  частенько  йому  розповідав  про  Віктора  і  Настю.  А  залишаючись    в  хаті  наодинці,  розмовляв  з  минулим  .  Він  ніяк  не  міг  зрозуміти  чим  він  завинив  перед  долею,  що  зробив  в  житті  не  так.  Час  поступово  загоював  душевні  рани,  дід  Топчий  радів  успіхам  в  школі  правнука  Євгена,  допомогав  чим    міг  Наталочці,  якій  було    дуже  важко  без  Віктора.    Життя  не  спинялося,  Євген  ріс  високим,  гарним,  роботящим  і  тямущим.    В  2013  році  він  отримав  атестат  і  вступив  до  університету,  хотів  стати  істориком.    В  2014  році  в  Україні  почалася  війна,  яка  прийшла  так  раптово,так  нахабно  і  так    безглуздо!  Діду  Топчию  вже  було  88  років    і  йому  важко  було    зрозуміти    чому  так  сталося,  він  тільки  благав  долю  про  те,  щоб  не  забирала  війна  Євгена.  Раніше  дід  не  пропускав  по  телевізору  новини,  а  зараз  він  взагалі  його  не  дивився.  Євген  закінчив  перший  курс,  а  на  літні  канікули  додому  чомусь    не  приїхав,  залишився  на  практиці  і  перестав  дзвонити  додому.  Олександр  і  Оленка,  син  Віктора  з  дружиною,  ніяк      не  могли  додзвонитися  синові,  а  друзі  Євгена  нічого  про  нього  не  розповідали.  Тривожні,  страшні  думки  привели  в  дідову  Топчийову  родину    безсоння  і  безмежну  тривогу,  змішану  зі  страхом  і  відчаєм.  Аж  через  місяць  Євген  подзвонив  сам  і  коротко  сказав:  «  Я  в  АТО».  Наталка  і  Оленка  голосили  на  всю  хату,  дід  сидів,  як  закам’янілий,    Олександр  поспіхом  вийшов  з  хати  і  до  пізнього  вечора  просидів  в  літній  кухонці  .  Олександр  і  Олена  всю  ніч  не  спали,  а  вранці,  коли  поснідали,  Олександр  промовив:  «Я  їду  до  Євгена.  І  не  сперечайтеся».  І  потяглися  дні,  наповнені  болісним  чеканням.  На  початку  жовтня  їм  подзвонили,  номер  був  незнайомим.    «Ваш  син  зараз  в  Дніпропетровському  шпиталі,»  -  промовила  жіночка  …  і  все.  Олена  і  Наталка  почали  збиратися  в  дорогу,  дід  мовчки  спостерігав,  витираючи  з  почервонілих  очей  сльози.Наталка  подзвонила  через  два  дні:  «Тато,  Ви  нас  не  чекайте  скоро,  тільки  дочекайтеся».  Під    Новий,  2015  рік,  біля  двору  діда  Топчия  спинилася  «Швидка  допомога»,  з  неї  винесли    ноші  з  Євгеном.    Дід  стояв  посеред    подвір’я    і  дивився,  як  Наталка  поправила  ковдру,  взяла  онука  за  руку  і  пішла  поряд  з  ношами  в  двір.  Потім  з  машини  вилізли  Оленка  і  Олександр,  який    йшов  важко  шкутильгаючи  на  ліву  ногу.  Його  права  рука    лежала  на  перев’язі.    Дід  Топчий    ніяк  не  міг  зрозуміти  чому  Євген    став  таким  маленьким,  щось  було  не  так.  Вже  в  хаті,  коли  Євгена  перекладували  на  ліжко,  він  побачив,  що    правнук  був  без  ніг,  ліва  рука  була  в  ранах,які    тільки-но  почали  заживати.    Невдовзі    з’ясувалося,  що  син  прикриваючи    в  бою  батька,    отримав  важкі  поранення  осколками.  Дісталося  й  Олександру.  В  шпиталі    їхні  ліжка  стояли  поруч.  Наталка  і  Оленка    чергували  біля  них,  не  відходячи  і  на  мить.  
           Вечеряли  мовчки.    Дід    Топчий,  прийшовши  в  свою  хатину,  навпомацки  знайшов  в  буфеті    коробочку  зі  своїми  нагородами,  просидів  в    повній  темноті    до  ранку.  Думки,  як  бджоли  роїлися  в  голові,  гули,  дзвеніли,  не  давали  заснути  і  не  вгавали  ні  на  мить.    Топчий    неслухняними  пальцями  перебирав  нагороди.  Медалі    тонко  і  тихо  дзенькали,  ніби  боялися  порушити  тишу  в  хатині.  За  вікном,
на  сході,  почала    розливатися  рожева  смуга  світанку.  І  раптом  дід  Топчий  несподівано  для  себе  почав  шепотіти:  «  Отче  наш…».  Він  і  не  знав,  що  пам’ятає  слова  молитви,  якої  колись  його,  п’ятирічного,    навчила  бабуся.  Дочитавши  молитву,  дід  Топчий,  не  одягаючи  ватянки  і  шапки,    вийшов  на  вулицю,  став  на  коліна    і  дивлячись  в  небо,  прошепотів:  «Чому  кожному  поколінню  випадає  страшне  і  важке  випробування.  Чому?».  З  руки  випала  коробочка  з  медалями,  які  розсипалися  на  засніженій  землі  і  дід  Топчий  повільно  впав  біля  них.  Сиве  волосся  куйовдив  морозяний  вітер;  очі,  які  колись  були  кольору  волошок,  дивилися  в  небо,  ніби  хотіли  щось  в  нім  побачити.  Поховали  Топчия  біля  Настусі  і  Віктора.    
             Дивна  штука  життя:  даруючи  людині  долю,  воно  так  багато  дає  і  так  багато  забирає!  

                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715165
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.01.2017


В тиші давнішніх зажур

Зоряне  небо.  Мороз
Ходить  хрусткими  снігами
Десь  путівцем,  десь  стежками,
Полем,  узбіччям,  лісами...
Взявсь  не  на  жарт,  а  всерйоз.

Місячне  сяйво  розлито,
Тіні  сплелися  в  ажур.
Ніч  сіє  сніг,  мов  крізь  сито,
В  тиші  давнішніх  зажур.

Затишно  й  тепло  у  хаті:
Спогади  нитку  снують,
Час  непомітно  мій  тнуть
Й  сни  тихо-тихо  зовуть
Змерзлі  і  ніжно-зірчаті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714645
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.01.2017


Падає сонце в замет (акро)

[b]П[/b]адає  сонце  в  замет,
[b]А[/b]ркуш  снігів  чисто-білий.
[b]Д[/b]ень  завершає  сюжет,
[b]А[/b]брис  дерев  скрижанілий.
[b]Є[/b]  щось  від  казки  у  тім  —

[b]С[/b]онце  златаво-величне.
[b]О[/b]сь  і  лягла  на  сніг  тінь,
[b]Н[/b]авіть  у  ній  щось  магічне.
[b]Ц[/b]івкою  миті  крізь  час,
[b]Е[/b]льфи  весни  в  снах  чекають.

[b]В[/b]же  промінь  сонечка  згас,

[b]З[/b]вуки  вечірні  змовкають.
[b]А[/b]  подивися,  як  ніч
[b]М[/b]'яко,  мов  кішка  крадеться.
[b]Е[/b]кстра  чуття  —  віч-на  віч,
[b]Т[/b]ак  ожива  ніжність  серця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714200
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.01.2017


Баба Ганна

                                                                                                                               
                           
                             Баба  Ганна  була  високою,  худорлявою,  навіть  в  свої  сімдесят  п’ять    не  сутулилася,  ходила  легко,  ніби  й  не  було  за  плечима  «торби»,  наповненої  всілякими    життєвими    негараздами,  втратами,  розпачем,  надією  і  безсонними  ночами.    У  неї  було  дев’ятеро  дітей,  з  яких  двоє  хлопчиків    з  однаковими  іменами,  Васильки,  які  помирали    тільки-но  їм  виповнювався  місяць,  засинали  і  не  прокидалися.    Шостого  хлопчика  теж  назвали  Васильком,бо  Ганна  не  вірила  прикметі,  що  не  можна      називати  дітей  іменами  померлих  раніше    братів  чи  сестер.  Так  і  вийшло,  третій  Василько  прожив  75  років.    Баба  Ганна    із  всіх  дітей  любила  найменшенького,  Володимира.  Вона  його  тільки  так  і  величала,  ніби  хотіла  підкреслити  його  особисте  місце  в  сім’ї.  Всі  інші  діти  росли,  ніби  трава  при  дорозі,    самі  по  собі.  Вони  розуміли,  що  матір  –  це  святе,  але  особливої  уваги  чи  прихильності  до  неї  не  відчували.  До  війни  старші  Валентин  і  Нюра  вже  мали  свої  сім’ї,  а  Ганна  стала  бабою.Онуки  для  неї  в  житті  нічого  не  значили,  вона  навіть  не  знала  їхніх  Днів  народжень,  а  імена  завжди  переплутувала.
           На  війну  разом  з  батьком  пішли  Вітька  і  Василь.    Борис,  Володимир  і  дочка  Шурка  всю  війну  були  разом  з  нею.  Як  і  всі  в  той  скрутний  час,  жили  нужденно,  але  Ганна  вмудрялася  діставати  їжу,  яку  ділила    так,  щоб  їй  і  Володимиру  діставалося  майже  все,  а  Борис  з  Шуркою  були  вічно  голодними.  А  ще  Ганна  старалася  зробити  заначку,  яку  ховала  під  подушку:чи  скориночку  хліба  чи  жменю  якоїсь  крупи,  чи  шматочок  цукру.  Вона  завжди  казала  самій  собі  або  знайомим:  «Якщо  виживу  я,  виживуть  і  діти».
                 Підростаючи,  Володимир    почав  розуміти,  що  він  не  такий,  як  інші,  бо  він  був  не  схожий  ні  на  батька,  ні  на  матір.  І  вже  після  війни,  коли  йому  виповнилося  сімнадцять,  сусідка  якось  йому  в  спину  промовила:  «Викапаний  Гришка…  викапаний».  Прийшовши  додому,  Володимир  прямо  з  порогу  запитав  у  матері:  «Це  правда?».  Ганна,  яка  поралася  біля  плити,  підійшла  до  сина,  довгим  поглядом  подивилася  в  очі  і              прошепотіла:  «Так.  З  Тихоном  ми  вже  давно  були  чужими,  а  тут  —  Гришка…  Дуже  прохав,  щоб  народила  сина…    А  Тихон  все  мені  простив,  бо  я  йому  простила  ще  більше…  А  Гришку  ти  повинен  пам'ятати,  він  частенько  приходив  погратися  з  тобою,завжди  приносив  гостинця,  а  мені  давав  грошей  чи  купляв  якусь  одежину.  А,  коли  ти  навчався  в  інститутові,  він  кожного  місяця  передавав  тобі  гроші  і  цукерки.  Тільки  один  раз  він  попрохав  мене,  щоб  я  йому  дозволила  все  тобі  розповісти.  Не  змогла  дозволити...  Та  і  навіщо?..Ти  дуже  на  нього  схожий  і  ім'я  тобі  Гришка  дав...».  З  того  часу  Володимир  непомітно  віддалився  від  матері,  хоча  вона  цього  не  помічала  чи  не  хотіла  помічати.
                 З  часом  всі  діти  поженилися  чи  вийшли  заміж,  онуків  у  баби  Ганни  було  аж    двадцять  п’ятеро    і  нікого  з  них  вона  не  любила,  частенько  називаючи  їх  покидьками  чи  спиногризами.    Років  через  сім  після  війни  Ганна  продала  свою  хатинку  і  почала  жити  то  в  одного,  то  в  другого  з  дітей.  Зятів  і  невісток  баба  Ганна  ненавиділа  і  для  кожного  знаходила  на  це  причину.  І  до  кого  б  вона  не  приїхала  «погостювати»,  її    від’їзду  починали  чекати  з  тієї  хвилини,  коли  вона  тільки-но    стане  на  поріг.  Найдовше  вона  могла  протриматися  у  Василя,  його  жінка  була          терплячою,  мовчки  вислуховувала  настанови  чи  прокльони    свекрухи,  бо  розуміла,  що  та  все  одно  колись  та  поїде  від  них  і  повернеться  років  через  п’ять.    А  одного  раз,  невістка  якось  поправляючи  подушку  на  бабиному  ліжкові,  знайшла  під  нею  вузлик  ,  в  якому  лежало  декілька  скоринок  цвілого  хліба  і    шматочок  ковбаси,  яку  вже  й  собака  не  їстиме.  Тетяна  показала  вузлик  чоловікові,  а  він  запитав  у  матері:  «  Чи  Ви  голодні?  Тетянка  ж    старається    приготувати  те,  що  Ви  любите!».  Баба  Ганна  піднялася  зі  стільця,  стала  навпроти  Василя  висока,  худа  і  раптом  промовила:  «  Я  ж  до  Володимира  збираюся  їхати…  завтра…  гостинчика  синочкові  повезу…».    Василь  дивився  на  неї  і  нічого  не  міг  сказати,  а  Тетяна  почала  шморигати  носом  і  витирати  несподівані  сльози.  Баба  Ганна  подивилася  на  невістку  з  презирством  і  прошипіла:    «Зміюка,  ще  й  скиглить,  ніби  не  винувата».  На  другий  день  бабу  Ганну  Василь      випроводжав  в  Дніпропетровськ,  до  найменшого,  Володимира.  Це  був  останній    бабин  Ганнин  приїзд.  Померла  вона  на  руках  у  старшої  доньки  Нюри,  в  якої  була  приписана.  


                                                                                                                                                                                                                                                                                       23.01.2017

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714041
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 23.01.2017


Запах груш

Який  солодкий,  ароматний  запах  груш!
Їх  на  шматочки  дрібно-дрібно  ріже  мама.
Троянд  червоних  на  подвір'ї  квітне  кущ
Й  розмова  нескінченно  ллється  поміж  нами.
Ось  мама  усміхнулася  й  навкіл  очей  
Зібралися  густі  морщинки  павутинням,
А  очі  голубі  з  відтіночком  ночей
Недоспаних,  сумних  й  важких,  немов  каміння.
Вдивляюсь  з  ніжністю  в  обличчя  дороге,
Так  хочеться  на  ньому  сум  осінній  стерти
Й  шкодую,  що  не  сказано  щось  головне.
А  пам'ять  свідок  невблаганний  й  дуже  впертий,
Веде  крізь  сни  у  рідний  дім  і  аромат
Грушевий  знов  знайомо  й  легко  огортає...
А  на  душі  ще  важче,  чим  було,  в  стократ
І  сон,  де  мама  ріже  груші,  геть  тікає.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712951
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2017


За мотивами вірша А. Ахматової

Можжевельника  запах  сладкий
От  горящих  лесов  летит.
Над  ребятами  стонут  солдатки,
Вдовий  плач  по  деревне  звенит.

