Радченко

Сторінки (11/1092):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Букет

Весняних  запахів  букет
Мені  приніс  у  подарунок  вітер,
А  ще  —  прошепотів  сонет,
Заголубіють  в  лісі  скоро  квіти.
Тендітні  проліски  ось-ось
Прокинуться.  До  поки  ж  можна  спати?
І  їм  це  зовсім  не  здалость,
Хоча  ще  вчора  сніг  кружляв  лапатий.
А  вже  сьогодні  —  благодать!
Всміхається  яскраво  сонце  з  ранку
Й  зимову  мляву  геть  прогнать
Прийшла  весна  в  рожевому  серпанку.
І  крізь  траву  торішню  вже
Проклюнутися  паростки  готові
І  квіти,  ніби  витвір  Феберже,
Заголубіють  в  веснянім  вінкові.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721051
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 01.03.2017


Тет-а-тет

Земля  в  латках,  у  чорно-білих,
Зима  втрачає  неповторний  шарм.
І  на  щоках  й  вустах  поблідлих
Рум'янець  сліду  більш  не  залиша.
В  кишеню  дощ  зібрав  сніжинки
І  лісу  темно-сірий  силует
Видніється  чіткіш,  хустинки
Дерева  скинули  і  тет-а-тет
Шепочеться  з  зимою  вітер:
"Не  плач  і  усміхнися  мені  знов,
Не  все  минається  на  світі,  
Як  і  моя  одвічная  любов.
Весну  чекає  вітер  інший,
Такий  же  молодий,  як  і  вона.
І  сніг  оцей  назвуть  "торішній",
А  ти  на  вік  коханая  жона.
Час  прийде  й  ми  з  тобою  разом
Повернемося  знову  в  ці  краї.
І  в  серці  не  давай  образам
Ховатися.  Дивися,  ручаї
Дзюрчать  і  золоте  проміння
Так  щиро  й  щедро  сонце  розсипа.
Мороз  вночі,  як  відгоміння
Твоє,  все  легше  по  землі  ступа".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720220
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2017


За мотивами вірша А. Євтушенка

Мы  стареем  не  от  старости
Не  от  прожитых  годов.
Мы  стареем  от  усталости,
От  обид  и  от  грехов.

От  тоски  и  обреченности,
От  несбывшейся  любви,
От  житейской  безысходности,
Повседневной  суеты

От  забот,  что  только  множатся
От  проблем,  что  не  решаются
Мы  стареем  раньше  возраста
Ибо  души  иссушаются.

                                               А.Евтушенко

Ми  старіємо,  та  не  від  старості
І  прожИтих  нами  вже  років.
Ми  старіємо  від  втоми  й  слабкості,
Від  образ  старіємо  й  гріхів.

І  від  туги,  й  тОму,  що  приречені,
Від  кохання,  що  прийшло  і  не  збулось.
Суєтою  буднів  геть  знівечені  —
Стрітися  з  безвихіддю  все  ж  довелось.

Від  турбот,  що  множаться  без  ліку,
Від  проблем,  яким  і  рішення  нема.
Ми  старіємо  раніше  віку,
Бо  душа  зболіла  вже  напівжива.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720061
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 24.02.2017


Почуттів прибій

Розсипала  ніч  зірки  на  небі,
Ніби  сіяла  зернята  мрій.
Затихала  річка  біля  греблі,
Коні  лугом  йшли  на  водопій.

Зупинялися  в  траві  високій,
Фиркали,  дивуючись  чомусь.
Над  землею  розливався  спокій,
Ліс  у  темні  шати  одягнувсь.

Пахла  ніжно  біла  матіола,
Засиділися  на  ганку  ми
І  здавалось  —  окрім  нас  навколо
Не  було  нікого  на  землі.

Лише  ми  і  ночі  тихий  подих,
Проростають  зерня  наших  мрій.
Й  сумнівів  у  тім  немає  жодних,
Тільки  плеще  почуттів  прибій.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719782
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2017


Допоки

Небесна  сотня  —  це  лише  початок,
На  жаль,  десятки  сотень  вслід  летять
В  високім  небі.  Та  невже  зачаток
Свободи  ось  такий:  жорстокий  тать
Шматує  Україну  і  вбиває,
І  без  роботи  "Гради"  не  стоять.
Найкращих,  найсміливіших  втрачає
Украйна.  Та  допоки  нам  втрачать?
Вже  стільки  вдів,  сиріт,  калік,  загиблих!
Як  докір  нам  зруйновані  міста
І  сіл  мовчання,  що  навік  затихли,
І  на  полях  чорніє  пустота.
Чи  за  таке  майбутнє  на  Майдані
Небесна  сотня  віддала  життя?
Допоки  жити  нам  в  липкій  омані?
Прибрати  в  хаті  хочеться  сміття.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719325
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 20.02.2017


Як і завжди, пишаємось Вітчизною

Чому  я  іноді  пишу  вірші    російською?
Тому,  що  росіянином  мій  батько  був.
І  в  нашій  хаті  мови,  мамина  з  батькІвською,
Злились  в  одну,  й  ніхто  своєї  не  забув.

Вплітались  мови  квітами  в  вінок  із  суржика:
Підлогу  полом  називали,  стелю  —    потолком.
Вже  й  батько  говорив:  "  Нап'юсь  води  із  кухлика",
Й  любив  куліш  і  український  борщ  із  часником.

Книжки  читали,  Гончара  і  Достоєвського,
Співали  про  "Рушник"  і  "Широка  страна  моя".
Бували  на  Хрещатику  й  проспекті  Нєвського,
Тому  й  пишу  вірші  свої  я  мовами  двома.

Не  знали,  що  російська  стане  зарубіжною
І  росіяни  з  "градами"  прийдуть  колись  в  Донбас.
А  ми,  як  і  завжди,  пишаємось  Вітчизною,
Бо  Україна  —  рідна  матінка  для  нас.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719011
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2017


Это не я


В  снах  не  моих  наших  встреч  откровенность  —
Память  в  разлуке  с  тобою  опять.
Снегом  засыпана  первая  нежность  —
Я  научилась  без  боли  терять.

Это  не  я  о  тебе  вспоминаю  —
Память  моя  вспоминает  тебя.
Встречу  с  тобою  не  я  представляю,
Мимо  калитки  твоей  проходя.

Я  научилась  зачёркивать  "было",
Просто  не  верить  в  чужое  "потом".
...Только  в  душе  что-то  словно  остыло  —
Так  затихает  река  подо  льдом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718826
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 17.02.2017


Июльский дождь

Потемнели  глаза  у  июля,
Тёмно-серыми  стали  и  грустными.
Тихий  вечер  тоской  захлестнуло,
Краски  броские  стали  вдруг  тусклыми.

Вечер  соткан  из  странной  тревоги,
Ожидания,  терпкой  печали.
Тени  сумерками  вдоль  дороги
Неожиданно  рано  упали.

Потемнели  глаза  у  июля  —
Капли  слёз  по  щекам  покатились.
Ветер  листьям  свои  поцелуи
Раздавал,  как  последнюю  милость.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718813
рубрика: Вірші, Пейзажная лирика
дата поступления 17.02.2017


Снежная королева

Закружится  в  белом  танце  
Метель  —  зимы  королева
Иль  будет  всю  ночь  кататься
На  санках  ажурных  белых.
И  вдруг  среди  снежной  ночи
Завоет  она  волчицей,
Впервые,  быть  может,  захочет
Тоской  своей  поделиться.
Поведать,  как  ночью  длинной
Бывает  до  слёз  одиноко,  
Как  трудно  казаться  сильной,
Бесчувственной  быть  и  жестокой.  
Быть  гордою,  бессердечной,
Надменною  быть  и  злою.
А  хочется  быть  беспечной,
Счастливой,  не  ледяною.
Устав  в  белом  танце  кружиться,
В  сугробе  уснёт  королева:
Ей  Снежный  король  вдруг  приснится,
В  любви  признаваясь  несмело.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718158
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 14.02.2017


Чему-то улыбаясь

Уже  уснула  доченька  в  обнимку  с  куклой
И  муж  уставший,  не  дождавшись,  спит  давно.
Над  тазом  пены  пышной  дырчатые  букли
И  полнолунье,  заглянувшее  в  окно.

Стирает  женщина  чему-то  улыбаясь,
Движенья  смуглых  рук  привычны  и  легки.
И  тыльной  стороной  ладони  вытираясь,
Вздыхает:  вечера  обидно  коротки.