Не  напрасно  молебны  служились,
О  дожде  тосковала  земля:
Красной  влагой  тепло  окропились
Затоптанные  поля.

Низко,  низко  небо  пустое,
И  голос  молящего  тих:
«Ранят  тело  твое  пресвятое,
Мечут  жребий  о  ризах  твоих».

               Липень  1914

Запах  ялівцю,солодка  хвиля,
Від  лісів  палаючих  летить.
І  над  хлопцями  солдатки  квилять,
Плач  вдовиний  над  селом  дзвенить.

Не  дарма  молебені  служились,
Сумувала  за  дощем  земля.
Тепло  краплями  червоними  кропились
Позатоптувані  вщент  поля.

Небо  нижчим  стало  й  опустіло
І  молитви  голос  тихий  оживе:
"Пресвятеє  ранять  твоє  тіло,
Жереб  кинувши  за  убрання  твоє".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712678
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2017


За мотивами вірша А. Ахматової "Июль 1914"


Па́хнет  гарью.  Четыре  недели
Торф  сухой  по  болотам  горит.
Даже  птицы  сегодня  не  пели,
И  осина  уже  не  дрожит.

Стало  солнце  немилостью  Божьей,
Дождик  с  Пасхи  полей  не  кропил.
Приходил  одноногий  прохожий
И  один  на  дворе  говорил:

«Сроки  страшные  близятся.  Скоро
Станет  тесно  от  свежих  могил.
Ждите  глада,  и  труса,  и  мора,
И  затменья  небесных  светил.

Только  нашей  земли  не  разделит
На  потеху  себе  супостат:
Богородица  белый  расстелет
Над  скорбя́ми  великими  плат».

                         Липень  1914

Пахне  згаром.  Чотири  вже  тижні
Торф  сухий  на  болотах  горить.
І  птахи  не  порушили  тиші,
І  осика  вже  більш  не  тремтить.

Сонце,  ніби  не  промисел  Божий,
Дощ  в  поля  з  Великодня  не  впав.
Одноногий  прийшов  перехожий,
На  подвір'ї  собі  сам  казав:

"Близько  строки  жахливі.  І  скоро
Стане  тісно  від  свіжих  могил.
Ждіть  і  голоду,  й  страху,  і  мору,
І  затемнення  в  небі  світил.

Розділить  нашу  землю  не  в  силі
На  потіху  собі  супостат:
Богородиця  вистеле  білий
Над  великими  скорбами  плат".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712581
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2017


За мотивами вірша А. Ахматової

Целый  день  провела  у  окошка
И  томилась:  "Скорей  бы  гроза".
Раз  у  дикой  затравленной  кошки
Я  заметил  такие  глаза.

Верно,  тот,  кого  ждешь,  не  вернется,
И  последние  сроки  прошли.
Душный  зной,  словно  олово,  льется
От  небес  до  иссохшей  земли.

Ты  тоской  только  сердце  измучишь,
Глядя  в  серую  тусклую  мглу.
И  мне  кажется  -  вдруг  замяучишь,
Изгибаясь  на  грязном  полу.

                 _  *  _

Безперервно  дивилась  в  віконечко  в  тиші
Й  знемагала  весь  день:"Та  скоріше  б  гроза".
Раз,  колись,  в  здичавілої  й  загнаній  кішки
Очі  саме  такі  ось  побачив  і  я.

Той,  кого  ти  чекаєш,  уже  не  вернеться
І  останнії  строки  чекання  пройшли.
Мов  би  олово  спека  задушлива  ллється
Від  небес  до  засохлої  геть  вже  землі.

Тільки  тугою  серце  змарнуєш  зболіле
Видивляючись  щось  в  сіро-матовій  млі.
І  здається  —  занявкаєш  раптом  безсило,
Вигинаючись  тут  на  долівці  брудній.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2017


Вірші, які нашіптує любов

Вірші,  які  нашіптує  любов,
Незбайдужіле  і  зболіле  серце,
Не  потребують  пишних  передмов,
Вони  —  душі  прозореє  джерельце.
В  них  —  почуттів  не  вигаданий  біль,
Розлука,  зустріч,  радість  і  тривога,
Живі  дощі  і  вітер,  й  заметіль,
Й  жива  до  хати  рідної  дорога.
І  біль,  і  гордість  за  Вкраїну  в  них
Злилися  в  почуття  безмежне  й  щире.
І,  як  співають  чорні  солов'ї,
Коли  в  душі  сумління  чорно-сіре,
Розкаже  нам  у  збірочці  своїй
Ланевич  Валентина,  поетеса,
Яка  живе  у  світі  зрад  і  мрій,
Надії  і  кохання.  Схлипи  плеса
ЇЇ  життя,  як  ехо,  у  віршах
Відлунням  дивним  лунко,  дзвінко  линуть.
За  нею  по  зелених  споришах
Біжу  її  стежками  часоплину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712146
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2017


Вже не запитую

Вже  не  запитую  себе:  чому
Усе  частіше  думаю  про  вічність?
Сама  з  собою  цілу  ніч  мовчу,
В  безсонні  бачу  днів  моїх  логічність.
А  за  вікном  кружляє  знову  сніг,
Чи  серпень  розсипає  зорепади,
Чи  лист  багряний  падає  до  ніг,
Чи  соловейко  тьохкає  рулади.
Ось  знову  замінила  календар  —
Старий  сьогодні  став  вже  непотрібним.
І  час,  життя  єдиний  володАр,
Обдарить  знову  серпантином  срібним
З  секунд,  годин,  років,  ночей  і  днів.
Хіба  бува  ціннішим  подарунок?
І  знову  я  рядочками  віршів
Життя  малюю  різнобарвним  візерунком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711939
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2017


Примха січня

Далеко  за  північ.  А  дощ
Так  тихо  шкребеться  в  шибки.
В  думках  загубилося  щось...
Сухар  моїх  згадок  крихкий
І  поспіхом  пам'ять  збира
Всі  крихти  минулих  років,
Годинник  на  мить  завмира,
Немов  би  спочити  хотів.
І  стрілками  знов  шурхотить,
Безсонню  шепоче:"Засни.
Ось  глянь:  дощ  утік,  сніг  летить
Таким  снігопадом  рясним".
До  примхи  цієї  ніяк
Безсоння  не  звикне  моє
І  сумнівів  впертий  черв'як
В  душі  безупинно  снує.
Вже  й  ранок  бреде  крізь  сніги,
Збирає  ніч  збіжжя  в  торби.
Засніжені  сплять  береги
В  мережеві  білім  верби.
Засипав  навколо  все  сніг,
Слідів  ще  немає  ніде.
І  спать  черв'ячок  уже  ліг,
Світанку  обличчя  бліде,
Бо  сонце  не  має  ще  сил
Пройти  крізь  заставу  із  хмар.
Світліша  все  більш  небосхил
Й  сховалися  тіні  примар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711894
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.01.2017


А вам це нічого не нагадує?

   Скажіть,  будь  ласка,  а  вам  це  нічого  не  нагадує?    
   
                 А  тим  часом  наближався  наїзд.  По  городу  ходила  чутка,  що  цей  наїзд  повинен  бути  дуже  цiкавим,  що  годi  так  на  слово  вiрити  виборним  членам,  пора  хоч  раз  гаразденько  подивитися,  що  ними  зроблено  i  чи  цiлi,  лиш,  припорученi  декому  грошики.  Дехто  з  болем  указував  прямо  на  крадiжку  i  шкодував,  що  казна  припоручила  громадi  грошову  часть.  Не  треба  б  сього  було  робити.  Ну,  земство,  земство.  Хай  би  воно  розпо-рядки  робило,  а  грошима  казна  завiдувала.  Другi  зовсiм  не  бачили  нiякої  користi  з  земства  i  казали:  "Ще  одна  драчка,  а  для  уряду  обуза.  Раз  коневi  попустити  поводи  -  дай  показати  свої  норови,  то  вже  трудно  одучити.  Попомните  мое  слово:  з  цього  земства  щось  лихе  вийде!"  Третi  жалiлися,  що  мужиччя  натюрили  в  земство,  буцiм  воно  куди  i  чемне.  Через  те  i  крадiжка,  i  шахранина  громадських  грошей.  "Пусти,  -  кажуть,  -  свиню  за  стiл,  то  вона  i  ноги  на  стiл".
         Не  дивлячись  на  таку  твань  та  негоду,  земський  наїзд  не  нi  одного  разу  не  був  такий  людний,  як  тепера.  Земський  дом,  наче  купа  багаття,  палав  свiтлом  вiд  гори  i  до  самого  низу.  По  всiх  хатах  i  проходах  повно  гласних,  котрi  то  снують  сюди  та  туди,  то  збираються  в  купи,  то  знову  розходяться.  Тут  i  свiтлiшi  князi,  i  вельможнi  пани,  i  заможнi  дуки-купцi,  i  наш  брат  сiра-сiромаха…  Слово  по  слову  -  цiле  море  слiв,  гук  i  гам  стоїть,  мов  у  вулику  перед  рiйбою.  Що  ж  за  дiло  зiбрало  сих  людей  докупи,  що  за  рада  зiбрала  їх  з  близьких  i  дальнiх  країв  i  повiтiв?
А  ось  увiйдiм,  послухаймо.
Дзвоник  предсiдателя  давно  вже  гуде  i  ззиває  до  мiсця  гласних,  що  розтеклися  по  всiх  усюдах,  гомонiли  одно  з  другим,  гвалтуючи  цiлими  купами.
-  Господа!  Прошу  занять  места!  -  гука  предсiдатель,  утомившись  дзвонити.  I,  перегодивши,  знову  дзвоне.
-  Чуєте,  дзвонять!..  Буде…  годi!  -  почувається  то  там,  то  там.  I  поодинокi  тузи,  одстаючи  вiд  куп,  простують  до  мiсця,  тодi  як  юркi  сухоребрики  розмахують  руками,  щось  гаряче  доказуючи,  сивi  бороди,  порозкидавшись  по  залi,  крiзь  окуляри  обдивляються  купи,  а  товстопузi  купцi,  стоячи  пiд  дверима,  пихтять  та  втираються  червоними  платками.  Однi  сiрi-сiроманцi,  скупившись  у  кутку  пiд  стiною,  смиренно  стоять  собi,  похнюпивши  голову,  мов  винуватi,  котрих  зiбрались  судити.
-  Господа!  Прошу  занять  места!  Еще  много  предстоит  нам  рассмотреть  вопросов…  -  знову  гука  предсiдатель.
-  Чуєте?  Чуєте?  -  i  купи  шарахнули  до  мiсць.  Гомiн  та  рип  чобiт,  рип  чобiт  та  гомiн…  i  тiльки  дзвоник,  мов  скигля  собача,  голосно  та  тонко  роздається  серед  того  глухого  гуку.  Аж  ось  посiдали  гласнi.  Дзвоник  вгаває.  Тихо,  хiба  то  пронесеться  неясне  шептання.
-  Господа!  -  почав  предсiдатель.  -  Теперь  нам  предстоит  вопрос  о  растрате  бывшим  членом  управы  Колесником  двадцати  тысяч  земских  денег.  Прошу  вашего  внимания..  Вопрос  о  растрате  столь  значительной  суммы  уже  сам  собою  представляет  довольно  серьезный  вопрос,  но  серьезность  его  усложняется  еще  тем  печальным  обстоятельством,  что,  к  стыду  нашему,  должен  сознаться,  представляет  не  единичное  явление.
-  Та  грошi  за  Колiсника  заплаченi!  -  не  то  спиталася,  не  то  прямо  казала  якась  сiра  свита.
-  Да,  деньги  внесены.  Но  я  вовсе  не  о  том  говорю.  Я  говорю  о  самом  явлении.  Оно  столь  необычайно,  столь  часто  начало  повторяться  в  последнее  время,  что  я  просил  бы  вас  обратить  на  это  свое  серьезное  внимание  и  в  настоящее  заседание  рядом  мер  положить  раз  навсегда  предел  такому  печальному  положению.
-  Який  же  предiл  положити?  Пiд  суд  злодiя  -  от  увесь  предiл!
-  Я  прошу  не  перебивать  меня.  Слово  за  мною,  и  моя  мысль  впереди.
-  Послухаємо.
-  Господа!  -  скрикнув,  червонiючи,  предсiдатель.  -  Я  того  лишу  слова,  кто  еще  раз  перебьет  меня.  -  I,  посовавшись  на  мiсцi,  знову  почав.  Плавно  i  красно  лилась  його  бурлива  рiч,  часами  на  хвилину  стихаючи,  видно,  для  передишки,  бо  через  другу  хвилину  знову  знiмалася  бурхливо,  як  вихор,  котрий  все  ломе  i  змiта,  грiзна,  як  той  грiм,  що  розбиває  всяку  заборону  на  своєму  слiду…  Без  жалю,  немилосердно  вiн  катував  лихую  замашку  до  крадiжки,  безчестив  злодiйськi  замiри,  окидаючи  усiх  своїм  поїдливим  поглядом,  уриваючись  в  кожного  душу  своїм  дзвiнким  та  гудючим  голосом.
-  Таковы,  господа,  печальные  последствия  простой  кражи,  -  сказав  вiн,  переводячи  духа,  -  неуважение  к  чужой  собственности,  разрушение  общественного  спокойствия,  шаткость  религиозных  убеждений.  Но  во  сколько  раз  преступнее,  во  сколько  раз  позорнее  кража  или  растрата  общественного  добра?  -  гукнув  вiн,  наче  випалив  з  рушницi.  Вiн  не  знаходив  слова,  яким  би  можна  було  охрестити  той  порок,  збагнути  i  вирiкти  його  гiркi  шкоди  та  утрати:  дивно,  що  земля  не  розiйдеться  пiд  ногами  такого  злочинця  i  не  пожре  вiдразу,  що  грiм  небесний  не  положить  його  на  мiсцi,  як  тiльки  зла  думка  здiйметься  у  його  головi.  Живе  ж  така  огида  i  паскудить  свiт  i  людей!  Ми,  не  знаючи  спершу  нiчого,  живемо  з  ним,  братаємося,  хлiб-сiль  водимо  укупi,  а  потiм,  як  виявиться,  другi  кивають  i  на  нас:  одного,  мов,  поля  ягода,  з  одного  глека  пили!..  -  Нет,  господа,  нам  нужно  обелить  себя  в  глазах  честолюбивых  интриганов,  которые  не  задумаются  бросить  комком  грязи  во  всякую  светлую  личность  в  глазах  общества,  в  глазах  всего  света!  Кому,  как  не  нам,  дворянам,  стоящим  на  страже  чести,  взяться  за  это  дело.  И  я,  как  дворянин,  первый  считаю  священным  долгом  предложить  вам,  господа,  некоторые  меры,  могущие  служить  для  искоренения  столь  гнусного  зла.  Но  прежде  всего  позволю  себе  спросить  вас:  какие  причины,  какие,  так  сказать,  условия  породили  возможность  появления  среди  нас  такого  рода  личностей?  Скажут  нам:  разве  и  в  прежнее  время  не  было  этого?  Разве  чиновничество  не  брало  взяток?  Отвечу:  да  брало,  брало  потому,  что  было  нищенское  жалованье,  брало,  чтобы  с  голоду  не  умереть,  но  не  крало!  Не  крало  потому,  что  чиновники  -  это  мы,  те  же  дворяне.  А  это  много!  Целый  ряд  веков  стоит  за  нами,  рыцарями  порядка  и  честности,  вековые  традиции  создали  нас  таковыми.  Таковы  были  и  чиновники,  самой  природе  их  присуще,  не  скажу  понятие,  а  ощущение  о  чести,  о  достоинстве.  Вот  почему  тогда  у  нас  не  было  воровства  общественного  достояния.  А  теперь?  Наряду  с  нами  сидят  люди  иных  сословий,  иных  общественных  положений,  где  понятие  о  честности  или  же  недоразвилось,  или  же  приняло  какие-то  уродливые  проявления:  обвесить,  обмерить,  обойти  другого  вовсе  не  считается  преступным.  Чего  же  вы  хотите  после  этого?  Руководствуясь  таковым  взглядом,  я  предложил  бы  следующую  меру:  очистить  земство  от  того  преобладающего  большинства  чуждого  дворянству  элемента,  который,  в  особенности  по  уездам,  создал  управы  из  своих,  все  прибрал  к  своим  рукам.
-  Так  оце  нас,  Паньку,  по  зашийку  з  хати!  -  вирвався  вiд  сiрих-сiромах  гудючий  поклик.
-  Ничаво,  ничаво,  ваше  превосходительство,  -  пiдводячись,  мовив  бородатий  кацап  у  куценькому  каптанi,  -  обрили  вы  нас,  нечево  сказать.  А  двадцять-то  тыщ  попризаняли  у  меня  за  пять  процентов,  тогда  как  мне  давали  десять,  да  вот  уже  пятый  годок-то  требую,  да  никак  не  истребуем.
-  Тише,  господа,  я  еще  не  окончил.  Тише!  -  скрикнув  Лошаков  i  несамовито  задзвонив  на  всю  залу,  почервонiвши,  як  рак  печении.
-  Ходiм,  Грицьку,  поки  не  вибили  в  шию,  -  знову  обiзвався  хтось,  i  сiрiсiроманцi  один  за  одним  повставали  i  почимчикували  до  дверей.
-  Господа,  тише!  Стойте!  Куда  вы?  -  гукнув  Лошаков  на  сiрих.
-  Куда?  Додому!  -  обiзвався  один.
-  Я  не  позволю.  Я  требую  вас  остаться.  Вопрос  очень  серьезный.
-  Нi,  ще  такого  немає  закону,  щоб  нас  чистили  на  всi  боки  та  ще  заставляли  й  слухати.  -  Уже  вони  стовпилися  бiля  дверей.  Як  тут  з  усього  розгону  увiрвався  у  залу  незнайомий  чоловiк.  Одежина  на  йому  пошмагана,  пика  заросла,  суха,  як  скiпка,  голова  закустрана,  нечесана,  вуси,  наче  котячi  хвости,  одстовбурчилися,  а  очi  -  як  у  хижака,  горять,  палають.
-  Стiйте!  Стiйте,  добрi  люди!  -  гукнув  вiн.  -  Я  вам  усе  по  правдi  скажу.  Не  вiрте  ви  нiчому,  усе  то  брехня!  Як  давно  колись  крали,  так  i  тепер  крадуть  i  будуть  красти…  Поки  в  одного  добра  бiльше,  а  в  другого  менше,  крадiжка  не  переведеться!  Оце  я  вам  по  правдi  сказав.
-  Социалист!  Нигилист!  Арестовать  его!  -  загуло  з  усiх  куткiв,  i  всi  посхоплювалися  з  мiсця.
-  Кто  это?  Кто?  -  допитувались  другi.
-  Это,  господа,  один  сумасшедший,  не  очень  давно  из  дома  умалишенных  выпущен,  -  пояснив  предсiдатель  управи.
-  Кто  он?  -  спросив  Лошаков.
-  Довбня.  Окончивший  когда-то  курс  семинарии.
-  Ну,  и  верно,  что  социалист.  Сторож!  Позвать  сюда  полицейского,  арестовать  того  господина.
-  Ет,  застрахали!  -  махнув  на  його  Довбня  i  зареготався.  -  Я  i  в  божевiльницi  був,  а  вони  -  арестувати!  Я  не  тiкаю,  -  одмовив  вiн  i  повернувся  знову  до  сiромах.  -  А  вам,  братця,  одно  скажу:  не  вiрте  ви  нiчому  на  свiтi  -  усе  брехня!  Тiльки  коли  е  у  кого  правди  крихта,  то  тiльки  у  бiдного  чоловiка,  Зате  ж  тому  бiдному  i  найгiрше!
Тут  саме  увiйшов  полiцейський,  i  Довбню,  пiдхопивши  пiд  руки,  поволокли  З  хати,  як  вiн  не  кричав,  не  огинався…  Сiрi-сiроманцi  не  знать  де  дiлися.  Стороннiх  людей  за  те,  що  плескали  у  долошки  Довбнi  i  кричали  йому  браво,  Лошаков  попрохав  вийти  з  собранiя,  а  тим  часом  перервав  на  десять  хвилин  засiданiє.  У  залi  почувся  гук-гам;  гласнi  гвалтували,  стороннi  реготалися,  дехто  уголос  лаяв  Лошакова,  дехто  свистав…  усi  разом  несамовито  гупали  ногами,  виходячи.
Не  забарилася  зала  опустiти.  Стороннiх  -  анi  духу,  однi  гласнi,  мов  бджоли,  утерявши  матку,  метушилися  по  всiх  усюдах.  Аж  ось  знову  роздався  дзвоник  Лошакова  -  i  всi  ущухнули.
Лошаков  знову  почав  говорити.  Вiн  раяв,  щоб  зменшити  недворянських  гласних,  прохати  уряд  заборонить  козакам  бути  самостiйними  виборцями  разом  з  малоземельними  панками,  а  хай  вони  вибирають  вiд  цiлої  волостi,  як  крiпаки  казеннi.  Утомившись,  вiн  закiнчив  свою  довгу  рiч  надiєю,  що  його  рада  буде  прийнята,  а  тим  часом,  може,  хто  краще  що  вiд  його  пригадав,  то  хай  повiда  перед  нашими  зборами.
Нестямний  ляск  у  долошки  привiтав  красномовного  пана  за  його  рiч.  Разом  скiльки  гласних,  схопившись,  побiгли  до  Лошакова  i  гаряче  потрушували  його  руку;  другi  з  мiсця  кричали:  що,  мов,  нам  ще  слухати?  Якої  кращої  поради  ждати?  Пускайте  на  голоси!
Серед  того  гвалту  та  гуку,  серед  радiсної  бiганини  та  реготу  в  одному  тiльки  мiсцi  щось  одиноке  чорнiло,  скурюючись  кругом,  наче  хмарою,  димом.  Аж  ось  дим  заколихався,  i  поверх  його,  неначе  поверх  хмари,  з'явилася  патлата  голова  у  синiх  окулярах,  з  здоровенною  бородою.
-  Я  прошу  слова!  -  гукнула  голова,  покриваючи  своїм  товстим  голосом  i  гук  нестямної  радостi,  i  бiганину  панiв.
-  Тише,  тише,  господа!  -  скрикнув  Лошаков  i  почав  роздивлятися  по  залi.
-  Вы  желаете  говорить?  -  спитав  вiн,  єхидно  уклоняючись.
-  Я,  -  гримнула  знову  голова.
-  Не  надо!  Не  надо!  -  загукали  кругом  гласнi.  -  Мы  наперед  знаем,  что  услышим  одни  порицания.
-  Но  позвольте  же,  господа!  -  скрикнув  Лошаков,  пiдводячись.  -  Не  будемте  пристрастны.  Может  быть,  господин  профессор,  как  гласный  от  N  крестьянского  общества,  скажет  нам  что  в  защиту  своих  избирателей.
-  Не  надо!  Не  надо!  -  одно  гвалтуе  кругом.
-  Да  позвольте  же:  не  могу  же  я  запретить  говорить.
-  Не  надо!  Не  надо!  Лошаков  дзвоне.
-  Не  надо!  Не  надо!
-  Господа!  -  гукнула  голова,  -  я  не  стану  долго  истязать  вашего  внимания.  Я  не  стану  говорить  часовые  речи.  Я  скажу  только  несколько  слов.  Я  думаю,  господа,  что  мы  прежде  всего  представители  земства,  а  не  представители  какого-нибудь  одного  сословия,  почему  и  в  речах  касаться  сословных  каких  вопросов  по  меньшей  мере  неделикатно…
-  Мы  уже  слышали…  Не  надо!  Пускайте  на  голоса.  Вопрос  так  ясно  поставлен,  что  в  прениях  нет  надобности.
-  Вы  не  хотите  меня  выслушать.  Но  позвольте:  два  слова.  Я,  господа,  считаю  для  себя  позорным  быть  в  таком  собрании,  где  нарушается  свобода  прений,  где  возбуждается  сословная  вражда,  причем  обвиняющая  сторона  даже  не  дает  возможности  обвиняемой  сказать  что-либо  в  свое  оправдание.
-  Не  надо!
-  Я  слагаю  свои  полномочия  и  удаляюсь,  -  сказала  голова,  з  грюком  одсовуючи  стул  i  виходячи  з  зали.
-  И  лучше.  Счастливой  вам  дороги!
-  Помилуйте!  Что  это  такое?  Приходишь  в  собрание  -  одни  свиты  да  серяки.  Вонь,  грязь,  просто  сидеть  нет  возможности.  Опять  же:  их  же  члены,  их  же  председатель.  Сами  себе  назначают  содержание,  какое  желают.  Налоги  накладают,  какие  сами  вздумают,  не  справляясь  ни  с  законом,  ни  с  доходностью.  Да  к  этому  еще  и  воруют  земские  деньги!  -  чулося  то  там,  то  там.
-  Но  как  же,  господа?  Никто  не  желает  сказать  что-либо?  -  спитав  Лошаков.
-  Что  тут  говорить?
-  Баллотируйте,  да  и  вся  тут.  Помилуйте,  одиннадцать  часов,  меня  в  клубе  ждут:  партия  винта  не  составится.
-  Господа,  садитесь  же.  Буду  сейчас  баллотировать  вопрос.
-  Зачем  баллотировать?  Вот  все  станем,  все  будем  стоять.  Единогласно,  да  и  только.
-  Единогласно!  Единогласно!  -  загукало,  наче  в  дзвони,  кругом.
-  Никого  нет  против  предложения?
-  Никого.  Единогласно.
-  Вопрос  принят,  господа,  единогласно.  Поздравляю  вас…
-  Закрывайте  заседание.  Чего  долго  тянуть?  Главное  порешено,  а  что  другое  может  остаться  и  до  другого  собрания,  если  в  это  не  успеем.
-  Да,  я  думаю,  господа,  что  после  этого  вопроса  нам  следует  и  отдохнуть.  Вот  только  еще  вопрос  о  Колесникове.
-  На  завтра!  На  завтра!  Сегодня  поздно.  Пора  в  клуб.
-  Заедание  закрываю.  Завтра  прошу,  господа,  пораньше,  часов  в  одиннадцать,  -  сказав  Лошаков  i  вийшов  з-за  столу.
Через  десять  хвилин  зала  опустiла,  у  виходiв  i  коло  пiд'їзду  крик,  гук,  давка.
-  Извозчик!  Давай!  Карета  генерала  N!  Эй,  давай  скореє!  -  Трiскотнява  Залiзних  шин  об  камiницю,  гуркiт  ридванiв,  кресання  копит  i  гомiн,  мов  у  бджолянику…
Через  пiвгодини  все  i  тут  стихло,  аще  трохи  -  почало  гаснути  свiтло.  Ясно  освiчений  будинок  покривався  густим  мороком  все  бiльше  та  бiльше,  поти  й  зовсiм  не  скрився  у  темнiй  темнотi  ночi.  Здзиздося,  злякалися  того,  що  туї  скоїлося,  жильцi  його  i  мерщiй  поспiшали  гасити  свiтло.

Це  із  роману  Панаса  Мирного  "Повія".Хронологічно  роман  “Повія”  охоплює  другу  половину  70-х  років  XIX  століття,  зображує  події  й  процеси,  які  відбувалися  в  суспільстві  уже  пореформеної  доби.  Його  увагу  привертає  доля  селянства,  а  саме  в  ті  часи,  коли  відбулась  реформа  1861  року.