И  стирка  поздним  вечером  совсем  не  в  тягость,
Ведь  это  счастья  маленький,  но  нужный  пазл.  
И  только  бы  к  себе  не  приживалась  жалость  —
Она  любовь  когда-нибудь  легко  предаст.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718080
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 13.02.2017


Місяць, багрянцем вкритий

Повільно,  ніби  нехотя,  з-за  лісу
Багрянцем  вкритий  місяць  виплива
І  за  собою  залиша  завісу,
Якою  землю  ніч  ураз  вкрива.
Він  піднімається  все  вище  й  вище,
Навколо  нього  світла  ореол.
Задивиться  на  давнє  кладовище,
Стає  терпкішим  запах  матіол.
А  місто  місячним  залито  сяйвом,
На  себе  вже  не  схоже,  мов  чуже
І  містицизму  відчуття  не  зайве  —
Страх  в  душу  заповза  слизьким  вужем.
Здається  тіні,  мов  живі  блукають,
Скриплять  напівсухі  старі  гілки.
І  сови  голосом  страшним  гукають
Біля  водоймищ,  там,  де  русалкИ.
Ніч  зорі  розсипала  щедро  з  жмені,
Мов  ворожила  над  усім  земним
І  цвіркунів  стихали  теревені,
І  місяць  непомітно  став  блідим.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717659
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 11.02.2017


Монолог вітру

Не  хочу  звикати...  Так  вітер
Шепоче:  "  Примарилось  все.
І  я  твої  сльози  знов  витер,
А  пам'ять  напише  есе,
Яке  ще  не  раз  сновидіння
Читатиме  пошепки  й  ти
Почуєш  дощів  сум  й  тужіння,
Й  почуєш  нудний  смак  сльоти.
Не  завжди  й  часу  удається
Зітерти  з  минулого  пил
Й  не  завжди  останній  сміється,
Щоб  знов  повернуть  силу  крил.
Не  хочеш  звикати?  Й  не  треба.
Й  сама  не  помітиш  колись:
Здивуєшся  ти  сині  неба
Й  задивишся  на  падолист".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717244
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2017


Ожеледиця

Після  сонячного  дня
Ніч  морозна  й  ожеледиця.
Біля  школи  метушня  —
Зранку  дітлахам  не  терпиться.
Довга  сковзанка  —  це  ж  клас!,
Вниз  летять  по  ній,  штовхаються.
Хтось  упав,  за  ним  одраз
Куча  немала  збирається.
Гомін  й  сміх,  й  не  чути  всім  —
Дзвоник  вже,  аж,  захлинається.
В  клас  зове,  та  тут  хоч  грім  —
Школа  раптом  відміняється.
Як  же  весело  на  ранці
Сковзанку  всю  пролетіть!
Біля  школи  гомін  вранці,
А  дзвінок  дзвенить  й  дзвенить.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716633
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2017


Ранок інеєм вкутав дерева (акро)

[b]Р[/b]анок  інеєм  вкутав  дерева  —
[b]А[/b]мплуа  ось  таке  у  зими,
[b]Н[/b]аче  кинута  скрізь  перкалева
[b]О[/b]бік  стежок  тканина  —  сніги.
[b]К[/b]рижані  бурульки  бахромою

[b]І[/b]  прозорі  вони,  мов  кришталь.
[b]Н[/b]а  дахах  сніг  вмостився  чалмою
[b]Е[/b]льф  світанка  ховає  вуаль.
[b]Є[/b]  казкове  у  миті  цій  щось,
[b]М[/b]ерехтить  інійпад,  в  небі  синім

[b]В[/b]еличаво  Ярило  пройшовсь,
[b]К[/b]инув  променів  жмут  зі  всій  сили.
[b]У[/b]мережані  вікон  шибки
[b]Т[/b]ак  красиво,  ажурно  і  ніжно.
[b]А[/b]  на  снігові  чорні  круки
[b]В[/b]иход  в  "люди"  вже  роблять  неспішно.

[b]Д[/b]есь  знайшла  собі  місце  спочить
[b]Е[/b]кспресивна,  як  вітер,  завія.
[b]Р[/b]имам  це  найчудовіша  мить  —
[b]Е[/b]ксклюзивних  віршів  містерія.
[b]В[/b]же  чекають  нас  дві  філіжанки,  
[b]А[/b]  тоді  ми,  як  діти,  —  на  санки.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716266
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 04.02.2017


Ми віру не втрачали

Розстрілюють  Авдіївку,  але  ніяк
Не  можуть  напівмертву  розстріляти.
Війна  жорстока  і  безглузда,  мов  маньяк,
Їй  все  живе  так  звично  умертвляти.

Розбиті  хати  і  не  зорані  поля,
Нема  води,  тепла,  немає  світла.
І  не  ховаючись,  в  Авдіївці  гуля
Смерть  невблаганна  і  життя  затихло.

На  шмаття  вперто  рвуть  Луганщину  й  Донбас!
Це  ж  скільки  ненависті  у  серцях  продажніх!
Надіються:  тепер  настав  вже  їхній  час,
А  ми  побачили  запроданців  найсправжніх.

Жили  не  день  під  небом  й  сонцем  ми  одним,
Про  чорнобривці  і  рушник  разом  співали.
Й  не  знали  —  відрізнялися    від  них  ми  тим,
Що  віру  в  силу  України  не  втрачали.

Не  помічали  ми  фальшивих  нот  і  слів,
Та  і  не  вірилося  в  зраду  до  останку.
Братами  називали  завжди  москалів
Й  без  сліз,  й  страхУ  співали  дітям  колисанку.

Тепер  під  прапорами  різними  живем  —
Їм  синьо-жовтий,  мов  би  для  бика  ганчірка.
А  їхній  прапор  був  і  буде  міражем
Й  від  бублика  москальського  лишиться  дірка.



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715571
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 31.01.2017


Селфі

Засніжена  вулиця.  Селфі
Дівчатка  і  хлопчики  роблять.
А  сонечко  дивиться  зверху:
Й  його  хай  у  кадр  вони  вловлять.

Мороз.  Небо  синє  й  високе,
Розсипало  блискітки  сонце.
Роздолля  скрізь  біле,  широке
І  вітер  трима  сніг  в  долонці.

Струмочком  дзюрчить  сміх  дитячий  —
Навмисне  в  намет  з  головою
Й  морозу  немає  неначе,
Такими  були  й  ми  з  тобою.

Теж  фоткались  й  навіть  не  знали,
Що  це  називатимуть  селфі.
А  підем  блукати  снігами?
І  сонце  всміхнеться  нам  зверху.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715516
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2017