А  ми  живемо  вже  в  ХХІ  столітті  і  нічого  не  змінилося.  Можливо,  це  декого  й  не  дивує.  Одним  словом  —  менталітет.    Менталітет  —  це  в  самому  широкому  сенсі  загальне  сприйняття  світу  людиною.  Це  світогляд,  який  формується  в  людській  свідомості  з  самого  раннього  дитинства  під  впливом  всіх  оточуючих  факторів,  починаючи  від  географічного  розташування  місця  проживання,  закінчуючи  безпосереднім  оточенням.  Менталітет  у  різних  народів  складається  століттями,  зберігаючи  звичний  для  них  спосіб  мислення,  дій,  різні  культурні  традиції.  Ось  тобі  й  на:  без  менталітету  —  і  ні  туди,  і  ні  сюди.  На  жаль.  І  знову  приходять  до  влади  з  допомогою  революцій  чи  воєнних  переворотів,  пропонуючи  обіцянки-подачки,  люди,  які,як  бронею  прикриваються  менталітетом.  Тільки  яким?  Їхній  менталітет  в  тому,  щоб  грабувати,  вбивати,  калічити  не  тільки  тіла,  а  й  душі.  Вони  надто  розумні,  бо  розуміють,  що  менталітет  змінюється,  приносить  нові  розуміння  сьогодення,  але  це  їм  не  на  руку.  І  знову:  все  повертається  на  круги  своя.  На  жаль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711443
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2017


Зимняя дорога в лужах (акро)

Зимняя  дорога  в  тёмных  стылых  лужах,
И  заметно  оседает  серый  снег.
Мне  по  телефону  ты  сказал:  "Послушай,
Неожиданно  приснилось  вот  что  мне:
Я  с  тобой  иду  весенним  старым  садом,
Ягодного  запаха  у  ветра  вкус.
Даже  слов  мне  говорить  сейчас  не  надо,
Объясняя  нежность  так  знакомых  чувств.
Радость,  удивление,  полёта  лёгкость,
Ожиданием  я  каждый  миг  живу,
Где-то  прячется  в  душе  смешная  робость,
А  тебя  своей  судьбою  я  зову.
Вот  такой  мне  сон  под  Рождество  приснился.
Лгать  не  стану,  жаль,  что  эти  вот  слова,
Ухмыляясь  я  сказать  не  торопился...
Жизнь  прекрасна  и  любовь  всегда  права!"
А,  давай  мы  встретимся,  родной  с  тобою,
Хочешь,  стану  навсегда  твоей  судьбою?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711392
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.01.2017


Смерть Козака

Тягнуть  Козака,  лишаючи  кривавий  слід  —
Познущалися  прокляті  каїни.
Бо  і  душі  їхні,  і  серця  —  суцільний  лід,
Їм  услід  летять  прокльонів  камені.
Та  байдужість,  мовби  панцир,  щільно  прикрива
Спини,  душі  і  серця  запроданців.
Захищаючи  не  знамо  що,  знов  убива
Брата  брат.  З  руки  чужих  годованців
Без  сумління,  легко  зброю,  з  радістю,  прийма,
Називаючись  "освободітєлєм".
Саме  їм,  як  рідна  матінка  така  війна  —
Смерть  й  розруха  після  тих  "спасітілєй".
Умирав  у  муках  Проводенко  Леонід  —
Сплюндрували  тіло  по-звірячому.
Тільки  душу  не  убили  і  її  відхід
Був  важким,  бо  серденьку  терплячому
Так  хотілось  вижити,  щоб  знову  рідний  край
Мирним  був,  багатим  й  не  заплаканим.
Вірило,  що  прийде  все  ж  війні  проклятій  край
І  поля  зачервоніють  маками
Там,  де  мінами  тепер  розорена  земля,
Там,  де  рідна    Козака  Михайлівка.
Журавлем  душа  у  небі  хай  його  кружля
Й  в'є  гніздечко  знов  під  дахом  ластівка.


Р.S.29  грудня  2016  року  був  закатований  бойовиками  командир  відділення  розвідки  №12  мотопіхотного  баталйону  72-ї  механізованої  бригади  Леонід  Проводенко,  позивний  Козак.
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710029
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2017


За мотивами вірша А. Ахматової

Запад  клеветал  и  сам  же  верил,
И  роскошно  предавал  Восток.
Юг  мне  воздух  очень  скупо  мерил,
Усмехаясь  из-за  бойких  строк.
Но  стоял,  как  на  коленях,  клевер,
Влажный  ветер  пел  в  жемчужный  рог,
Так  мой  старый  друг,  мой  верный  Север,
Утешал  меня,  как  только  мог.
В  душной  изнывала  я  истоме,
Задыхалась  в  смраде  и  крови,
Не  могла  я  больше  в  этом  доме...
Вот  когда  железная  Суоми
Молвила:  «Ты  все  узнаешь,  кроме
Радости.  А  ничего,  живи!»

                                       _  *_

Захід  знов  брехав  і  сам  у  те  повірив
І  розкішно  зраджувати  Схід  умів.
Південь  скупо  лиш  мені  повітря  міряв,
З-поза  жвавих  посміхаючись  рядків.
Мов  навколішки  стояла  конюшина,
Вітер  мокрий  там  співав  в  перлистий  ріг,
Так  Північний  край,  мій  друг  старий  і  вірний,
Утішав  мене,  як  тільки  він  і  міг.
Знемагала  я  в  задушливім  томлінні,
Задихалася  у  сморіді  й  крові,
Жити  не  могла  в  цім  домі  вже  й  хвилини...
Ось  тоді  мені  залізна  СоумІ
Мовила:"Ти  взнаєш  все  крім  радості,  а  нині...
А  нічого,  так  й  живи  свої  наступні  дні".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709265
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2016


За мотивами вірша А. Ахматової

     Защитникам  Сталина

Это  те,  что  кричали:  "Варраву
Отпусти  нам  для  праздника",  те,
Что  велели  Сократу  отраву
Пить  в  тюремной  глухой  тесноте.

Им  бы  этот  же  вылить  напиток
В  их  невинно  клевещущий  рот,
Этим  милым  любителям  пыток,
Знатокам  в  производстве  сирот.


             Захисникам  Сталіна

Та  це  ж  ті,  що  горлали:  "Варраву
Відпусти  нам  для  свята",  це  ті,
Що  веліли  отруту  Сократу
Пить  в  тюремній  глухій  тісноті.

Їм  би  вилить  питво  без  вагання
В  їхній  рот,  що  брехав  на  весь  світ.
Тим,  хто  любить  дивитись  страждання,
І  знавцям  в  виробництві  сиріт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2016


Я прийду

Я  прийду  до  тебе  завтра  уві  сні,
Щоби  Новий  рік  зустріти  разом
І  згадати,  як  колись  ми  по  весні
Закохались  без  сумління,  зразу.
Я  —  у  друга  твойого,  а  ти...  чомусь
Закохався  в  мене,  як  хлопчисько.
Все  чекав,  коли  я  раптом  озирнусь
Й  зрозумію:  помилилась  й  зовсім  близько
Завжди  поруч  друг  шкільний  надійний  мій,
До  якого  я  з  роками  звикла,
Та  його  кохання  вкутав  сніговій
Й  ніжність  тихо  й  непомітно  зникла.
Не  один  десяток  промайнуло  літ  :
За  весною  геть  пішли  і  літо,  й  осінь.
На  дороги  наші  пада  перший  сніг
І  холодна  неба    розлилася  просинь.
Ти  у  іншу  вже  закоханий  давно  —
Правнуків  чекаєте  ви  разом.
Я  прийду...і  тінню  зазирну  в  вікно  —
Так  приходжу  в  Новий  рік  щоразу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708813
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016


За мотивами вірша А. Ахматової

Другие  уводят  любимых,  —
Я  с  завистью  вслед  не  гляжу,  —
Одна  на  скамье  подсудимых
Я  скоро  полвека  сижу.
Вокруг  пререканья  и  давка
И  приторный  запах  чернил.
Такое  придумывал  Кафка
И  Чарли  изобразил.
И  в  тех  пререканиях  важных,
Как  в  цепких  объятиях  сна,
Все  три  поколенья  присяжных
Решили:  виновна  она.

Меняются  лица  конвоя,
В  инфаркте  шестой  прокурор…
А  где-то  темнеет  от  зноя
Огромный  небесный  простор,
И  полное  прелести  лето
Гуляет  на  том  берегу…
Я  это  блаженное  «где-то»
Представить  себе  не  могу.
Я  глохну  от  зычных  проклятий,
Я  ватник  сносила  дотла.
Неужто  я  всех  виноватей
На  этой  планете  была?

                                           _  *  _

Коханих  крадуть  тепер  інші,
Я  з  заздрістю  вслід  не  дивлюсь.
На  лаві  підсудних,  не  тижні,
Я  вже  півстоліття  томлюсь.
Навкіл  суперечки  і  тиснява,
Й  нудотний  там  запах  чорнил.
Таке  тільки  Кафка  вимислював
І  Чарлі  таке  зобразив.
Ось  там  в  суперечках  поважних,
Немов  міцно  сон  обніма,
Всі  три  покоління  присяжних
Вказали:  це  винна  вона.
Зміняються  лиця  конвою,
З  інфарктом  лежить  прокурор,
А  десь  там  від  спеки  канвою
Темніє  небесний  покров.
Красою  наповнене  літо,
На  березі  тім  вже  гуля...
Блаженне  "а  десь"  уявити
Не  можу  ніяк  собі  я.
Прокльони  гучні  й  слух  все  гірше,
Зносила  вщент  ватянку  я.
Невже  винувата  найбільше
На  цій  я  планеті  була?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2016


Рік Півня зустрічаємо з надією (акро)

Рік    Півня  зустрічаємо  з  надією
І  з  Вірою,  Любов’ю,  сподіванням,  мрією.
Кружля  війна  над  Україною  шулікою,

Полює  ще  кого  зробить  калікою.
І,  може,  вдасться  вбити,  добавляючи
В  небесну  сотню  ще  одну  безглузду  смерть,
Немов    каміннями,    життям  жбурляючи,
Як  наче  відсіваючи  крізь  сито  дерть.

Залишить  ще  на  згадку  і  безбатченків,
Удів,  осиротілих  в  одночасся  мам  і  тат.
Смертельна  мить  чітких  не  має  графіків  —
Тому  й  болить  нам  непоправність  і  раптовість  втрат.
Рік    Півня  обіцяє  щирість  і  відвертість,
І  зміни  обіцяє,  й  потрясіння  теж.
Червоний  Півень  нам  покаже  свою  впертість,
А  ось  війна,  мабуть,  не  знатиме  ще  меж.
Єдине  є  у  всіх  на  Новий    рік  бажання,
Можливо,  й  не  здійснене  буде  ще  воно?
Оці  хай  згинуть  геть  і  біль,  і  страх,  й  страждання,

З  землі  хай  щезне  назавжди  війна  і  зло.

Нехай  у  році  Новому  все  буде  добре,
А  ми  не  пошкодуємо  для  цього  сил.
Дав  Бог  Вкраїні  серце  щире  і  хоробре
І  віримо,  що  буде  ясним  небосхил.
Є  ще  і  віра,  і  любов,  й  сердець  надія  —
Юдоль  земна,  хіба  ж  це  України  мрія?

Юдоль  —  місце,  де  страждають,  мучаться,  терплять  нестатки.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2016


Сумна дата

Ще  одна  сумна  дата:
Двадцять  другого  грудня
Вслід  за  мамою  тато
Йшов  пройти  День  свій  Судний.
На  вікні  два  стакани  —
Рідним  душам  водичка.
Не  стиха  біль  з  роками,
Не  згаса  згадок  свічка.
Не  завжди  розуміли
Один  одного  з  татом
І  жили.  як  уміли  —
Будні  скрашені  святом.
Нас  він  балував  рідко,
Вчив  по-своєму  жити,
Бо  роки  його,  видко,
Не  солодко  прожиті.
Може,  я  й  завинила
Перед  батьком  у  чомусь?
Щось  змінити  несила,
Лиш  вчувається  голос:
"Не  хвилюйся  ти  марно  —
Все  в  "було"  залишили
І  згадай,  як  ми  танго
Танцювати  любили".
Двадцять  другого  грудня
Ще  одна  сумна  дата:
Йшов  пройти  День  свій  Судний
Вслід  за  мамою  тато.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707715
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2016


Пада сніг

Легко-легко  пада  сніг...
І  така  навколо  ніжність!
Вітер  відпочити  ліг  -
Непорушна  білосніжність.
Й  не  кусається  мороз,
Лиш  пощіпує  легенько.
А  зима,  як  віртуоз,
Ковдру  на  поля  гладеньку
Теплу-теплу  стелить  знов,
Щоб  озима  добре  спала.
Зайця  он  сліди,  як  шов,
Тільки  зроблений  недбало.
Сонце  визирне  з-за  хмар  —
Блискіток  розсипе  бісер.
Пада  сніг...  Пихтить  димар..
Погуляти  хоче  вітер...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707653
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2016


Чоловіки не плачуть

Чоловіки  не  плачуть.  Видумав  же  хтось  таке!
Невже  у  них  душа  і  серце  із  каміння?
У  них,  як  і  у  всіх,  бува  межа  терпіння  —
Життя  —  не  передбачуване  й  не  завжди  легке.
Війна  —  випробування  і  на  зраду,  і  на  міць,
На  дружбу,  на  кохання  і  на  біль,  й  розлуку,
Й  можливість  відчувати  друга  серце  й  руку,
І  пам'ятати  навіки  усмішки  рідних  лиць.
І  повертаються  чоловіки  додому
З  війни  скалічені,  у  домовинах  чи  живі.
Не  зтерти  із  облич  болючу  сіру  втому,
Бо  їм,  живим,  вклонитись  матері  чи  удові
Товариша,  який  не  повернувся  з  бою,
Потрібно,  стримуючи  розпач  і  провини  біль,
Прошепотіти:"  Він  закрив  в  ту  мить  собою
Всю  Україну,  йшов  з  надією  в  останній  бій".
Чоловіки  не  плачуть...  Та  хіба  можливо
Без  сліз  дивитися,  як  нахабнішає  війна
І  згадувати,  як  жили  колись  щасливо
Й  не  помічали  запах  смерті,  зради  і  лайна?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707639
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2016


Мовчазна засніжена ніч (акро)

Мовчазна,  засніжена  ніч,
Обрамлені  в  іній  дерева.
Вже  північ  притихла,  мов  сич,
Чаклунське  розплескує  мрево.
А  я  все  чекаю  на  сон...
Златавий,  замислений  місяць
На  небі  займає  свій  трон,
Аби  відпочивши,  скотитись

За  гору,  що  спить  в  далині.
А  тіні,  немов  павутинням
Сніг  вкрили  й  мороз  на  вікні
Накриє  шибки  взором  дивним.
І  пам'ять,як  пазли  склада,
Життя,  де  дитинства  безмежність.
Емоцій  сукупність  складна  —
Наповнює  душу  бентежність.
А  місяць  поблідшав  уже,

Невже  буде  скоро  світати?
І  серце  моє  збереже
Чарівного  спогаду  свято.
   