Дід Топчий

                                                                                                                                           
                 Дідові  Топчию  в  кінці  грудня  виповнився  дев’яносто  перший  рік.  Насправді  його  звали  Микола  Гнатович  Кузьменко,  але  й  він    майже  про  це  не  згадував.  Чому  Топчий?  Так  з  діда-прадіда  всіх  чоловіків    їхнього  роду  чомусь  називали  Топчунами.  Він  був  високого  зросту,  сухий,  як    дерево,  що  ледь    зеленіло  і  крізь  його  листя  вже    можна  побачити  скоцюрблені    сухі    гілки,  ходив  з  ціпком,  який    йому    ще  й  не  дуже  був  потрібний,  але  й  без  нього  діду  було    якось  незручно.  Він  жив  сам  в  старенькій  батьківській  хаті,  в  якій  було  завжди  прибрано  і  затишно.  На  підвіконнях  стояли  горщики  з  калачиками,  їх  дуже  любила  його  Настусенька.    Жінку  він  поховав  давно,  майже  двадцять  років  тому:  померла  Настя  тихо,  ві  сні.  Для  діда  всі  дні  були  однаковими,  він  навіть  День  свого  народження  більше  не  святкував,  але  ні    разу  не  забув  пом’янути  свою  дружину  в  День  її  народження  та  смерті.  Все  частіше  дід  сидів  біля  вікна  в  кухонці  й  довгим  поглядом  дивився  в  вікно,  за  яким  потихеньку  помирав  садок,  насаджений  його  дідом.  А  вони  з  Настусею  підтримували  його  життя,  підсаджували  садженці    та  чистили  від  сухого  гілля  чи  старих  дерев  .  Життя    Топчия  нічим  не  відрізнялося  від              багатьох  людей  його  покоління.  В  1942  році    сімнадцятирічним,  приписавши  собі  рік,  він  пішов  на  війну,  яку    пройшов  до  останнього  дня.  Прийшов  додому  в  1947  році,  живий,  тільки  шрами  від  поранень    нагадували  про  його  зранену    юність.  Настя  була  на  п’ять  років  старша  і  хоча  дівчат  було,  хоч  греблю  гати,  він  закохався  вперше  і  назавжди  в  свою  Настусю.  В  1950  році  вона  йому  народила  сина,  якого  назвали    Віктором.    Дивлячись  на  маленького  сина,  Микола  завжди  говорив:  «Тепер  ніколи    не  прийде  війна  в  нашу  країну,  ми  її  перемогли  раз  і  назавжди.  Діти  і  онуки  будуть  жити  в  мирний,  щасливий  час,  бо  не  навмисно  ми  пройшли  таке  випробування  ,  важке  і  страшне,  заради  майбутнього».  Дуже  не  любив  Топчий,  коли    Вітя  грався  з  іншими  дітлахами  в  війну,  стріляючи  з  дерев’яного  автомату,  зробленого  сусідом.    Роки  летіли,  переповнені  клопотом,  буднями  і  святами.  Микола  закінчив  сільгосптехнікум,  отримав  диплом  механіка    і  до  пенсії  проробив  в  колгоспі.  Його  поважали  за  золоті  руки  і  відповідальність.  І  син  частенько  був  поруч,  придивлявся,  вчився,  допомагав.  Після  школи  він  рік  пропрацював  слюсарем  в  гаражі,  а  потім  пішов  служити.  Поки  Віктор  служив  на  подвір'ї  Топчуна  виросла  висока,  велика  хата,  для  Віктора.  Відслуживши,  він  повернувся  додому,  вступив  до  машінституту  на  заочне  відділення  ,  а  через  рік  оженився  і  невдовзі  подарував  батькам    онука  Олександра.  Ось  саме  з  цього  часу  й  стали  Миколу  називати    дід  Топчий.    Дід  часто  згадував  війну,  бойових  товаришів,  різні  випадки  і  сумні,  і  кумедні.  Війна  війною,  а  життя  продовжувалось:  хотілося  пожартувати,  мріяти,  кохати.
           Початок  травня  1986  року  приніс  страшну  й  не  зразу  зрозумілу  своїм  трагізмом  звістку:  аварія    на  Чорнобильській  атомній  станції.  Життя,  яке  йшло  впевненою  ходою,  раптом    різко  шкопиртнуло  ,  втратило  рівновагу  і  все  пішло  шкереберть.  Віктора  визвали  до  військкомату  і  відправили  в  Чорнобиль.  Три  неділі,  які    він  там  пробув,  для  родини  були  найважчими  і  найдовшими  за  всі  післявоєнні  роки.  Микола  приїхав  додому,  але  був  якимсь  незнайомим,  мовчазним,  ніби  втратив  всю  життєву  силу.  А  ось  з  сином  Олександром  він  ще  більше  зблизився,  майже  кожного  вечора  вони  про  щось  розмовляли,  сперечалися,  шепотілися.  А  дід  Топчий  часто  казав  Настусі:  «  А  я  був  впевнений,  що  сину  і  його  поколінню  не  випаде  ніякого  випробування,  ми  ж  з  тобою  пройшли  пекло  такої  війни!  І  за  себе,  і  за  нащадків.  Не  вийшло.  І  Віктору    добряче  дісталося».    Невістка,  Наталка,  гарна  жіночка,  була  їм    за  рідну  дочку,  частенько  плакала  нишком.  Тільки  заплакані,  сумні  очі  видавали  її  страждання.  Вона  якось  батькам  зізналася,  що  Віктор  с  кожним  днем  почувається  гірше  й  гірше,  але  не  хоче  тривожити  їх.    Дід    Топчий  заставив  сина  звернутися  до  лікарів,  через  деякий  час  син  отримав  інвалідність.  Без  ліків    він  вже  не  міг  прожити  й  дня.  Але  доля  дала  йому  шанс    побачити,  як  син  Олександр  відслужить,  ожениться  і  в  1994  році  подарує    йому  онука  Євгена,  а  бабуся  Настя  з  дідом  Топчиєм      стануть    прабабусею  і    прадідусем.    Дідом    Віктор  пробув  всього  півроку,  його  поховали    біля  діда  Івана.    Після  похорону  баба  Настя  злягла  і  більше  з  ліжка  не  підвелася.  Дід  Топчий  всі  дні  проводив  біля  Настусі,  доглядав,  читав  їй  газети  і  всією  душою  надіявся,  що  доля  їй  подарує    ще    хоча  б    з  десяток  років.  Не  збулося.  Баби  Насті  не  стало  через  два  роки.  Вона  ввечері,  перед  смертю  ,попрохала,  щоб  її  поховали  поруч  з  сином,  а  перед  самим  світанням  подивилася  на  Миколу,  прикрила  важкими  повіками  очі    і  тихо  пійшла  в  потойбіччя.    Дід  Топчий,  граючись  з  правнуком,  частенько  йому  розповідав  про  Віктора  і  Настю.  А  залишаючись    в  хаті  наодинці,  розмовляв  з  минулим  .  Він  ніяк  не  міг  зрозуміти  чим  він  завинив  перед  долею,  що  зробив  в  житті  не  так.  Час  поступово  загоював  душевні  рани,  дід  Топчий  радів  успіхам  в  школі  правнука  Євгена,  допомогав  чим    міг  Наталочці,  якій  було    дуже  важко  без  Віктора.    Життя  не  спинялося,  Євген  ріс  високим,  гарним,  роботящим  і  тямущим.    В  2013  році  він  отримав  атестат  і  вступив  до  університету,  хотів  стати  істориком.    В  2014  році  в  Україні  почалася  війна,  яка  прийшла  так  раптово,так  нахабно  і  так    безглуздо!  Діду  Топчию  вже  було  88  років    і  йому  важко  було    зрозуміти    чому  так  сталося,  він  тільки  благав  долю  про  те,  щоб  не  забирала  війна  Євгена.  Раніше  дід  не  пропускав  по  телевізору  новини,  а  зараз  він  взагалі  його  не  дивився.  Євген  закінчив  перший  курс,  а  на  літні  канікули  додому  чомусь    не  приїхав,  залишився  на  практиці  і  перестав  дзвонити  додому.  Олександр  і  Оленка,  син  Віктора  з  дружиною,  ніяк      не  могли  додзвонитися  синові,  а  друзі  Євгена  нічого  про  нього  не  розповідали.  Тривожні,  страшні  думки  привели  в  дідову  Топчийову  родину    безсоння  і  безмежну  тривогу,  змішану  зі  страхом  і  відчаєм.  Аж  через  місяць  Євген  подзвонив  сам  і  коротко  сказав:  «  Я  в  АТО».  Наталка  і  Оленка  голосили  на  всю  хату,  дід  сидів,  як  закам’янілий,    Олександр  поспіхом  вийшов  з  хати  і  до  пізнього  вечора  просидів  в  літній  кухонці  .  Олександр  і  Олена  всю  ніч  не  спали,  а  вранці,  коли  поснідали,  Олександр  промовив:  «Я  їду  до  Євгена.  І  не  сперечайтеся».  І  потяглися  дні,  наповнені  болісним  чеканням.  На  початку  жовтня  їм  подзвонили,  номер  був  незнайомим.    «Ваш  син  зараз  в  Дніпропетровському  шпиталі,»  -  промовила  жіночка  …  і  все.  Олена  і  Наталка  почали  збиратися  в  дорогу,  дід  мовчки  спостерігав,  витираючи  з  почервонілих  очей  сльози.Наталка  подзвонила  через  два  дні:  «Тато,  Ви  нас  не  чекайте  скоро,  тільки  дочекайтеся».  Під    Новий,  2015  рік,  біля  двору  діда  Топчия  спинилася  «Швидка  допомога»,  з  неї  винесли    ноші  з  Євгеном.    Дід  стояв  посеред    подвір’я    і  дивився,  як  Наталка  поправила  ковдру,  взяла  онука  за  руку  і  пішла  поряд  з  ношами  в  двір.  Потім  з  машини  вилізли  Оленка  і  Олександр,  який    йшов  важко  шкутильгаючи  на  ліву  ногу.  Його  права  рука    лежала  на  перев’язі.    Дід  Топчий    ніяк  не  міг  зрозуміти  чому  Євген    став  таким  маленьким,  щось  було  не  так.  Вже  в  хаті,  коли  Євгена  перекладували  на  ліжко,  він  побачив,  що    правнук  був  без  ніг,  ліва  рука  була  в  ранах,які    тільки-но  почали  заживати.    Невдовзі    з’ясувалося,  що  син  прикриваючи    в  бою  батька,    отримав  важкі  поранення  осколками.  Дісталося  й  Олександру.  В  шпиталі    їхні  ліжка  стояли  поруч.  Наталка  і  Оленка    чергували  біля  них,  не  відходячи  і  на  мить.  
           Вечеряли  мовчки.    Дід    Топчий,  прийшовши  в  свою  хатину,  навпомацки  знайшов  в  буфеті    коробочку  з  своїми  нагородами,  просидів  в    повній  темноті    до  ранку.  Думки,  як  бджоли  роїлися  в  голові,  гули,  дзвеніли,  не  давали  заснути  і  не  вгавали  ні  на  мить.    Топчий    неслухняними  пальцями  перебирав  нагороди.  Медалі    тонко  і  тихо  дзенькали,  ніби  боялися  порушити  тишу  в  хатині.  За  вікном,
на  сході,  почала    розливатися  рожева  смуга  світанку.  І  раптом  дід  Топчий  несподівано  для  себе  почав  шепотіти:  «  Отче  наш…».  Він  і  не  знав,  що  пам’ятає  слова  молитви,  якої  колись  його,  п’ятирічного,    навчила  бабуся.  Дочитавши  молитву,  дід  Топчий,  не  одягаючи  ватянки  і  шапки,    вийшов  на  вулицю,  став  на  коліна    і  дивлячись  в  небо,  прошепотів:  «Чому  кожному  поколінню  випадає  страшне  і  важке  випробування.  Чому?».  З  руки  випала  коробочка  з  медалями,  які  розсипалися  на  засніженій  землі  і  дід  Топчий  повільно  впав  біля  них.  Сиве  волосся  куйовдив  морозяний  вітер;  очі,  які  колись  були  кольору  волошок,  дивилися  в  небо,  ніби  хотіли  щось  в  нім  побачити.  Поховали  Топчия  біля  Настусі  і  Віктора.    
             Дивна  штука  життя:  даруючи  людині  долю,  воно  так  багато  дає  і  так  багато  забирає!  

                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715165
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 29.01.2017


В тиші давнішніх зажур

Зоряне  небо.  Мороз
Ходить  хрусткими  снігами
Десь  путівцем,  десь  стежками,
Полем,  узбіччям,  лісами...
Взявсь  не  на  жарт,  а  всерйоз.

Місячне  сяйво  розлито,
Тіні  сплелися  в  ажур.
Ніч  сіє  сніг,  мов  крізь  сито,
В  тиші  давнішніх  зажур.

Затишно  й  тепло  у  хаті:
Спогади  нитку  снують,
Час  непомітно  мій  тнуть
Й  сни  тихо-тихо  зовуть
Змерзлі  і  ніжно-зірчаті.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714645
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 26.01.2017


Падає сонце в замет (акро)

[b]П[/b]адає  сонце  в  замет,
[b]А[/b]ркуш  снігів  чисто-білий.
[b]Д[/b]ень  завершає  сюжет,
[b]А[/b]брис  дерев  скрижанілий.
[b]Є[/b]  щось  від  казки  у  тім  —

[b]С[/b]онце  златаво-величне.
[b]О[/b]сь  і  лягла  на  сніг  тінь,
[b]Н[/b]авіть  у  ній  щось  магічне.
[b]Ц[/b]івкою  миті  крізь  час,
[b]Е[/b]льфи  весни  в  снах  чекають.

[b]В[/b]же  промінь  сонечка  згас,

[b]З[/b]вуки  вечірні  змовкають.
[b]А[/b]  подивися,  як  ніч
[b]М[/b]'яко,  мов  кішка  крадеться.
[b]Е[/b]кстра  чуття  —  віч-на  віч,
[b]Т[/b]ак  ожива  ніжність  серця.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714200
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 24.01.2017


Баба Ганна

                                                                                                                               
                           
                             Баба  Ганна  була  високою,  худорлявою,  навіть  в  свої  сімдесят  п’ять    не  сутулилася,  ходила  легко,  ніби  й  не  було  за  плечима  «торби»,  наповненої  всілякими    життєвими    негараздами,  втратами,  розпачем,  надією  і  безсонними  ночами.    У  неї  було  дев’ятеро  дітей,  з  яких  двоє  хлопчиків    з  однаковими  іменами,  Васильки,  які  помирали    тільки-но  їм  виповнювався  місяць,  засинали  і  не  прокидалися.    Шостого  хлопчика  теж  назвали  Васильком,бо  Ганна  не  вірила  прикметі,  що  не  можна      називати  дітей  іменами  померлих  раніше    братів  чи  сестер.  Так  і  вийшло,  третій  Василько  прожив  75  років.    Баба  Ганна    із  всіх  дітей  любила  найменшенького,  Володимира.  Вона  його  тільки  так  і  величала,  ніби  хотіла  підкреслити  його  особисте  місце  в  сім’ї.  Всі  інші  діти  росли,  ніби  трава  при  дорозі,    самі  по  собі.  Вони  розуміли,  що  матір  –  це  святе,  але  особливої  уваги  чи  прихильності  до  неї  не  відчували.  До  війни  старші  Валентин  і  Нюра  вже  мали  свої  сім’ї,  а  Ганна  стала  бабою.Онуки  для  неї  в  житті  нічого  не  значили,  вона  навіть  не  знала  їхніх  Днів  народжень,  а  імена  завжди  переплутувала.
           На  війну  разом  з  батьком  пішли  Вітька  і  Василь.    Борис,  Володимир  і  дочка  Шурка  всю  війну  були  разом  з  нею.  Як  і  всі  в  той  скрутний  час,  жили  нужденно,  але  Ганна  вмудрялася  діставати  їжу,  яку  ділила    так,  щоб  їй  і  Володимиру  діставалося  майже  все,  а  Борис  з  Шуркою  були  вічно  голодними.  А  ще  Ганна  старалася  зробити  заначку,  яку  ховала  під  подушку:чи  скориночку  хліба  чи  жменю  якоїсь  крупи,  чи  шматочок  цукру.  Вона  завжди  казала  самій  собі  або  знайомим:  «Якщо  виживу  я,  виживуть  і  діти».
                 Підростаючи,  Володимир    почав  розуміти,  що  він  не  такий,  як  інші,  бо  він  був  не  схожий  ні  на  батька,  ні  на  матір.  І  вже  після  війни,  коли  йому  виповнилося  сімнадцять,  сусідка  якось  йому  в  спину  промовила:  «Викапаний  Гришка…  викапаний».  Прийшовши  додому,  Володимир  прямо  з  порогу  запитав  у  матері:  «Це  правда?».  Ганна,  яка  поралася  біля  плити,  підійшла  до  сина,  довгим  поглядом  подивилася  в  очі  і              прошепотіла:  «Так.  З  Тихоном  ми  вже  давно  були  чужими,  а  тут  —  Гришка…  Дуже  прохав,  щоб  народила  сина…    А  Тихон  все  мені  простив,  бо  я  йому  простила  ще  більше…  А  Гришку  ти  повинен  пам'ятати,  він  частенько  приходив  погратися  з  тобою,завжди  приносив  гостинця,  а  мені  давав  грошей  чи  купляв  якусь  одежину.  А,  коли  ти  навчався  в  інститутові,  він  кожного  місяця  передавав  тобі  гроші  і  цукерки.  Тільки  один  раз  він  попрохав  мене,  щоб  я  йому  дозволила  все  тобі  розповісти.  Не  змогла  дозволити...  Та  і  навіщо?..Ти  дуже  на  нього  схожий  і  ім'я  тобі  Гришка  дав...».  З  того  часу  Володимир  непомітно  віддалився  від  матері,  хоча  вона  цього  не  помічала  чи  не  хотіла  помічати.
                 З  часом  всі  діти  поженилися  чи  вийшли  заміж,  онуків  у  баби  Ганни  було  аж    двадцять  п’ятеро    і  нікого  з  них  вона  не  любила,  частенько  називаючи  їх  покидьками  чи  спиногризами.    Років  через  сім  після  війни  Ганна  продала  свою  хатинку  і  почала  жити  то  в  одного,  то  в  другого  з  дітей.  Зятів  і  невісток  баба  Ганна  ненавиділа  і  для  кожного  знаходила  на  це  причину.  І  до  кого  б  вона  не  приїхала  «погостювати»,  її    від’їзду  починали  чекати  з  тієї  хвилини,  коли  вона  тільки-но    стане  на  поріг.  Найдовше  вона  могла  протриматися  у  Василя,  його  жінка  була          терплячою,  мовчки  вислуховувала  настанови  чи  прокльони    свекрухи,  бо  розуміла,  що  та  все  одно  колись  та  поїде  від  них  і  повернеться  років  через  п’ять.    А  одного  раз,  невістка  якось  поправляючи  подушку  на  бабиному  ліжкові,  знайшла  під  нею  вузлик  ,  в  якому  лежало  декілька  скоринок  цвілого  хліба  і    шматочок  ковбаси,  яку  вже  й  собака  не  їстиме.  Тетяна  показала  вузлик  чоловікові,  а  він  запитав  у  матері:  «  Чи  Ви  голодні?  Тетянка  ж    старається    приготувати  те,  що  Ви  любите!».  Баба  Ганна  піднялася  зі  стільця,  стала  навпроти  Василя  висока,  худа  і  раптом  промовила:  «  Я  ж  до  Володимира  збираюся  їхати…  завтра…  гостинчика  синочкові  повезу…».    Василь  дивився  на  неї  і  нічого  не  міг  сказати,  а  Тетяна  почала  шморигати  носом  і  витирати  несподівані  сльози.  Баба  Ганна  подивилася  на  невістку  з  презирством  і  прошипіла:    «Зміюка,  ще  й  скиглить,  ніби  не  винувата».  На  другий  день  бабу  Ганну  Василь      випроводжав  в  Дніпропетровськ,  до  найменшого,  Володимира.  Це  був  останній    бабин  Ганнин  приїзд.  Померла  вона  на  руках  у  старшої  доньки  Нюри,  в  якої  була  приписана.  


                                                                                                                                                                                                                                                                                       23.01.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714041
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 23.01.2017


Запах груш

Який  солодкий,  ароматний  запах  груш!
Їх  на  шматочки  дрібно-дрібно  ріже  мама.
Троянд  червоних  на  подвір'ї  квітне  кущ
Й  розмова  нескінченно  ллється  поміж  нами.
Ось  мама  усміхнулася  й  навкіл  очей  
Зібралися  густі  морщинки  павутинням,
А  очі  голубі  з  відтіночком  ночей
Недоспаних,  сумних  й  важких,  немов  каміння.
Вдивляюсь  з  ніжністю  в  обличчя  дороге,
Так  хочеться  на  ньому  сум  осінній  стерти
Й  шкодую,  що  не  сказано  щось  головне.
А  пам'ять  свідок  невблаганний  й  дуже  впертий,
Веде  крізь  сни  у  рідний  дім  і  аромат
Грушевий  знов  знайомо  й  легко  огортає...
А  на  душі  ще  важче,  чим  було,  в  стократ
І  сон,  де  мама  ріже  груші,  геть  тікає.
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712951
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 18.01.2017


За мотивами вірша А. Ахматової

Можжевельника  запах  сладкий
От  горящих  лесов  летит.
Над  ребятами  стонут  солдатки,
Вдовий  плач  по  деревне  звенит.

Не  напрасно  молебны  служились,
О  дожде  тосковала  земля:
Красной  влагой  тепло  окропились
Затоптанные  поля.

Низко,  низко  небо  пустое,
И  голос  молящего  тих:
«Ранят  тело  твое  пресвятое,
Мечут  жребий  о  ризах  твоих».

               Липень  1914

Запах  ялівцю,солодка  хвиля,
Від  лісів  палаючих  летить.
І  над  хлопцями  солдатки  квилять,
Плач  вдовиний  над  селом  дзвенить.

Не  дарма  молебені  служились,
Сумувала  за  дощем  земля.
Тепло  краплями  червоними  кропились
Позатоптувані  вщент  поля.

Небо  нижчим  стало  й  опустіло
І  молитви  голос  тихий  оживе:
"Пресвятеє  ранять  твоє  тіло,
Жереб  кинувши  за  убрання  твоє".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712678
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 17.01.2017


За мотивами вірша А. Ахматової "Июль 1914"


Па́хнет  гарью.  Четыре  недели
Торф  сухой  по  болотам  горит.
Даже  птицы  сегодня  не  пели,
И  осина  уже  не  дрожит.

Стало  солнце  немилостью  Божьей,
Дождик  с  Пасхи  полей  не  кропил.
Приходил  одноногий  прохожий
И  один  на  дворе  говорил:

«Сроки  страшные  близятся.  Скоро
Станет  тесно  от  свежих  могил.
Ждите  глада,  и  труса,  и  мора,
И  затменья  небесных  светил.

Только  нашей  земли  не  разделит
На  потеху  себе  супостат:
Богородица  белый  расстелет
Над  скорбя́ми  великими  плат».