мрево  -  марево

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706974
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.12.2016


Всі пішли і ніхто більше не повернувся (За мотивами вірша А. Ахматової)

Все  ушли,  и  никто  не  вернулся  

Все  ушли,  и  никто  не  вернулся,
Только,  верный  обету  любви,
Мой  последний,  лишь  ты  оглянулся,
Чтоб  увидеть  все  небо  в  крови.
Дом  был  проклят,  и  проклято  дело,
Тщетно  песня  звенела  нежней,
И  глаза  я  поднять  не  посмела
Перед  страшной  судьбою  своей.
Осквернили  пречистое  слово,
Растоптали  священный  глагол,
Чтоб  с  сиделками  тридцать  седьмого
Мыла  я  окровавленный  пол.
Разлучили  с  единственным  сыном,
В  казематах  пытали  друзей,
Окружили  невидимым  тыном
Крепко  слаженной  слежки  своей.
Наградили  меня  немотою,
На  весь  мир  окаянно  кляня,
Окормили  меня  клеветою,
Опоили  отравой  меня.
И,  до  самого  края  доведши,
Почему-то  оставили  там.
Любо  мне,  городской  сумасшедшей,
По  предсмертным  бродить  площадям.

Всі  пішли  і  ніхто  більше  не  повернувся

Всі  пішли  і  ніхто  більше  не  повернувся,
Тільки  той,  хто  коханню  обітницю  дав.
Мій  останній  і  вірний,  лиш  ти  оглянувся,
Щоб  побачити  небо  кривавих  заграв.
Був  будинок  цей  проклятий  й  прокляте  діло,  
Марно  пісня  бриніла  ніжніш,  чим  завжди.
Перед  долею  очі  піднять  не  посміла,
Бо  жахлива  вона  в  ореолі  біди.
Осквернили  безжально  пречистеє  слово,
Розтоптали  священні  закони  Творця,
Щоб  тоді,  в  тридцять  сьомому,  мили  безмовно
Закривавлений  діл  доглядальниці  й  я.
Розлучили  мене  із  однісіньким  сином,
Катували  у  камерах  друзів  моїх.
Оточили  навколо  невидимим  тином
Міцно  злагоджених  надзираннів  своїх.
Нагороджену  щедро  мене  німотою,
Дорікали,  як  прокляту,  на  увесь  світ.
Обкормили  наклепом  мене  й  гіркотою,
Обпоїли  отрутою  —  серце,  як  лід.
І  до  самого  краю  довівши  насильно,
Залишили  чомусь  мене  там  без  сумлінь.
Мені  любо  і  гарно,  міській  божевільній,
По  предсмертним  вже  площам  блукати  самій.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2016


Завірюха (акро)

Завірюха  снігом  в  вікна  цілу  ніч  жбурля,
А  під  ранок  раптом  стихла  —  спатоньки  лягла.
Всі  дороги  і  стежинки  снігом  занесло
І  тобі  мою  хатинку  не  знайти  було.
Річки  береги  високі  за  ніч  сніг  зрівняв,
Ювелір-мороз  шибки  мереживом  заткав.
Хочеться  мені,  щоб  швидше  стежку  ти  знайшов,
А  я  в  грубу,  щоб  зігрівся,  ще  підкину  дров.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2016


Сказка о черном кольце (за мотивами Ахматової)

Сказка  о  черном  кольце
1
Мне  от  бабушки-татарки
Были  редкостью  подарки;
И  зачем  я  крещена,
Горько  гневалась  она.
А  пред  смертью  подобрела
И  впервые  пожалела,
И  вздохнула:  «Ах,  года!
Вот  и  внучка  молода».
И,  простивши  нрав  мой  вздорный,
Завещала  перстень  черный.
Так  сказала:  «Он  по  ней,
С  ним  ей  будет  веселей».
2
Я  друзьям  моим  сказала:
«Горя  много,  счастья  мало»,  —
И  ушла,  закрыв  лицо;
Потеряла  я  кольцо.
И  друзья  мои  сказали:
«Мы  кольцо  везде  искали,
Возле  моря  на  песке
И  меж  сосен  на  лужке».
И,  догнав  меня  в  аллее,
Тот,  кто  был  других  смелее,
Уговаривал  меня
Подождать  до  склона  дня.
Я  совету  удивилась
И  на  друга  рассердилась,
Что  глаза  его  нежны:
«И  на  что  вы  мне  нужны?
Только  можете  смеяться,
Друг  пред  другом  похваляться
Да  цветы  сюда  носить».
Всем  велела  уходить.
3
И,  придя  в  свою  светлицу,
Застонала  хищной  птицей,
Повалилась  на  кровать
Сотый  раз  припоминать:
Как  за  ужином  сидела,
В  очи  темные  глядела,
Как  не  ела,  не  пила
У  дубового  стола,
Как  под  скатертью  узорной
Протянула  перстень  черный,
Как  взглянул  в  мое  лицо,
Встал  и  вышел  на  крыльцо.
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
Не  придут  ко  мне  с  находкой!
Далеко  над  быстрой  лодкой
Заалели  небеса,
Забелели  паруса.

[b]Казка    про  чорне  кільце[/b]
                             1
Від  бабусі-татарки  так  рідко
Подарунки  бували  мені.
І  навіщо  хрещена?  Гірко
Вона  гнівалась  часто  тоді.
Перед  смертю  добрішою  стала,
Жалкувала  уперше  вона:
«Ой,  роки»,—і  зітхнувши,  сказала,  —
«Ось  й  онучка  уже  молода».
Мій  безглуздий  пробачивши  норов,
Чорний  перстень  у  спадок  дала.
Так  сказала:  «  Для  неї  він.  Й  знову
Веселішою  буде  вона».
                                 2
Тихо  друзям  моїм  я  сказала:
«Горе  всюди,  а  щастя  мало».
Геть  пішла  я,  закривши  лице  —
Загубила  я  чорне  кільце.
І  промовили  друзі  мої:
«Скрізь  шукали  той  перстень  всі  ми.
Біля  моря  на  жовтім  піску
Й  поміж  соснами,  там,  на  лужку».
Щоб  догнати,  алеєю  біг
Сміливіший  із  друзів  усіх,
Умовляв  ,  почекала  щоб  я
Зовсім  трішечки,  до  схилу  дня.
Здивувалась  пораді  його
Й  розсердилась  на  друга  свого
Лиш  за  те  —  ніжні  очі  які!:
«Ви  для  чого  потрібні  мені?
Тільки  й  можете  що  насміхатись,
Та  й  ще  в  колі  своїм  нахвалятись
І  носити    ще  квіти    сюди».
Всім  веліли  геть  звідси  іти.
                           3
І  в  світлицю  прийшовши  свою,
Птахом  хижим  від  болю  стогну.
Й  повалилась  на  ліжко  своє
В  сотий  раз  згадати  усе:
Як  вечерю  я  всю  просиділа,
В  темні  очі  дивилася  сміло.
Як  не  їла  і,  як  не  пила
Коло  темного  з  дубу  стола.
Під  настільник  візерунковий
Простягнула  йому  перстень  чорний.
Як  він  глянув  в  обличчя  моє,
Встав  і  вийшов  без  слів  на  крильце.
             ………………………………..
Не  прийдуть,  бо  не  знайдуть  вже,  ні!
Над  швидким  же  човном  в  далині
Червоніють  небеса
І  біліють  паруса  


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2016


Зачарувала ніжністю (акро)

Зачарувала  ніжністю  зима:
Альянс  морозу,  вітру  й  снігопаду.
Чарівність  і  краса  до  сліз  пройма,
А  почуттям  своїм  не  дам  я  ладу.
Розкішно-біла  тиша  навкруги,
Учора  все  було  сумним,  інакшим.
Величні  в  ніжності  своїй  сніги,
А  вся  земля  в  оздобленні  найкращім.
Летять  сніжинки  з  висоти,  з  небес,
А  вікна  замережині  морозом.

Немов  в  дитинстві  хочеться  чудес
І  у  санчатах  вниз  летіть  узвозом.
Журбу  осінню  заховають  сни,
Неначе  не  було  її  ніколи.
І  доторкнеться  ніжність  до  струни,
Струни  в  душі,  мелодієй  віоли.
Так  ніжно-ніжно  на  моїй  долоні
Юрбляться  зірочки  з  небес  холодні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2016


Іще покукує зозуля

Засніжений  сонячний  ранок
І  ніжності  тиша  навкруг,
А  в  серці  звучать  так  органно
Зимові  мелодії  фуг.
Дерева  одягнені  в  іній,
Сховали  гілок  наготу,
Ажурне  мереживо  тіней
Дрімає  на  білім  снігу.
Як  гарно  крізь  тишу  уранці
Плі-о-пліч  з  тобою  іти.
Сплелись  наших  рук  ніжно  пальці,
З  любов'ю  всміхаєшся  ти
І  ми  розмовляєм  очима  —
Навіщо  в  цю  мить  нам  слова?
Днів  пройдених  рій  за  плечима  —
До  нього  нам  діла  нема.
Навіщо  вертати  в  минуле,
Коли  нам  так  гарно  в  цей  час?
Я  знаю:  весною  зозуля
Іще  покукує  для  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703182
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2016


Міжсезоння

Сиплеться  сніг,  мов  крізь  решето
Густо.  Дрібненький,  колючий.
Вітер  стривоженим  шепотом
Падає,  котиться  з  кручі.
І  по  воді  ледь  зашерхлій,
Він  побіжить  шкопиртаючи,
А  по  доріжці  затертій
Осінь  іде,  сил  не  маючи.
Сонця  тепло  по  краплиночці
Тіло  її  покидає
І  в  тимчасовій  хатиночці
Холодом  ніч  огортає.
Ще  й  дошкуляє  безсоння:
Може  твоя    в  тім  провина?
Ось  і  прийшло  міжсезоння  —
Дивна  пора,  невловима.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702848
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.11.2016


Кадр во время крещения

Супермэн  устал:  так  трудно
Выдержать  весь  ритуал.
Поступил  он  очень  мудро  —
Взял  и  действо  всё  проспал.
Кепка  смотрится  отлично,
Не  сползала  на  глаза.
И  забавным  фото  вышло  -
Пойман  этот  кадр  не  зря.
И  пройдут  года,  и  Тёмка
Скажет,  улыбаясь  нам:
"Вот  какая  супер-фотка".
Просто  в  кепке  скрыт  весь  шарм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702379
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.11.2016


Батя


                               Січень  1943  року  видався  сніжним  і  морозним.    Півроку  наші  війська  визволяли  Куп’янськ.  Бої  були  жорстокими  і  майже  не  затихали,  хіба  що  опівночі  на  годину  чи  півтори  наступала  тиша,  яка    просякла  тривогою  і  невідомістю,  надією  і  вірою.Ось  і  зараз,  31  січня,  тільки-но  ніч  переступила  межу  між  вчора  і  сьогодні,  як  кулемети  перестали  «такати»,  стих  гуркіт  танків  і  машин.  Сніг  тихо  кружляв,  мороз  набирав  сили,  бійці  збилися  в  окопах  ближче  один  до  одного  —  можливо,  так  буде  затишніше.  Невелике  село  Петрівка  було  позаду,  німців  звідтіля  вибили  п’ять  днів  тому.  Сьогодні  на  підмогу  прийшло  поповнення.  Батя,  Іван  Іванович  Тищенко,сидів,  важко  притулившись  спиною  до          промерзлої  стінки  окопа,  плече  в  плече  зі  своїм  земляком,  сусідом  по  вулиці  Гришкою  Мовчаном.  Обоє  народилися  в  м.  Сватове,  разом  і  пішли  на  війну.  Івана  вже  давно  називали  Батею,  а  Гришка  і  в  свої  сорок  залишився  Гришкою.  Раптом  хтось  в  їхньому  окопі  закричав:  «Ей,  новенькі,  хто  з  Лисичанська?»  В  відповідь  —  тільки  тиша.  Гришка  не  втримався  і  теж  погукав:  «Може,  хтось  є  зі  Сватового,  чуєте?»  .  «Є»,  -  відповів  знайомий  голос,  —«Льонька…Тищенко…».  Батя  різко    підвівся  і  закричав:  «Синку…  синку…Чуєш?».Раптом  тишу  розірвала  коротка  кулеметна  черга.  «Батя…батя…»,  —  по-дитячому
радісно  кричав  Льонька,  старший  син  Івана,  який  на  півроку  раніше  нього  пішов  на  війну.  Слова  сина  проковтнув  гуркіт  –  знову  почався  бій.  
                               В  цьому  бою  обоє,  і  Батя,  і  Льонька,  були  тяжко  поранені.  Баті  відірвало  до  коліна  праву  ногу,  синові  —  осколки  попали  в  живіт,  руку  і  голову.  Третього  лютого  м.  Куп’янськ  було  визволено  від  фашистів,  а  Льоньку  відвезли  в  госпіталь,  який  розташувався  в  рідному  містечку  Сватове,  в  школі  №6,  де  він  колись  навчався.  Батю  залишили  в  Куп’янську,  зробили  операцію,  а  вже  через  тиждень  його  забрала  Марфа,  жінка.  Їй  про  Івана  сказав  незнайомий  чоловік,  розказав  де  його  можна  знайти.Коли  Марфа  побачила  чоловіка,  який  був  без  свідомості,  оторопіла  —  вона  ледве  його  впізнала.
Розкутавши  мокрі  від  крові  і  гною  тряпки,  якими  була  вкутана  культя,  побачила,  як  в  рані  шевеляться    черв’яки.  Пішла  до  лікаря,  попросила    їй  допомогти  одягти  і  перенести  Івана  в  сани.  Майже  три  доби  добиралася  Марфуша  додому,  бо  замість  коня  сама  тягнула  сани.  Кінь  в  господарстві  був,  але  під  час  визволення  міста  коня  забрали  військові  —  їм  потрібніше.  Ось  і  прийшлося,  як  в  пісні:  «    Я  і  кінь,  я  і  бик,  я  і  баба,  і  мужик».  А  Батя  всю  дорогу  марив  і  не  приходив  до  тями.  З  його  марення  було  зрозумілим  одне  слово,  Льонька.  Марфуша  виходила  чоловіка  травами,  молитвами,  любов’ю  і  терплячим  серцем.  Через  тиждень  після  повернення  Баті,  Марфушу  сповістили  про  те,  що  Льоня  знаходиться  в  госпіталі.Він  переніс  декілька  важких  операцій,  та  через  місяць  його  не  стало.  Батя  ще  був  дуже  слабкий,  не  підіймався  з  ліжка,  тому  й  не  провів  свого  старшенького  в  останню  дорогу.
                           Цілий  рік  Марфуша  виходжувала  Батю,  а  ще  через  рік  він  сам  собі  зробив  дерев’яну  «ногу»  і  почав  вчитися  ходити.Від  справжнього  протезу  він  відмовився,  так  і  проходив  на  дерев’яшці  до  самої  смерті.  Після  війни  Батя  прожив  сорок  один  рік,  але  кожної  ночі  йому  снилася  зустріч  з  сином.І  знову  він  чув  по-дитячому  радісний  крик  Льоні:  «Батя…батя…»,  а  сам  прокидався  від  свого  крику:  «Синку…  Льоня…Чуєш?».  Марфуша  спочатку  лякалася,  а  потім  звикла,  бо  розуміла  —  війна  назавжди  поселилася  в  Батіних  снах  і  пам’яті.
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702244
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 22.11.2016