                         Липень  1914

Пахне  згаром.  Чотири  вже  тижні
Торф  сухий  на  болотах  горить.
І  птахи  не  порушили  тиші,
І  осика  вже  більш  не  тремтить.

Сонце,  ніби  не  промисел  Божий,
Дощ  в  поля  з  Великодня  не  впав.
Одноногий  прийшов  перехожий,
На  подвір'ї  собі  сам  казав:

"Близько  строки  жахливі.  І  скоро
Стане  тісно  від  свіжих  могил.
Ждіть  і  голоду,  й  страху,  і  мору,
І  затемнення  в  небі  світил.

Розділить  нашу  землю  не  в  силі
На  потіху  собі  супостат:
Богородиця  вистеле  білий
Над  великими  скорбами  плат".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712581
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2017


За мотивами вірша А. Ахматової

Целый  день  провела  у  окошка
И  томилась:  "Скорей  бы  гроза".
Раз  у  дикой  затравленной  кошки
Я  заметил  такие  глаза.

Верно,  тот,  кого  ждешь,  не  вернется,
И  последние  сроки  прошли.
Душный  зной,  словно  олово,  льется
От  небес  до  иссохшей  земли.

Ты  тоской  только  сердце  измучишь,
Глядя  в  серую  тусклую  мглу.
И  мне  кажется  -  вдруг  замяучишь,
Изгибаясь  на  грязном  полу.

                 _  *  _

Безперервно  дивилась  в  віконечко  в  тиші
Й  знемагала  весь  день:"Та  скоріше  б  гроза".
Раз,  колись,  в  здичавілої  й  загнаній  кішки
Очі  саме  такі  ось  побачив  і  я.

Той,  кого  ти  чекаєш,  уже  не  вернеться
І  останнії  строки  чекання  пройшли.
Мов  би  олово  спека  задушлива  ллється
Від  небес  до  засохлої  геть  вже  землі.

Тільки  тугою  серце  змарнуєш  зболіле
Видивляючись  щось  в  сіро-матовій  млі.
І  здається  —  занявкаєш  раптом  безсило,
Вигинаючись  тут  на  долівці  брудній.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712499
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2017


Вірші, які нашіптує любов

Вірші,  які  нашіптує  любов,
Незбайдужіле  і  зболіле  серце,
Не  потребують  пишних  передмов,
Вони  —  душі  прозореє  джерельце.
В  них  —  почуттів  не  вигаданий  біль,
Розлука,  зустріч,  радість  і  тривога,
Живі  дощі  і  вітер,  й  заметіль,
Й  жива  до  хати  рідної  дорога.
І  біль,  і  гордість  за  Вкраїну  в  них
Злилися  в  почуття  безмежне  й  щире.
І,  як  співають  чорні  солов'ї,
Коли  в  душі  сумління  чорно-сіре,
Розкаже  нам  у  збірочці  своїй
Ланевич  Валентина,  поетеса,
Яка  живе  у  світі  зрад  і  мрій,
Надії  і  кохання.  Схлипи  плеса
ЇЇ  життя,  як  ехо,  у  віршах
Відлунням  дивним  лунко,  дзвінко  линуть.
За  нею  по  зелених  споришах
Біжу  її  стежками  часоплину.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712146
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.01.2017


Вже не запитую

Вже  не  запитую  себе:  чому
Усе  частіше  думаю  про  вічність?
Сама  з  собою  цілу  ніч  мовчу,
В  безсонні  бачу  днів  моїх  логічність.
А  за  вікном  кружляє  знову  сніг,
Чи  серпень  розсипає  зорепади,
Чи  лист  багряний  падає  до  ніг,
Чи  соловейко  тьохкає  рулади.
Ось  знову  замінила  календар  —
Старий  сьогодні  став  вже  непотрібним.
І  час,  життя  єдиний  володАр,
Обдарить  знову  серпантином  срібним
З  секунд,  годин,  років,  ночей  і  днів.
Хіба  бува  ціннішим  подарунок?
І  знову  я  рядочками  віршів
Життя  малюю  різнобарвним  візерунком.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711939
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 13.01.2017


Примха січня

Далеко  за  північ.  А  дощ
Так  тихо  шкребеться  в  шибки.
В  думках  загубилося  щось...
Сухар  моїх  згадок  крихкий
І  поспіхом  пам'ять  збира
Всі  крихти  минулих  років,
Годинник  на  мить  завмира,
Немов  би  спочити  хотів.
І  стрілками  знов  шурхотить,
Безсонню  шепоче:"Засни.
Ось  глянь:  дощ  утік,  сніг  летить
Таким  снігопадом  рясним".
До  примхи  цієї  ніяк
Безсоння  не  звикне  моє
І  сумнівів  впертий  черв'як
В  душі  безупинно  снує.
Вже  й  ранок  бреде  крізь  сніги,
Збирає  ніч  збіжжя  в  торби.
Засніжені  сплять  береги
В  мережеві  білім  верби.
Засипав  навколо  все  сніг,
Слідів  ще  немає  ніде.
І  спать  черв'ячок  уже  ліг,
Світанку  обличчя  бліде,
Бо  сонце  не  має  ще  сил
Пройти  крізь  заставу  із  хмар.
Світліша  все  більш  небосхил
Й  сховалися  тіні  примар.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711894
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 13.01.2017


А вам це нічого не нагадує?

   Скажіть,  будь  ласка,  а  вам  це  нічого  не  нагадує?    
   
                 А  тим  часом  наближався  наїзд.  По  городу  ходила  чутка,  що  цей  наїзд  повинен  бути  дуже  цiкавим,  що  годi  так  на  слово  вiрити  виборним  членам,  пора  хоч  раз  гаразденько  подивитися,  що  ними  зроблено  i  чи  цiлi,  лиш,  припорученi  декому  грошики.  Дехто  з  болем  указував  прямо  на  крадiжку  i  шкодував,  що  казна  припоручила  громадi  грошову  часть.  Не  треба  б  сього  було  робити.  Ну,  земство,  земство.  Хай  би  воно  розпо-рядки  робило,  а  грошима  казна  завiдувала.  Другi  зовсiм  не  бачили  нiякої  користi  з  земства  i  казали:  "Ще  одна  драчка,  а  для  уряду  обуза.  Раз  коневi  попустити  поводи  -  дай  показати  свої  норови,  то  вже  трудно  одучити.  Попомните  мое  слово:  з  цього  земства  щось  лихе  вийде!"  Третi  жалiлися,  що  мужиччя  натюрили  в  земство,  буцiм  воно  куди  i  чемне.  Через  те  i  крадiжка,  i  шахранина  громадських  грошей.  "Пусти,  -  кажуть,  -  свиню  за  стiл,  то  вона  i  ноги  на  стiл".
         Не  дивлячись  на  таку  твань  та  негоду,  земський  наїзд  не  нi  одного  разу  не  був  такий  людний,  як  тепера.  Земський  дом,  наче  купа  багаття,  палав  свiтлом  вiд  гори  i  до  самого  низу.  По  всiх  хатах  i  проходах  повно  гласних,  котрi  то  снують  сюди  та  туди,  то  збираються  в  купи,  то  знову  розходяться.  Тут  i  свiтлiшi  князi,  i  вельможнi  пани,  i  заможнi  дуки-купцi,  i  наш  брат  сiра-сiромаха…  Слово  по  слову  -  цiле  море  слiв,  гук  i  гам  стоїть,  мов  у  вулику  перед  рiйбою.  Що  ж  за  дiло  зiбрало  сих  людей  докупи,  що  за  рада  зiбрала  їх  з  близьких  i  дальнiх  країв  i  повiтiв?
А  ось  увiйдiм,  послухаймо.
Дзвоник  предсiдателя  давно  вже  гуде  i  ззиває  до  мiсця  гласних,  що  розтеклися  по  всiх  усюдах,  гомонiли  одно  з  другим,  гвалтуючи  цiлими  купами.
-  Господа!  Прошу  занять  места!  -  гука  предсiдатель,  утомившись  дзвонити.  I,  перегодивши,  знову  дзвоне.
-  Чуєте,  дзвонять!..  Буде…  годi!  -  почувається  то  там,  то  там.  I  поодинокi  тузи,  одстаючи  вiд  куп,  простують  до  мiсця,  тодi  як  юркi  сухоребрики  розмахують  руками,  щось  гаряче  доказуючи,  сивi  бороди,  порозкидавшись  по  залi,  крiзь  окуляри  обдивляються  купи,  а  товстопузi  купцi,  стоячи  пiд  дверима,  пихтять  та  втираються  червоними  платками.  Однi  сiрi-сiроманцi,  скупившись  у  кутку  пiд  стiною,  смиренно  стоять  собi,  похнюпивши  голову,  мов  винуватi,  котрих  зiбрались  судити.
-  Господа!  Прошу  занять  места!  Еще  много  предстоит  нам  рассмотреть  вопросов…  -  знову  гука  предсiдатель.
-  Чуєте?  Чуєте?  -  i  купи  шарахнули  до  мiсць.  Гомiн  та  рип  чобiт,  рип  чобiт  та  гомiн…  i  тiльки  дзвоник,  мов  скигля  собача,  голосно  та  тонко  роздається  серед  того  глухого  гуку.  Аж  ось  посiдали  гласнi.  Дзвоник  вгаває.  Тихо,  хiба  то  пронесеться  неясне  шептання.
-  Господа!  -  почав  предсiдатель.  -  Теперь  нам  предстоит  вопрос  о  растрате  бывшим  членом  управы  Колесником  двадцати  тысяч  земских  денег.  Прошу  вашего  внимания..  Вопрос  о  растрате  столь  значительной  суммы  уже  сам  собою  представляет  довольно  серьезный  вопрос,  но  серьезность  его  усложняется  еще  тем  печальным  обстоятельством,  что,  к  стыду  нашему,  должен  сознаться,  представляет  не  единичное  явление.
-  Та  грошi  за  Колiсника  заплаченi!  -  не  то  спиталася,  не  то  прямо  казала  якась  сiра  свита.
-  Да,  деньги  внесены.  Но  я  вовсе  не  о  том  говорю.  Я  говорю  о  самом  явлении.  Оно  столь  необычайно,  столь  часто  начало  повторяться  в  последнее  время,  что  я  просил  бы  вас  обратить  на  это  свое  серьезное  внимание  и  в  настоящее  заседание  рядом  мер  положить  раз  навсегда  предел  такому  печальному  положению.
-  Який  же  предiл  положити?  Пiд  суд  злодiя  -  от  увесь  предiл!
-  Я  прошу  не  перебивать  меня.  Слово  за  мною,  и  моя  мысль  впереди.
-  Послухаємо.
-  Господа!  -  скрикнув,  червонiючи,  предсiдатель.  -  Я  того  лишу  слова,  кто  еще  раз  перебьет  меня.  -  I,  посовавшись  на  мiсцi,  знову  почав.  Плавно  i  красно  лилась  його  бурлива  рiч,  часами  на  хвилину  стихаючи,  видно,  для  передишки,  бо  через  другу  хвилину  знову  знiмалася  бурхливо,  як  вихор,  котрий  все  ломе  i  змiта,  грiзна,  як  той  грiм,  що  розбиває  всяку  заборону  на  своєму  слiду…  Без  жалю,  немилосердно  вiн  катував  лихую  замашку  до  крадiжки,  безчестив  злодiйськi  замiри,  окидаючи  усiх  своїм  поїдливим  поглядом,  уриваючись  в  кожного  душу  своїм  дзвiнким  та  гудючим  голосом.
-  Таковы,  господа,  печальные  последствия  простой  кражи,  -  сказав  вiн,  переводячи  духа,  -  неуважение  к  чужой  собственности,  разрушение  общественного  спокойствия,  шаткость  религиозных  убеждений.  Но  во  сколько  раз  преступнее,  во  сколько  раз  позорнее  кража  или  растрата  общественного  добра?  -  гукнув  вiн,  наче  випалив  з  рушницi.  Вiн  не  знаходив  слова,  яким  би  можна  було  охрестити  той  порок,  збагнути  i  вирiкти  його  гiркi  шкоди  та  утрати:  дивно,  що  земля  не  розiйдеться  пiд  ногами  такого  злочинця  i  не  пожре  вiдразу,  що  грiм  небесний  не  положить  його  на  мiсцi,  як  тiльки  зла  думка  здiйметься  у  його  головi.  Живе  ж  така  огида  i  паскудить  свiт  i  людей!  Ми,  не  знаючи  спершу  нiчого,  живемо  з  ним,  братаємося,  хлiб-сiль  водимо  укупi,  а  потiм,  як  виявиться,  другi  кивають  i  на  нас:  одного,  мов,  поля  ягода,  з  одного  глека  пили!..  -  Нет,  господа,  нам  нужно  обелить  себя  в  глазах  честолюбивых  интриганов,  которые  не  задумаются  бросить  комком  грязи  во  всякую  светлую  личность  в  глазах  общества,  в  глазах  всего  света!  Кому,  как  не  нам,  дворянам,  стоящим  на  страже  чести,  взяться  за  это  дело.  И  я,  как  дворянин,  первый  считаю  священным  долгом  предложить  вам,  господа,  некоторые  меры,  могущие  служить  для  искоренения  столь  гнусного  зла.  Но  прежде  всего  позволю  себе  спросить  вас:  какие  причины,  какие,  так  сказать,  условия  породили  возможность  появления  среди  нас  такого  рода  личностей?  Скажут  нам:  разве  и  в  прежнее  время  не  было  этого?  Разве  чиновничество  не  брало  взяток?  Отвечу:  да  брало,  брало  потому,  что  было  нищенское  жалованье,  брало,  чтобы  с  голоду  не  умереть,  но  не  крало!  Не  крало  потому,  что  чиновники  -  это  мы,  те  же  дворяне.  А  это  много!  Целый  ряд  веков  стоит  за  нами,  рыцарями  порядка  и  честности,  вековые  традиции  создали  нас  таковыми.  Таковы  были  и  чиновники,  самой  природе  их  присуще,  не  скажу  понятие,  а  ощущение  о  чести,  о  достоинстве.  Вот  почему  тогда  у  нас  не  было  воровства  общественного  достояния.  А  теперь?  Наряду  с  нами  сидят  люди  иных  сословий,  иных  общественных  положений,  где  понятие  о  честности  или  же  недоразвилось,  или  же  приняло  какие-то  уродливые  проявления:  обвесить,  обмерить,  обойти  другого  вовсе  не  считается  преступным.  Чего  же  вы  хотите  после  этого?  Руководствуясь  таковым  взглядом,  я  предложил  бы  следующую  меру:  очистить  земство  от  того  преобладающего  большинства  чуждого  дворянству  элемента,  который,  в  особенности  по  уездам,  создал  управы  из  своих,  все  прибрал  к  своим  рукам.
-  Так  оце  нас,  Паньку,  по  зашийку  з  хати!  -  вирвався  вiд  сiрих-сiромах  гудючий  поклик.
-  Ничаво,  ничаво,  ваше  превосходительство,  -  пiдводячись,  мовив  бородатий  кацап  у  куценькому  каптанi,  -  обрили  вы  нас,  нечево  сказать.  А  двадцять-то  тыщ  попризаняли  у  меня  за  пять  процентов,  тогда  как  мне  давали  десять,  да  вот  уже  пятый  годок-то  требую,  да  никак  не  истребуем.
-  Тише,  господа,  я  еще  не  окончил.  Тише!  -  скрикнув  Лошаков  i  несамовито  задзвонив  на  всю  залу,  почервонiвши,  як  рак  печении.
-  Ходiм,  Грицьку,  поки  не  вибили  в  шию,  -  знову  обiзвався  хтось,  i  сiрiсiроманцi  один  за  одним  повставали  i  почимчикували  до  дверей.
-  Господа,  тише!  Стойте!  Куда  вы?  -  гукнув  Лошаков  на  сiрих.
-  Куда?  Додому!  -  обiзвався  один.
-  Я  не  позволю.  Я  требую  вас  остаться.  Вопрос  очень  серьезный.
-  Нi,  ще  такого  немає  закону,  щоб  нас  чистили  на  всi  боки  та  ще  заставляли  й  слухати.  -  Уже  вони  стовпилися  бiля  дверей.  Як  тут  з  усього  розгону  увiрвався  у  залу  незнайомий  чоловiк.  Одежина  на  йому  пошмагана,  пика  заросла,  суха,  як  скiпка,  голова  закустрана,  нечесана,  вуси,  наче  котячi  хвости,  одстовбурчилися,  а  очi  -  як  у  хижака,  горять,  палають.
-  Стiйте!  Стiйте,  добрi  люди!  -  гукнув  вiн.  -  Я  вам  усе  по  правдi  скажу.  Не  вiрте  ви  нiчому,  усе  то  брехня!  Як  давно  колись  крали,  так  i  тепер  крадуть  i  будуть  красти…  Поки  в  одного  добра  бiльше,  а  в  другого  менше,  крадiжка  не  переведеться!  Оце  я  вам  по  правдi  сказав.
-  Социалист!  Нигилист!  Арестовать  его!  -  загуло  з  усiх  куткiв,  i  всi  посхоплювалися  з  мiсця.
-  Кто  это?  Кто?  -  допитувались  другi.
-  Это,  господа,  один  сумасшедший,  не  очень  давно  из  дома  умалишенных  выпущен,  -  пояснив  предсiдатель  управи.
-  Кто  он?  -  спросив  Лошаков.
-  Довбня.  Окончивший  когда-то  курс  семинарии.
-  Ну,  и  верно,  что  социалист.  Сторож!  Позвать  сюда  полицейского,  арестовать  того  господина.
-  Ет,  застрахали!  -  махнув  на  його  Довбня  i  зареготався.  -  Я  i  в  божевiльницi  був,  а  вони  -  арестувати!  Я  не  тiкаю,  -  одмовив  вiн  i  повернувся  знову  до  сiромах.  -  А  вам,  братця,  одно  скажу:  не  вiрте  ви  нiчому  на  свiтi  -  усе  брехня!  Тiльки  коли  е  у  кого  правди  крихта,  то  тiльки  у  бiдного  чоловiка,  Зате  ж  тому  бiдному  i  найгiрше!
Тут  саме  увiйшов  полiцейський,  i  Довбню,  пiдхопивши  пiд  руки,  поволокли  З  хати,  як  вiн  не  кричав,  не  огинався…  Сiрi-сiроманцi  не  знать  де  дiлися.  Стороннiх  людей  за  те,  що  плескали  у  долошки  Довбнi  i  кричали  йому  браво,  Лошаков  попрохав  вийти  з  собранiя,  а  тим  часом  перервав  на  десять  хвилин  засiданiє.  У  залi  почувся  гук-гам;  гласнi  гвалтували,  стороннi  реготалися,  дехто  уголос  лаяв  Лошакова,  дехто  свистав…  усi  разом  несамовито  гупали  ногами,  виходячи.
Не  забарилася  зала  опустiти.  Стороннiх  -  анi  духу,  однi  гласнi,  мов  бджоли,  утерявши  матку,  метушилися  по  всiх  усюдах.  Аж  ось  знову  роздався  дзвоник  Лошакова  -  i  всi  ущухнули.
Лошаков  знову  почав  говорити.  Вiн  раяв,  щоб  зменшити  недворянських  гласних,  прохати  уряд  заборонить  козакам  бути  самостiйними  виборцями  разом  з  малоземельними  панками,  а  хай  вони  вибирають  вiд  цiлої  волостi,  як  крiпаки  казеннi.  Утомившись,  вiн  закiнчив  свою  довгу  рiч  надiєю,  що  його  рада  буде  прийнята,  а  тим  часом,  може,  хто  краще  що  вiд  його  пригадав,  то  хай  повiда  перед  нашими  зборами.
Нестямний  ляск  у  долошки  привiтав  красномовного  пана  за  його  рiч.  Разом  скiльки  гласних,  схопившись,  побiгли  до  Лошакова  i  гаряче  потрушували  його  руку;  другi  з  мiсця  кричали:  що,  мов,  нам  ще  слухати?  Якої  кращої  поради  ждати?  Пускайте  на  голоси!
Серед  того  гвалту  та  гуку,  серед  радiсної  бiганини  та  реготу  в  одному  тiльки  мiсцi  щось  одиноке  чорнiло,  скурюючись  кругом,  наче  хмарою,  димом.  Аж  ось  дим  заколихався,  i  поверх  його,  неначе  поверх  хмари,  з'явилася  патлата  голова  у  синiх  окулярах,  з  здоровенною  бородою.
-  Я  прошу  слова!  -  гукнула  голова,  покриваючи  своїм  товстим  голосом  i  гук  нестямної  радостi,  i  бiганину  панiв.
-  Тише,  тише,  господа!  -  скрикнув  Лошаков  i  почав  роздивлятися  по  залi.
-  Вы  желаете  говорить?  -  спитав  вiн,  єхидно  уклоняючись.
-  Я,  -  гримнула  знову  голова.
-  Не  надо!  Не  надо!  -  загукали  кругом  гласнi.  -  Мы  наперед  знаем,  что  услышим  одни  порицания.
-  Но  позвольте  же,  господа!  -  скрикнув  Лошаков,  пiдводячись.  -  Не  будемте  пристрастны.  Может  быть,  господин  профессор,  как  гласный  от  N  крестьянского  общества,  скажет  нам  что  в  защиту  своих  избирателей.
-  Не  надо!  Не  надо!  -  одно  гвалтуе  кругом.
-  Да  позвольте  же:  не  могу  же  я  запретить  говорить.
-  Не  надо!  Не  надо!  Лошаков  дзвоне.
-  Не  надо!  Не  надо!
-  Господа!  -  гукнула  голова,  -  я  не  стану  долго  истязать  вашего  внимания.  Я  не  стану  говорить  часовые  речи.  Я  скажу  только  несколько  слов.  Я  думаю,  господа,  что  мы  прежде  всего  представители  земства,  а  не  представители  какого-нибудь  одного  сословия,  почему  и  в  речах  касаться  сословных  каких  вопросов  по  меньшей  мере  неделикатно…
-  Мы  уже  слышали…  Не  надо!  Пускайте  на  голоса.  Вопрос  так  ясно  поставлен,  что  в  прениях  нет  надобности.
-  Вы  не  хотите  меня  выслушать.  Но  позвольте:  два  слова.  Я,  господа,  считаю  для  себя  позорным  быть  в  таком  собрании,  где  нарушается  свобода  прений,  где  возбуждается  сословная  вражда,  причем  обвиняющая  сторона  даже  не  дает  возможности  обвиняемой  сказать  что-либо  в  свое  оправдание.
-  Не  надо!
-  Я  слагаю  свои  полномочия  и  удаляюсь,  -  сказала  голова,  з  грюком  одсовуючи  стул  i  виходячи  з  зали.
-  И  лучше.  Счастливой  вам  дороги!
-  Помилуйте!  Что  это  такое?  Приходишь  в  собрание  -  одни  свиты  да  серяки.  Вонь,  грязь,  просто  сидеть  нет  возможности.  Опять  же:  их  же  члены,  их  же  председатель.  Сами  себе  назначают  содержание,  какое  желают.  Налоги  накладают,  какие  сами  вздумают,  не  справляясь  ни  с  законом,  ни  с  доходностью.  Да  к  этому  еще  и  воруют  земские  деньги!  -  чулося  то  там,  то  там.
-  Но  как  же,  господа?  Никто  не  желает  сказать  что-либо?  -  спитав  Лошаков.
-  Что  тут  говорить?
-  Баллотируйте,  да  и  вся  тут.  Помилуйте,  одиннадцать  часов,  меня  в  клубе  ждут:  партия  винта  не  составится.
-  Господа,  садитесь  же.  Буду  сейчас  баллотировать  вопрос.
-  Зачем  баллотировать?  Вот  все  станем,  все  будем  стоять.  Единогласно,  да  и  только.
-  Единогласно!  Единогласно!  -  загукало,  наче  в  дзвони,  кругом.
-  Никого  нет  против  предложения?
-  Никого.  Единогласно.
-  Вопрос  принят,  господа,  единогласно.  Поздравляю  вас…
-  Закрывайте  заседание.  Чего  долго  тянуть?  Главное  порешено,  а  что  другое  может  остаться  и  до  другого  собрания,  если  в  это  не  успеем.
-  Да,  я  думаю,  господа,  что  после  этого  вопроса  нам  следует  и  отдохнуть.  Вот  только  еще  вопрос  о  Колесникове.
-  На  завтра!  На  завтра!  Сегодня  поздно.  Пора  в  клуб.
-  Заедание  закрываю.  Завтра  прошу,  господа,  пораньше,  часов  в  одиннадцать,  -  сказав  Лошаков  i  вийшов  з-за  столу.
Через  десять  хвилин  зала  опустiла,  у  виходiв  i  коло  пiд'їзду  крик,  гук,  давка.
-  Извозчик!  Давай!  Карета  генерала  N!  Эй,  давай  скореє!  -  Трiскотнява  Залiзних  шин  об  камiницю,  гуркiт  ридванiв,  кресання  копит  i  гомiн,  мов  у  бджолянику…
Через  пiвгодини  все  i  тут  стихло,  аще  трохи  -  почало  гаснути  свiтло.  Ясно  освiчений  будинок  покривався  густим  мороком  все  бiльше  та  бiльше,  поти  й  зовсiм  не  скрився  у  темнiй  темнотi  ночi.  Здзиздося,  злякалися  того,  що  туї  скоїлося,  жильцi  його  i  мерщiй  поспiшали  гасити  свiтло.