Колодязь

                               Я  вже  закінчила  перший  клас  і  тепер  мама  дозволяла  мені  ходити  до  крамниці  ,  яка  була  розташована  на  паралельній  вулиці,  за  десять  хвилин  від  нашого  будинку,  самостійно.  Але  жвавий  рух  автотранспорту  й  відсутність  переходу,  лякали  мене  і  тривожили  маму.  Про  свій  страх  я  не  розповідала  нікому,щоб  потім  з  мене  не  кепкував  Вовка,  який  вже  давненько  без  маминого  дозволу  з  хлопцями  бігав  до  крамниці,щоб  подивитися  на  машини.Сьогодні  треба  було  купити  пляшку  олії  і  велику  білу  паляницю,саме  цього  дня  з  с.Гончарівка  привозили  до  крамниці  такий  хліб.  Мама  дала  гроші  і  сказала  :  «Здачі  повинно  бути  п’ятнадцять  копійок,  перерахуєш  і  не  загуби.  Скоринку  на  хлібові  не  обкусюй,  хіба  що  разок  кусни  і  досить».  Усміхнулася,  провела  мене    за    хвіртку  і  я  з  підскоком,  махаючи  сіткою,  в  якій  лежала  пляшка  для  олії,  побігла,  весело  всміхаючись  зустрічним  перехожим.  На  перехресті  вулиць  стояв  новий,  викопаний  в  складчину,  колодязь.Біля  нього    —    лавка,  на  якій  стояла  новенька  цинкова  цеберка,  з  прикрученим  до  неї  ланцюгом.  На  вулиці  було  безлюдно.  Я  зупинилася,  постояла  хвилинку  і  підійшла  до  колодязю.  Відсунула  важку  дерев’яну  кришку,  дістала  з  сітки  пляшку,  відкрила  і  перевернула  вверх  дном  над  водою,  яка  була  зовсім  близько.  Заворожено  дивилася,  як  залишки  олії,  прозорими  жовтими  краплинками  падали  в  воду  і  розпливалися  різнокольоровими  колами.Не  знаю  скільки  часу  я  так  простояла,та  раптом,  ніби  мене  хтось  штовхнув,  закрила  кришку,  положила  пляшку  в  сітку  і  побігла  до  крамниці.Черги  не  було,  скупилася  я  швиденько.  Вийшовши  з  крамниці,    почула  галас  і  побачила  юрбу  жіночок,  які  стояла  біля  колодязю  з  відрами.  Одні  зазирали  в  колодязь,  інші  озиралися,  ніби  шукаючи  когось.  До  них  підішли  ще  дві  жіночки,  запитали,  що  у  них  тут  трапилося  і  пішли  до  крамниці.  Я  стояла  під  стіною,  як  вкопана  і  мені  так  хотілося  стати  непомітною,  бо  почуття  страху,  провини  і  паніки  накрили  мене  раптово  з  голови  до  ніг.Жіночки  підходили  все  ближче  і  я  почула,  як  одна  з  них  промовила:  «Яка  ж  чиста  і  смачна  була  вода!  І  хто  ж  це  напакостив?  Як  би  взнати,  то  йому  мало  не  здалося».  І  я  різко  розвернулася  і  побігла  додому  в  обхід.  В  голові  думки  перебивали  одна  одну,  сльози  я  не  встигала  витирати,  шкопиртала,  двічі  впала,  збивши  коліна,  але  все  одно  бігла  не  зважаючи  на  біль.
                       Мама  стояла  біля  хвіртки,  чекаючи  на  мене.  Ось  вона  повернула  голову  в  мій  бік  і  побігла  мені  назустріч.  Я  вчепилася  в  її  руку  і  потягла  додому.  Вже  в  хаті,  перевівши  дух,  мама  запитала:  «  Що  трапилося?  Ти  чого  так  довго  йшла  додому?».  Я,  схлипуючи,  розповіла  мамі,  що  я  накоїла.  Вона  мовчки  вийшла  з  хати,  а  потім  я  в  вікно  побачила,  як  мама  з  батьком  біжать  по  вулиці.Потім  мама  розповідала,  що  коли  вони  прибігли  до  колодязю,  юрба  ще  не  розійшлася.  Люди  побачивши  батьків,  затихли,  а  мама  промовила:  «Пробачте  нас.Це  ми  винуваті.Колодязь  почистимо  сьогодні  ж».  Маму  багато  людей  знали  і  поважали,  бо  вона  була  вчителькою  не  за  професією,  а  за  покликанням.Ніхто  навіть  не  запитав  у  батьків,  хто  ж  налив  олії,  бо  більш  за  все  були  впевнені,  що  то  міг  зробити  Вовка.
               Батько  з  сусідами  до  вечора    чистили  колодязь,  а  мама  готувала  їжу,  бо  треба  було  погодувати  чоловіків,  які    прийшли  втомлені,  але  вдоволені,  що  впоралися  ще  до  ночі.  Я  весь  день  просиділа  в  хаті,  як  миша,  навіть  їсти  не  просила,  тільки  разок  відкусила  шматочок  скоринки.  Вовка  не  приставав  до  мене  з  запитаннями,  тільки  мовчки  поклав  мене  в  долоню  цукерку.  Чоловіча  вечеря  затягнулася  до  півночі.Мама  зайшла  до  нашої  спальні  побажала  нам  доброї  ночі,  а  в  мене  тихо  запитала:  «Ти  все  зрозуміла?»,  поправила  ковдру,  поцілувала  і  вийшла.  
                   Вранці,  коли  сіли  снідати,  батько,  усміхаючись  сказав:  «І  що  ти  хотіла  побачити,  як  виливала  олію  в  колодязь?  Запам’ятай,  донечко,  перед  тим,  як  щось  зробити,  треба  включати  хоча  б  наполовину  мізки”.  Я  почервоніла,  сльози  покотилися  по  щоках  і  я  прошепотіла:  «Мені  дуже  соромно.  Я  все  зрозуміла».  Пройшов  час,  поступово  забулася  ця  подія,  тільки  я  запам’ятала  її  на  все  життя.  Колодязь  ще  з  десяток  років  частував  всіх,  хто  приходив  до  нього,  чистою,  як  сльоза  і  смачною  водою.  Прийшов  час,  коли  на  кожному  подвір’ї  вибили  фонтани,  так  було  зручніше.  А  колодязь  засипали  сміттям,бо  нікому  було  його  чистити,  а  на  його  місці  з’явилася  велика  клумба  з  квітами,  які  цвіли  з  ранньої  весни  й  до  пізньої  осені.  Тільки-но  підросли  мої  діти,  я  їм  розповіла  про  цю  пригоду.  Вони  тільки  всміхнулися  і  сказали:  «Мамо,  так  колодязів  давно  вже  немає».«Та  не  тільки  в  колодязі  справа.  Справа  в  тому,  що  і  в  душу  можна  ось  так  напакостити,як  і  в  колодязь,  який  почистять,  а  потім  просто  засиплять  сміттям,  якщо  він  обміліє  і  стане  нікому  не  потрібний.  А  душу…можна  потім  і  не  спасти»,  —  прошепотіла  я  їм  в  відповідь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702015
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.11.2016


Шепоче ніч слова молитви

Вдивляючись  у  даль  давно  прожитих  літ,
По-іншому  своє  минуле  бачу.
Боюся  втратити  ледь  видний  мамин  слід  —
Для  неї  я  й  тепер  багато  значу.
Я  відчуваю  це  і  щиро  вірю  в  те,
Що  мама  день  за  днем  йде  поряд  й  бачить,
Як  дні  мої  летять  й  життя  в  минуле  йде,
Й  благословінням  кожний  крок  означить.
У  сни  приходить,  щоб  пораду  мені  дать
Чи  просто  посидіти  мовчки  поруч,
А  в  серці  розіллється  світла  благодать
Й  вини,  й  печалі  враз  ослабить  обруч.
Вини,  яка  прийшла  пізніш,  з  роками,
Незрозуміла  й  зрозуміла  водночас,
Печаль,  яка  малює  образ  мами,
Що  у  душі  моїй,  мов  зірочка  ,  не  згас.
Шепоче    тихо  ніч  слова  молитви
Й  повторює  їх  серце  знову  й  знов...
То  стогін  вітру,  то  дощу  я  чую  схлипи,
Бо  пам'яті  усе  болючіша  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700613
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2016


Родинка

Пальцы  твоей  руки
Пальцы  мои  целуют.
Как  невесомость  легки  —
Так  мотыльки  танцуют.
Кожи  коснувшись  едва,
Выпив  глоточек  дыханья...
Запах  родного  тепла,
Сладкий,  как  мёд,  вкус  желанья.
Что  будет  завтра...  Зачем
Я  у  себя  вдруг  спросила?
Родинку  мне  на  плече
Ночь  в  этот  миг  подарила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699411
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.11.2016


Відлуння тихе

Я  буду  сумувати...  Чуєш?
Підхопить  вітер  відповідь  мою:
"В  уяві  зустріч  нашу  ти  малюєш,
Яка  не  станеться  ніколи",  -  шепочу.
Збирає  вітер  листя  золотаве,
Жбурляє  граючись,  у  спини  нам.
Кохання  прошепоче:  "Аве,"
Розлуці,  що  назву  колись  твоїм  ім'ям.
Я  буду  сумувати...  Чуєш?
Над  нами  вічність  зоряна  пливе.
Розгубленність  ти  в  посмішку  маскуєш,
В  якій  і  біль,  і  розпач  з  літа  ще  живе.
Відлуння  тихе  чую:  Аве...",
Великими  ковтками  серце  смуток  п'є,
Який  гіркіший,  ніж  без  цукру  кава,
Бо  почуттів  розсипалось  пап'є.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2016


Змінилися тривоги

Моїх  віршів  насіння
Слабке,  тому  й  не  проросло.
Уже  пора  осіння
І  снігом  першим  занесло
Мої  стежки-дороги
І  довгий  ланцюжок  слідів.
Змінилися  тривоги
На  збайдужіння.  Й  холодів
Цупкі,  тривкі  обійми
Не  відпускають  і  ві  сні.
Невже  ніколи  крильми
Не  обійму  я  світ?
Віршів  збираю  зерня...
А  раптом  проросте?
Й  байдужості  хай  терня
Ніколи  не  цвіте.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2016


Разве впервые

Астры  —  девичник  кокеток,
В  платьях  уже  чуть  изношенных.
Бабье,  ушедшее,  лето
Прячется  в  парках  заброшенных.
Листья  осыпались.  Веток
Кружево  тёмное.  Небо
Синего-синего  цвета,
Лето,  как  прошлого  небыль.
Скоро  зима  снегопадом
Раньше  наступит  всех  сроков.
Чтоб  ни  случилось  —  мы  рядом,
Нам  с  тобой  не  одиноко.
Разве  впервые  снегами
Наши  следы  заметает?
Облако,  как  оригами,
В  небе,  смотри,  возникает.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698410
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.11.2016


О кинофильме "Таинственная страсть"

Казалось,  что  разлюбили,
Расстались  легко,  без  боли.
Билет  у  судьбы  купили  —
Хотелось  ненужной  воли,
Где  будут  они  свободны
От  плена  ошибок  глупых.
Привычек  низкие  своды  —
Надежды  лучи  так  скупы.
Расстались,  совсем  не  зная,
Что  это  не  расставанье.
В  разлуку  смешно  играя,
Он  ей  назначал  свиданье.
Тайком  целовались  в  ванной
У  общих  друзей  при  встрече.
И  ей  не  казалось  странным,
Что  связь  между  ними  крепче,  
Чем  та,  что  была  когда-то,
Чем  та,  что  казалась  скукой
И  взгляд,  скользя  виновато,
Обжёг  ей  плечо  и  руки.
И  клин  выбивали  клином,
И  лгали  себе  напрасно:
Писали  стихи  любимым
И  сердце  рвали  на  части.
Казалось,  что  разлюбили...
Расстались,  не  расставаясь.
И  странно  потом  дружили,
Друг  другу  в  любви  признаваясь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698376
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.11.2016


Вечности не изменить

Растворяется  время  во  времени,
В  тихой  грусти  ушедших  дней
И  отцов,  и  дедов  поколение
В  поколении  внуков,  детей.
И  цепочки  следов  обрываются
Даже  боли  не  ощутив,
В  чёрном  космосе  звёзды  теряются,
Звёздной  россыпью  удивив.
И  рассвет,  и  закат...  всё  по-старому  —
Это  вечности  не  изменить.
А  по  серому,  чёрному  мрамору
Жизни  вкраплена  тонкая  нить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698033
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.11.2016


Як боляче відчути самоту

Дощі.  Тьмяніє  осені  краса  —
У  чомусь  осінь  стала  схожа  на  жебрачку.
Щоденник  днів  минулих  знов  листа,  —
На  сторінках  лишаючи  сльозу-печатку.
"Минає  швидко  і  краса,  й  життя,  —
Сама  собі  вона  шепоче  тихо-тихо,—
Нема  ніколи  в  мене  майбуття
І  дощ  чомусь  тепер  сприймається,  як  лихо.
Як  боляче  відчути  самоту,  
Що  холодом  зимовим  заповзає  в  серце
І  літа  бабиного  пишноту,
Мов  перекреслює  дощу  нестримне  скерцо".
Та  зовсім  не  жартує  з  нею  дощ
І  скерцо  зміниться  нав'язливим  мінором.
Вже  чути  їй  човгикання  підошв  —
Зима  все  ближче  й  ближче  зі  своїм  дозором.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697766
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2016