Це  із  роману  Панаса  Мирного  "Повія".Хронологічно  роман  “Повія”  охоплює  другу  половину  70-х  років  XIX  століття,  зображує  події  й  процеси,  які  відбувалися  в  суспільстві  уже  пореформеної  доби.  Його  увагу  привертає  доля  селянства,  а  саме  в  ті  часи,  коли  відбулась  реформа  1861  року.

А  ми  живемо  вже  в  ХХІ  столітті  і  нічого  не  змінилося.  Можливо,  це  декого  й  не  дивує.  Одним  словом  —  менталітет.    Менталітет  —  це  в  самому  широкому  сенсі  загальне  сприйняття  світу  людиною.  Це  світогляд,  який  формується  в  людській  свідомості  з  самого  раннього  дитинства  під  впливом  всіх  оточуючих  факторів,  починаючи  від  географічного  розташування  місця  проживання,  закінчуючи  безпосереднім  оточенням.  Менталітет  у  різних  народів  складається  століттями,  зберігаючи  звичний  для  них  спосіб  мислення,  дій,  різні  культурні  традиції.  Ось  тобі  й  на:  без  менталітету  —  і  ні  туди,  і  ні  сюди.  На  жаль.  І  знову  приходять  до  влади  з  допомогою  революцій  чи  воєнних  переворотів,  пропонуючи  обіцянки-подачки,  люди,  які,як  бронею  прикриваються  менталітетом.  Тільки  яким?  Їхній  менталітет  в  тому,  щоб  грабувати,  вбивати,  калічити  не  тільки  тіла,  а  й  душі.  Вони  надто  розумні,  бо  розуміють,  що  менталітет  змінюється,  приносить  нові  розуміння  сьогодення,  але  це  їм  не  на  руку.  І  знову:  все  повертається  на  круги  своя.  На  жаль.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711443
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2017


Зимняя дорога в лужах (акро)

Зимняя  дорога  в  тёмных  стылых  лужах,
И  заметно  оседает  серый  снег.
Мне  по  телефону  ты  сказал:  "Послушай,
Неожиданно  приснилось  вот  что  мне:
Я  с  тобой  иду  весенним  старым  садом,
Ягодного  запаха  у  ветра  вкус.
Даже  слов  мне  говорить  сейчас  не  надо,
Объясняя  нежность  так  знакомых  чувств.
Радость,  удивление,  полёта  лёгкость,
Ожиданием  я  каждый  миг  живу,
Где-то  прячется  в  душе  смешная  робость,
А  тебя  своей  судьбою  я  зову.
Вот  такой  мне  сон  под  Рождество  приснился.
Лгать  не  стану,  жаль,  что  эти  вот  слова,
Ухмыляясь  я  сказать  не  торопился...
Жизнь  прекрасна  и  любовь  всегда  права!"
А,  давай  мы  встретимся,  родной  с  тобою,
Хочешь,  стану  навсегда  твоей  судьбою?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711392
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 10.01.2017


Смерть Козака

Тягнуть  Козака,  лишаючи  кривавий  слід  —
Познущалися  прокляті  каїни.
Бо  і  душі  їхні,  і  серця  —  суцільний  лід,
Їм  услід  летять  прокльонів  камені.
Та  байдужість,  мовби  панцир,  щільно  прикрива
Спини,  душі  і  серця  запроданців.
Захищаючи  не  знамо  що,  знов  убива
Брата  брат.  З  руки  чужих  годованців
Без  сумління,  легко  зброю,  з  радістю,  прийма,
Називаючись  "освободітєлєм".
Саме  їм,  як  рідна  матінка  така  війна  —
Смерть  й  розруха  після  тих  "спасітілєй".
Умирав  у  муках  Проводенко  Леонід  —
Сплюндрували  тіло  по-звірячому.
Тільки  душу  не  убили  і  її  відхід
Був  важким,  бо  серденьку  терплячому
Так  хотілось  вижити,  щоб  знову  рідний  край
Мирним  був,  багатим  й  не  заплаканим.
Вірило,  що  прийде  все  ж  війні  проклятій  край
І  поля  зачервоніють  маками
Там,  де  мінами  тепер  розорена  земля,
Там,  де  рідна    Козака  Михайлівка.
Журавлем  душа  у  небі  хай  його  кружля
Й  в'є  гніздечко  знов  під  дахом  ластівка.