Маленькі вишні

Кружляє  перший  сніг  все  сміливіше,
Та  ще  слабкий  —  він  зразу  ж  розтає.
Тремтять  від  холоду  маленькі  вишні,
Їм  відчай  й  страх  покою  не  дає:
Вони  не  знають  силу  злих  морозів
Й  не  чули,  як  регоче  буревій,
Й  не  відають,  що  вистояти  в  змозі
Під  вітром  в  заметілі  сніговій.
Життя,  воно  таке  різноманітне
Й  не  тільки  в  чорно-білих  кольорах.
Буває  райдужне  й  таке  привітне,
Що  й  не  розкажеш  в  декількох  словах.
А  по  весні  прийде  пора  цвітіння
Й  забудуться  зимові  холоди,
Ось  чому  треба  вчитись  їм  терпіння,
Щоб  радості  відчути  смак  тоді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697399
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.10.2016


Щастя

На  руках  тримаю  щастя  —
Мій    найперший    правнучок.
Він    уміє  посміхаться
Й  робить  вправно  кулачок,
Щоб  під  щічку  положити  —
Спиться  краще  саме  так.
Голос    може  розрізнити:
Тато,  мама  чи  чужак.
Він  навчився  вже  кряхтіти
По-дорослому,  як  дід.
На  прогулянку  ходити
Любить,  тільки  зразу  ж  спить.
Щоб  сімейство  не  скучало
Й  не  розслабилось  й  на  мить  —
Присипляло  і  качало  —
Може  він  сигнал  включить.
Отоді  всім  зрозуміло,
Що  в  сім’ї  найстарший  він:
Вже  навчились  дуже  вміло
«Виключать»  сигналу    дзвін.
Усміхаюсь  я  Артемці:
Вмієш  всіх  тримать  в  руках.
Щастя,  мов  прозоре  скельце,
Не  дається  просто  так.


(Фото  из  Інтернета)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2016


Забуті хати

Забуті  хати,  мов  приблуди,
Для  них  нема  вже  майбуття.
Вони  старіють  ,  як  і  люди,
По-різному  ідуть  з  життя.
Дахи  темніють  і  шибками
Всміхатись  боляче  так  їм!
І  тріщини  по  стінах  —  рани
Не  заліковані  нічим.
Й  садки  навколо  постаріли  —
Чорніють  висохлим  гіллям,
Бо  й  літні  дні  їх  не  зігріли,
Сновида-пустка  там  гуля.
Лиш  вітер  в  двері    вперто  грюка
І  знову  в  справах  геть  біжить.
А  скрізь  бур'ян  й  липка  пилюка  —
Бо  нікому  в  хатині    жить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2016


Інша причина

Біль  годую  корвалментом,
Бо  голодний  він  і  злий.
Рухи  скуті,  мов  цементом,
В  голові  —  шум-буревій.
Дихать  боляче  і  важко,
Тягнеться  так  довго  день!
Тиск  —  сполохана  чимсь  пташка,
Скроні  вибрав  за  мішень.
Гупа,  нібито  на  волю
Хоче  вирватися  геть.
Тихо  шепочу:"Доволі,
Натерпілася  я  вщерть".
Мабуть,  знов  магнітні  бурі
Чи  причина  інша  є?
Осінь  в  мовчазній  зажурі
Смутку  серцю  додає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695929
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2016


Там, де спалені мости

Недописані  листи  -
Шепіт  першого  кохання,
Як  предвістник  самоти
І  безсонного  мовчання.
Як  дитячих  мрій  казки,
Що  не  збудуться  ніколи.
Кришталя  тонкі  друзки
Пальці  й  серденько  вкололи.
Залишилися  листи  -
Зажило  чи  так  здалося?
Там,  де  спалені  мости,
У  минулім  прижилося
Ехо  перших  почуттів,
Що  у  спогади  приходить
І  мелодією  слів
Перехоплює  знов  подих.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2016


Жіночка Осінь

Яка  ж  вередлива  ця  жіночка  Осінь:
То  зранку  всміхається  щиро  і  ясно,
То  іней  розтрусить,  в  туман  кута  коси,
То  плаче  всю  ніч,  а  то  град  сипе  рясно.
А  настрій  такий  перемінливий  в  неї...
Що  їй  до  вподоби  ніхто  не  вгадає!
Немов  особисті  якісь  привілеї,
Вона  від  природи  з  народження  має.
Прощається  їй  чудернацьке  свавілля,
Бо  казку  дарує  нам  бабине  літо
І  пахне  повітря  і  квітами,  й  зіллям,
Останнім  теплом  воно  літнім  зігріто.
І  навіть,  коли  Осінь  плаче  й  сумує
В  тім  є  і  принадність,  і  навіть  чарівність,
Яка  в  її  примхах  весь  час  домінує,
А  ще  -  непідробна  жіноча  наївність.
Їй  вітер  шепоче  слова  про  кохання,
Встеляє  дороги  й  стежки  листопадом,
Бо  знає,  що  буде  раптовим  прощання,
Коли  піде  Осінь  засніженим  садом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2016


Очі відвела

Щоб  не  стрітись  поглядом  -
Очі  відвела,
Обпектися  спогадом
Боляче  могла  б.
У  багатті  спалено
Жовті  вже  листи
І  крапки    розставлено  -
Розвели  мости
Долі  і  на  березі
І  твоїм,  й  моїм,
Як  в  далекім  березні
Стало  мовчазним
Некохання  нашого
Шурхотіння  слів...
Згадую  навіщо  я,
Як  мене  любив?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2016


Рахіль (за мотивами вірша А. Ахматової)

                               Рахиль  

                                 И  служил  Иаков  за  Рахиль
                                 семь  лет;  и  они  показались  ему  
                                 за  несколько  дней,  потому  что
                                 он  любил  её.
                                                                     Книга  Бытия.

И  встретил  Иаков  в  долине  Рахиль,
Он  ей  поклонился,  как  странник  бездомный.
Стада  подымали  горячую  пыль,
Источник  был  камнем  завален  огромным.
Он  камень  своею  рукой  отвалил
И  чистой  водою  овец  напоил.

Но  стало  в  груди  его  сердце  грустить.
Болеть,  как  открытая  рана,
И  он  согласился  за  деву  служить
Семь  лет  пастухом  у  Лавана.
Рахиль!  Для  того,  кто  во  власти  твоей,
Семь  лет  -  словно  семь  ослепительных  дней.

Но  много  премудр  сребролюбец  Лаван,
И  жалость  ему  незнакома.
Он  думает:  каждый  простится  обман
Во  славу  Лаванова  дома.
И  Лию  незрячую  твердой  рукой
Приводит  к  Иакову  в  брачный  покой.

Течет  над  пустыней  высокая  ночь,
Роняет  прохладные  росы,
И  стонет  Лаванова  младшая  дочь,
Терзая  пушистые  косы.
Сестру  проклинает,  и  Бога  хулит,
И  Ангелу  Смерти  явиться  велит.

И  снится  Иакову  сладостный  час:
Прозрачный  источник  долины,
Веселые  взоры  Рахилиных  глаз
И  голос  ее  голубиный:
Иаков,  не  ты  ли  меня  целовал
И  черной  голубкой  своей  называл?


                                         Рахіль

                         І  служив  Яків  за  Рахіль
                         сім  років;  і  вони  здалися  йому  
                         за  кілька  днів,  тому  що  він  любив  її.
                                                                                     Книга  Буття.


І  стрітив  в  долині  Іаков  Рахіль,
Немов  подорожній  бездомний  вклонився.
Курився  услід  за  отарою  пил,
Джерело  затихло,  там  камінь  звалився.
Рукою  Іаков  його  відхилив.
Вода,  мов  кришталь,  він  овець  напоїв.

Та  стало  у  грудях  чомсь  серце  тужити.
Боліть,  як  роз'ятрена  рана.
Погодився  він  там  за  діву  служити
Сім  років  чабаном  в  Лавана.
Рахіль!  Той  хто  влади  твоєї  хотів,
Сім  років  для  нього  -  яскравих  сім  днів.

Але  сріблолюбец  премудрий  Лаван
І  жалість  йому  не  знайома.
Він  думає:  кожен  проститься  обман,
Бо  слава  Лавана  відома.
І  Лію  незрячу  твердою  рукою
До  шлюбного  він  проводжає  покою.

Висока  тече  над  пустелею  ніч,
Холодні  розсипавши  роси.
І  стогне  Рахіль,  в  серці  нібито  ніж,
Пухнасті  терза  свої  коси.
Сестру  проклинає  і  Бога  ганьбить,
І  ангела  смерті  з'явитись  велить.

І  сниться  Іакову  тішення  час,
Прозоре  джерело  долини.
І  погляд  веселий  Рахілі  що  раз,
І  голос  її  голубиний:
Іаков,  хіба  то  не  ти  цілував
Й  голубкою  чорною  все  називав?



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2016


І грає хлопчина безумцю царю (за мотивами вірша А. Ахматової)

                                 Но  Давида  полюбила...  
                                 дочь  Саула,  Мелхола.
                                 Саул  думал:  отдам  ее  за  него,  
                                 и  она  будет  ему  сетью.
                                                         Первая  книга  Царств.

И  отрок  играет  безумцу  царю,  
И  ночь  беспощадную  рушит,  
И  громко  победную  кличет  зарю,  
И  призраки  ужаса  душат.  
И  царь  благосклонно  ему  говорит:  
"Огонь  в  тебе  юноша,  дивный  горит,  
И  я  за  такое  лекарство  
Отдам  тебе  дочку  и  царство".  
А  царская  дочка  глядит  на  певца,  
Ей  песен  не  нужно,  не  нужно  венца,  
В  душе  ее  скорби  и  обида,  
Но  хочет  Мелхола  –  Давида.  
Бледнее,  чем  мертвая;  рот  ее  сжат;  
В  зеленых  глазах  исступленье;  
Сияют  одежды,  и  стройно  звенят  
Запястья  при  каждом  движеньи.  
Как  тайна,  как  сон,  как  праматерь  Лилит...  
Не  волей  своею  она  говорит:  
"Наверно,  с  отравой  мне  дали  питье,  
И  мой  помрачается  дух,  
Бесстыдство  мое!  Униженье  мое!  
Бродяга!  Разбойник!  Пастух!  
Зачем  же  никто  из  придворных  вельмож,  
Увы,  на  него  непохож?  
А  солнца  лучи…  а  звезды  в  ночи…  
А  эта  холодная  дрожь…"

               _  *  _

Але  Давида  покохала...
донька  Саула,  Мелхола.
Саул  думав:  віддам  її  за  нього,
і  вона  буде  йому  сіткою.
               Перша  книга  Царств


І  грає  хлопчина  безумцю  царю,
Й  безжалісну  ніч  співом  крушить,
І  голосно  кличе  звитяжну  зорю,
Й  примарне  жахіття  він  душить.
Говорить  прихильно  цар  хлопцю  тоді:
«Мов  дивний  вогонь  горить  легінь  в  тобі,
А  ліки  твої  не  шахрайство,
Віддам  тобі  донечку  й  царство».
А  донька  не  зводить  із  хлопця  очей,
Не  треба  вінця  їй,  не  треба  пісень.
Образа  в  душі  і  скорбота  –
Давида    Мелхолі  охота.
Блідніша,  ніж  мертва;  і  стиснутий  рот,
А  очі  зелені  в  розпуці.
І  сяють  одежі,  дзвенять,  як  струмок,
Зап’ястя  при  кожному  русі.
Як  сон,  таємниця,  праматір  Ліліт…
Не  з  волі  своєї  уперто  твердить:
«З    отравою,  мабуть,  давали  пиття
Й  затьмарився  тому  мій  дух.
Приниження  і  безсоромність  моя!
Заброда!  Розбійник!  Пастух!
Чому  ж  із  вельмож  при  дворі  ні  один
Не  схожий  ні  крапельки  з  ним?
А  зірки  вночі,  а  проміння  ясне
Й  тремтіння  холодне  оце…».


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2016


Потеряла я колечко

Провожаешь  долгим  взглядом...
Что  в  нём:  Скука  или  боль?
Ветер  спорит  с  листопадом,
Осень  шепчет  мне  пароль.
Только  шёпот  не  разборчив
И  ни  капельки  не  жаль.
Сон  вчерашний  напророчил:
Ты  подаришь  утром  шаль.
Так  и  было:  бирюзовой
Ниткой  вышита  она.
Ты  в  сорочке  белой,  новой
Стал  в  столовой  у  окна.
Я  на  скатерть  расплескала
Кофе...Мысли  -  что  со  мной?
Тихий  шёпот:  ты  же  знала,
Что  не  будешь  мне  женой.
Три  ступеньки  на  крылечке...  
В  спину  долгий-долгий  взгляд...
Потеряла  я  колечко  -
Знал  об  этом  листопад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693269
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.10.2016


Батьківська хатина

Мов  би  заніміла  батьківська  хатина,
Діти  у  зажурі  гірко-мовчазній.
Свічка  плаче  й  плаче,  на  столі  світлина  -
Батько  усміхнувся  донечкам  своїм.

Правнучата  самі  по  собі  затихли,
Дивляться  сполохано  на  матусь  і  тат.
В  рученятах  кріпко  іграшки  затисли  -
Їм  не  зрозуміти  непоправність  втрат.

Шерхіт  слів  болючий,  втомлені  обличчя,
А  в  очах  провини  затаївся  біль.
Мама  й  тато  тихо  вийшли  в  потойбіччя,
Дивляться  на  доньок  ніжно,  аж,  звідтіль.

По  своїм  домівкам  розійдуться  діти,
Батьківська  хатина  буде  їх  чекать.
А  батьки  лишили  дітям  заповіти
І  без  них  їм  жити  треба  вже  звикать.

По  весні  роквітнуть  квіти  на  подвір'ї  -
Насадила  мама  їх  колись  давно.
І  знайдеться  місто  зірочкам  в  сузір'ї  -
Дві  душі  рідненькі  разом  все  одно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692866
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2016


Наша зустріч ніким не оспівана (за мотивами вірша А. Ахматової)

Эта  встреча  никем  не  воспета,
И  без  песен  печаль  улеглась.
Наступило  прохладное  лето,
Словно  новая  жизнь  началась.

Сводом  каменным  кажется  небо,
Уязвленное  желтым  огнем,
И  нужнее  насущного  хлеба
Мне  единое  слово  о  нем.

Ты,  росой  окропляющий  травы,
Вестью  душу  мою  оживи,  -
Не  для  страсти,  не  для  забавы,
Для  великой  земной  любви.

                       -  *  -

Наша  зустріч  ніким  не  оспівана
І  печаль  без  пісень  уляглась.
Влітку  холодно  -  так  несподівано,
Мов  би  доля  нова  почалась.

Ніби  арка  із  каменю  -  небо,
Що  обпалене  жовтим  вогнем.
І  насущного  хліба  не  треба,
Тільки  б  слово  про  нього  одне.

Ти  росою  окроплював  трави,
Оживи  звісткой  душу  мою.
Не  для  пристрасті,  не  для  забави,
Для  кохання  земного  прошу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692468
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2016


Як білий камінь в глибині криниці (за мотивами вірша А. Ахматової)

Как  белый  камень  в  глубине  колодца,
Лежит  во  мне  одно  воспоминанье.
Я  не  могу  и  не  хочу  бороться:
Оно  -  веселье  и  оно  -  страданье.

Мне  кажется,  что  тот,  кто  близко  взглянет
В  мои  глаза,  его  увидит  сразу.
Печальней  и  задумчивее  станет
Внимающего  скорбному  рассказу.

Я  ведаю,  что  боги  превращали
Людей  в  предметы,  не  убив  сознанья,
Чтоб  вечно  жили  дивные  печали.
Ты  превращен  в  мое  воспоминанье.

                         _  "  _

Як  білий  камінь  в  глибині  криниці,
Лежить  в  мені  одне  лиш  спогадання.
Боротися  не  маю  волі  й  міці:
Воно  -  веселощі,  воно  -  страждання.

Мені  здається  той,  хто  близько  гляне,
В  моїх  очах  його  побачить  зразу.
Сумнішим  і  задумливішим  стане,
Вслухаючись,  як  тужить  кожна  фраза.

Я  знаю,  що  боги  перетворяли
Людей  в  предмети,  не  вбиваючи  свідомість.
Щоб  вічно  дивнії  жили  печалі,
Ти  мною  в  спогад  перетворений  натомість.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2016


Розквітла вишня в жовтні перший раз

А  вночі  розквітла  вишня  в  перший  раз,  
Тільки  жаль,  що  в  жовтні  виспіть  вишням  -  зась!
На  гілках  нема  листочків  вже  давно,
Та  розквітли  білі  квіти  все  одно.
Ось  така  буває  в  світі  дивина:
Впало  в  трави  павутиння  -  сивина,
А  маленька  вишня  ще  не  зна  про  те  -
Надто  швидко  цвіт  осінній  отцвіте.
Так  трапляється,  на  жаль,  чомусь  в  житті:
Вже  здавалось  -  більш  коханню  не  цвісти.
Тільки  доля  зна  -  прийде  в  останній  раз
Літо  бабине  й  здивує  знову  нас.
Опадуть  тихенько  ніжні  пелюстки
І  тумани  вкриють  густо  плин  ріки,
Пройде  осінь,  снігом  закружля  зима
Й  приведе  безсоння  глупа  ніч  й  німа.
В  жовтні  вишня  розцвіла  у  перший  раз,
Тільки  жаль  до  сліз,  що    виспіть  вишням  -  зась!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691862
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.10.2016


Пам'ять про сонце в серці слабіє (за мотивами вірша А. Ахматової)

Память  о  солнце  в  сердце  слабеет.
Желтей  трава.
Ветер  снежинками  ранними  веет
Едва-едва.

В  узких  каналах  уже  не  струится  -  
Стынет  вода.
Здесь  никогда  ничего  не  случится,  -  
О,  никогда!

Ива  на  небе  пустом  распластала
Веер  сквозной.
Может  быть,  лучше,  что  я  не  стала
Вашей  женой.

Память  о  солнце  в  сердце  слабеет.
Что  это?  Тьма?
Может  быть!..  За  ночь  прийти  успеет
Зима.

                                           _  "  _

Пам'ять  про  сонце  в  серці  слабіє.
Жовкне  трава.
Вітер  сніжинками  ранніми  віє
Тихо,  злегка.

Не  струменіє  в  вузеньких  каналах  -
Стигне  вода.
Тут  вже  нічого  не  трапиться,  знала.
ТОму  й  шкода!

В  небі  порожнім  верба  вже  розкрила
Віяло  наскрізне.
Може,  й  на  краще,  що  я  не  посміла
Серце  віддать  Вам  своє.

Пам'ять  про  сонце  в  серці  слабіє.
Що  це?  Пітьма?
За  ніч,  можливо,  та  й  підоспіє
Зима.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2016


Півонії

                           Знову    вересень.Школа  в  якій  колись  вчилися  з  Вовкою,  братом,  до  восьмого  класу,    а    тепер    я    живу  поряд  з  нею,  ожила.  З    ранку    і    до  самого  вечора  чути  дітворячий  галас,  команди    вчителя    фізкультури,  гупання  м’ячів,які  час  від  часу  летять  на  наше  подвір’я  чи  город.  Я    дуже    люблю    спостерігати  за  школярами.  Вранці  вони  серйозні,  охайні,бо  йдуть  з  дому,  а  ось  після    закінчення    занять    –    веселі,  іноді  –  сумні,чи  задумливі.Зараз  у    мене  біля    подвір’я    цвітуть  на  двох  великих    клумбах    айстри.  Пишні,високі,  різнокольорові.  Вони  дуже  приваблюють  дітлахів,  які,    як  їм  завжди  здається,    зривають  квіти  непомітно.І  добре,  якщо  вони  їх  подарують  мамі  чи  бабусі,  а  не  через    декілька    метрів    викинуть    на    узбіччя.
                       Ось  саме  в  такі  моменти  мені  згадується  наша  з  братом  пригода.  В  далекому  1972  році    ми    закінчували  десятий  клас,  червень,  залишилося  здати  один  екзамен  –  суспільствознавство.  І    все    –    атестат,  доросле,  таке    цікаве  і  незнайоме,  життя.  Вчителем  був  Георгій    Яковович    Піняков,  якого    всі,  і  учні,  і  діти  між  собою  називали  Гєгою.  Історик,  який  дуже  любив  те,  чим  займався.  До    роботи    відносився    дуже    відповідально,  з  любов’ю  до  дітей,  був  професіоналом    і    прекрасним    вчителем.  Уроки    проводив    цікаво,  але  був  дуже  строгий  до  тих  учнів,  котрі  відносились  зневажливо  до  його    предмета.  Ось  саме  до  таких  учнів  відносився  і  Вовка.  Здати  екзамен  на  трійку  йому    було  майже    неможливо,але  брат,  як  і  всі    інші  учні,  знав  про    малесеньку  слабкість  Гєги  –  любов  до  квітів.  Він    і    сам  вирощував    різноманітні  кімнатні  квіти  і  був  в  захоплені,  коли  йому    дарували    букети.    Особливо    –    півонії.    Жив  історик  з  старенькою  матусею,  яка  дуже  раділа,  коли  син  приносив    букет    додому,бо    для    неї  це  була  найвища  оцінка  роботі    її    хлопчика.                                                                                  
                         Дома  у  нас  півоній  не  було,  а  ось  недалеко  від  нас,  на  паралельній  вулиці  жили  мамини    колеги,  вчителі  Андрій  Іванович,фізик,  і    Варвара    Матвіїна,  біолог,  які  вирощували  півонії    різнокольорові  й    шикарні.  В    пору    їх    цвітіння  по  вулиці  плив  такий  аромат,  що  паморочилося  в  голові.  Це    була    така  краса,  що  аж  подих  перехоплювало.  Вони    вирощували    квіти  не  на  продаж,  для  себе.    Але,    коли  знайомі  чи  сусіди  зверталися  з  проханням  дати  їм  букет  для  якогось  особливого  випадку,    ніколи  не  відмовляли.  Ось  і  у    Вовки  не  було  іншого  виходу,  як  йти  і    випросити  букет  півоній.  Але  він  чо-  мусь  вирішив,  що  звичайний  букет  з  десятка  квітів  ніяк  не  зможе  вплинути  на  доброзичливість  Гєги.
Рішення  не  обговорювалося    –    йдемо  красти  квіти  і  все.  Коли  стемніло,  Вовка    і  я,  і  ще    два    наших  однокласника,  Вовка    і    Сашко,  пішли    разом  з  нами  на  «діло».  Брат  з  Сашком  перестрибнули  через  низенький  парканчик  і  почали  шматувати  квіти.  Ми  з    Вовкою,  однокласником,  прикидалися    закоханою    парочкою,  щоб  відволікати    увагу    неочікуваних    перехожих.  Здавалося    час    зупинився,  а    хлопці    ніяк  не  поверталися.  І  раптом  голосно,  верескливо  почала  кричати  серена,  а  в  усіх    вікнах    вчительського  будинку  загорілося  світло.  Хлопці  перестрибнули  паркан  ,  кинули  мені  оберемок  півоній  і    побігли  пригинаючись,  геть  попід    дворами.  Вовка,  що  стояв    біля    мене,  теж  різко  розвернувся    і    дременув  за  ними.  Я    стояла,  як    вкопана.  Через  декілька    хвилин,  я    теж  побігла,  але  в    іншу    сторону.  Через    декілька    метрів    з-за    старого    височенного    тополя  вийшов    кремезний    хлопець  і    несподівано  схопив  мене  за  руку.  Його  монолог  мене  спочатку  злякав,  а  потім  здивував.  «Стій.  Ольга!?    Ти?    А  де  ж  твої  подільники?,    -    і    розреготався.  І    раптом    я    впізнала  його    –    Юрко,  з    яким  ми  вчилися    до  восьмого    класу.  Він  провів    мене  до  самої  хвіртки,підождав,  коли  я  зайду  на  сходинки  ганку  і,  посвистуючи,  пішов  додому.  Квіти    я    поставила  в  велику  цеберку,заховала    їх  в  коморі  і  пішла  в  хату.  Вовка
прийшов  через  хвилин  двадцять,чомусь  здивувався,  що  я  вже  дома.  Я  з  образою  в    голосі,    розказазала  про  мою  зустріч  з  Юрком.  Вранці  мама  знайшла  квіти.  Ми    збрехали,  що    це    мені  подарував  Сергій,  сусід    –  однокласник,  якому  я  подобалася  з  першого  класу.  Мама  повірила.  Екзамен  Вовка  здав.  Додому  ми  прийшли  в  піднятому    настрої,  бо    вже  закінчилися  шкільні  перепитії  і  попереду    нас  чекало    новее,  доросле    життя.  Мама  нас  привітала  і  тихо  сказала:«В  школу  приходив  Андрій    Іванович,    дуже    засмучений,бо  вночі  хтось  порвав  півонії  та  й  ще  добряче    потупцювався  по    грядці.Йому    було    дуже    погано,    навіть    швидку    викликали.    Це    ж    не    ви,    правда?».  Ми,  ховаючи  очі,  мовчки
 закивали    головами.
                       Аж    через    п’ятнадцять  років    ми    мамі    сказали  правду.  Вона    осудливо      подивилася  на  нас    і    промовила:  «Я  так  і  знала.Тільки  й  чекала  весь  час,  коли  ви  зізнаєтесь.  Довгенько  ви    збиралися».
Ось    тепер  я    ніколи  не  кричу,  коли  бачу,  як  дітлахи  рвуть  нишком    квіти.  Тільки  один    раз    вийшла    і    сказала    дівчаткам,  які    йшли  в  той  час  зі  школи,  що  вони  можуть  до    мене    звертатися,  якщо    їм    будуть  потрібні    квіти    для    якогось    випадку.  І  попрохала  не  зламувати  навмисне,  щоб    потім    викинути    на    узбіччя,  чи    просто    розтоптати,    квіти.    Я    й    досі    відчуваю    провину    перед    Андрієм    Івановичем    і  й  досі  картаю  себе,  бо  так  і  не  змогла  вибачитись  за  вчинене  нами    мародерство.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690276
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.09.2016


Прошлым не стала любовь


Капелькою  янтаря
В  сердце  застыла  любовь.
Значит,  всё  было  не  зря:
Встреча,  разлука  с  тобой.

Словно  подарок  судьбы,
Яркий  короткий  роман:
Двух  одиночеств  мольбы,
Двух  одиночеств  обман.

В  прошлое  перешагнув,
Прошлым  не  стала  любовь,
Нам  подарив  вышину,
Сказку  и  радугу  снов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690200
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.09.2016


Осені репризи

Ще  вчора  літо  бабине  всміхалось,
Безхмарне  небо  не  журилось  цілий  день.
І  світло  повнолуння  розливалось
Всю  ніч,  даруючи  мереживо  тіней.

І  ранок  був  спокійний,  сонячно-златавий,
Нізвідки    в  купу  хмари  збіглись  дощові.
Яскравий  день  перетворився  в  день  сльотавий,
А  плями  сонячні  сховалися  в  траві.

Непередбачувані  осені  капризи,
Але  краса  її  казково-чарівна.
І  любі  серцю  кожний  рік  її  репризи:
То  всміхнена,  а  то  заплакано-сумна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689888
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 20.09.2016


Просіває пам'ять

У  своїй  коморі  днів  минулих  збіжжя
Просіває  пам'ять  решетом  сумлінь.
Відкида  полову  геть,  на  бездоріжжя,
Де  блукають  тіні  непорозумінь.

Днів  минулих  зерня  очища  терпляче
Від  сміття  образи  і  відлуння  слів,
Що  кидали  в  злобі  ми  напризволяще,
Щоб  почути  знову  їх  в  тумані  снів.

І,  можливо,  треба  не  усе  в  полову
Викидати,  тільки...  шкодувать  за  чим?
Марно  серце  мріє  повернути  знову
Те,  що  непомітно  стало  вже  нічим.

Підсвідомо  й  самі  ми  того  й  хотіли,
Щоб  не  пам'ятались  ні  злоба,  ні  біль.
Тільки  не  хватало  мудрості  і  сили
Взять  і  зтерти  з  згадок    пил  густий  і  цвіль.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2016