Р.S.29  грудня  2016  року  був  закатований  бойовиками  командир  відділення  розвідки  №12  мотопіхотного  баталйону  72-ї  механізованої  бригади  Леонід  Проводенко,  позивний  Козак.
   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710029
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 03.01.2017


За мотивами вірша А. Ахматової

Запад  клеветал  и  сам  же  верил,
И  роскошно  предавал  Восток.
Юг  мне  воздух  очень  скупо  мерил,
Усмехаясь  из-за  бойких  строк.
Но  стоял,  как  на  коленях,  клевер,
Влажный  ветер  пел  в  жемчужный  рог,
Так  мой  старый  друг,  мой  верный  Север,
Утешал  меня,  как  только  мог.
В  душной  изнывала  я  истоме,
Задыхалась  в  смраде  и  крови,
Не  могла  я  больше  в  этом  доме...
Вот  когда  железная  Суоми
Молвила:  «Ты  все  узнаешь,  кроме
Радости.  А  ничего,  живи!»

                                       _  *_

Захід  знов  брехав  і  сам  у  те  повірив
І  розкішно  зраджувати  Схід  умів.
Південь  скупо  лиш  мені  повітря  міряв,
З-поза  жвавих  посміхаючись  рядків.
Мов  навколішки  стояла  конюшина,
Вітер  мокрий  там  співав  в  перлистий  ріг,
Так  Північний  край,  мій  друг  старий  і  вірний,
Утішав  мене,  як  тільки  він  і  міг.
Знемагала  я  в  задушливім  томлінні,
Задихалася  у  сморіді  й  крові,
Жити  не  могла  в  цім  домі  вже  й  хвилини...
Ось  тоді  мені  залізна  СоумІ
Мовила:"Ти  взнаєш  все  крім  радості,  а  нині...
А  нічого,  так  й  живи  свої  наступні  дні".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709265
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2016


За мотивами вірша А. Ахматової

     Защитникам  Сталина

Это  те,  что  кричали:  "Варраву
Отпусти  нам  для  праздника",  те,
Что  велели  Сократу  отраву
Пить  в  тюремной  глухой  тесноте.

Им  бы  этот  же  вылить  напиток
В  их  невинно  клевещущий  рот,
Этим  милым  любителям  пыток,
Знатокам  в  производстве  сирот.


             Захисникам  Сталіна

Та  це  ж  ті,  що  горлали:  "Варраву
Відпусти  нам  для  свята",  це  ті,
Що  веліли  отруту  Сократу
Пить  в  тюремній  глухій  тісноті.

Їм  би  вилить  питво  без  вагання
В  їхній  рот,  що  брехав  на  весь  світ.
Тим,  хто  любить  дивитись  страждання,
І  знавцям  в  виробництві  сиріт.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709025
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2016


Я прийду

Я  прийду  до  тебе  завтра  уві  сні,
Щоби  Новий  рік  зустріти  разом
І  згадати,  як  колись  ми  по  весні
Закохались  без  сумління,  зразу.
Я  —  у  друга  твойого,  а  ти...  чомусь
Закохався  в  мене,  як  хлопчисько.
Все  чекав,  коли  я  раптом  озирнусь
Й  зрозумію:  помилилась  й  зовсім  близько
Завжди  поруч  друг  шкільний  надійний  мій,
До  якого  я  з  роками  звикла,
Та  його  кохання  вкутав  сніговій
Й  ніжність  тихо  й  непомітно  зникла.
Не  один  десяток  промайнуло  літ  :
За  весною  геть  пішли  і  літо,  й  осінь.
На  дороги  наші  пада  перший  сніг
І  холодна  неба    розлилася  просинь.
Ти  у  іншу  вже  закоханий  давно  —
Правнуків  чекаєте  ви  разом.
Я  прийду...і  тінню  зазирну  в  вікно  —
Так  приходжу  в  Новий  рік  щоразу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708813
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016


За мотивами вірша А. Ахматової

Другие  уводят  любимых,  —
Я  с  завистью  вслед  не  гляжу,  —
Одна  на  скамье  подсудимых
Я  скоро  полвека  сижу.
Вокруг  пререканья  и  давка
И  приторный  запах  чернил.
Такое  придумывал  Кафка
И  Чарли  изобразил.
И  в  тех  пререканиях  важных,
Как  в  цепких  объятиях  сна,
Все  три  поколенья  присяжных
Решили:  виновна  она.

Меняются  лица  конвоя,
В  инфаркте  шестой  прокурор…
А  где-то  темнеет  от  зноя
Огромный  небесный  простор,
И  полное  прелести  лето
Гуляет  на  том  берегу…
Я  это  блаженное  «где-то»
Представить  себе  не  могу.
Я  глохну  от  зычных  проклятий,
Я  ватник  сносила  дотла.
Неужто  я  всех  виноватей
На  этой  планете  была?

                                           _  *  _

Коханих  крадуть  тепер  інші,
Я  з  заздрістю  вслід  не  дивлюсь.
На  лаві  підсудних,  не  тижні,
Я  вже  півстоліття  томлюсь.
Навкіл  суперечки  і  тиснява,
Й  нудотний  там  запах  чорнил.
Таке  тільки  Кафка  вимислював
І  Чарлі  таке  зобразив.
Ось  там  в  суперечках  поважних,
Немов  міцно  сон  обніма,
Всі  три  покоління  присяжних
Вказали:  це  винна  вона.
Зміняються  лиця  конвою,
З  інфарктом  лежить  прокурор,
А  десь  там  від  спеки  канвою
Темніє  небесний  покров.
Красою  наповнене  літо,
На  березі  тім  вже  гуля...
Блаженне  "а  десь"  уявити
Не  можу  ніяк  собі  я.
Прокльони  гучні  й  слух  все  гірше,
Зносила  вщент  ватянку  я.
Невже  винувата  найбільше
На  цій  я  планеті  була?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708682
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2016


Рік Півня зустрічаємо з надією (акро)

Рік    Півня  зустрічаємо  з  надією
І  з  Вірою,  Любов’ю,  сподіванням,  мрією.
Кружля  війна  над  Україною  шулікою,

Полює  ще  кого  зробить  калікою.
І,  може,  вдасться  вбити,  добавляючи
В  небесну  сотню  ще  одну  безглузду  смерть,
Немов    каміннями,    життям  жбурляючи,
Як  наче  відсіваючи  крізь  сито  дерть.

Залишить  ще  на  згадку  і  безбатченків,
Удів,  осиротілих  в  одночасся  мам  і  тат.
Смертельна  мить  чітких  не  має  графіків  —
Тому  й  болить  нам  непоправність  і  раптовість  втрат.
Рік    Півня  обіцяє  щирість  і  відвертість,
І  зміни  обіцяє,  й  потрясіння  теж.
Червоний  Півень  нам  покаже  свою  впертість,
А  ось  війна,  мабуть,  не  знатиме  ще  меж.
Єдине  є  у  всіх  на  Новий    рік  бажання,
Можливо,  й  не  здійснене  буде  ще  воно?
Оці  хай  згинуть  геть  і  біль,  і  страх,  й  страждання,

З  землі  хай  щезне  назавжди  війна  і  зло.

Нехай  у  році  Новому  все  буде  добре,
А  ми  не  пошкодуємо  для  цього  сил.
Дав  Бог  Вкраїні  серце  щире  і  хоробре
І  віримо,  що  буде  ясним  небосхил.
Є  ще  і  віра,  і  любов,  й  сердець  надія  —
Юдоль  земна,  хіба  ж  це  України  мрія?

Юдоль  —  місце,  де  страждають,  мучаться,  терплять  нестатки.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708436
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2016


Сумна дата

Ще  одна  сумна  дата:
Двадцять  другого  грудня
Вслід  за  мамою  тато
Йшов  пройти  День  свій  Судний.
На  вікні  два  стакани  —
Рідним  душам  водичка.
Не  стиха  біль  з  роками,
Не  згаса  згадок  свічка.
Не  завжди  розуміли
Один  одного  з  татом
І  жили.  як  уміли  —
Будні  скрашені  святом.
Нас  він  балував  рідко,
Вчив  по-своєму  жити,
Бо  роки  його,  видко,
Не  солодко  прожиті.
Може,  я  й  завинила
Перед  батьком  у  чомусь?
Щось  змінити  несила,
Лиш  вчувається  голос:
"Не  хвилюйся  ти  марно  —
Все  в  "було"  залишили
І  згадай,  як  ми  танго
Танцювати  любили".
Двадцять  другого  грудня
Ще  одна  сумна  дата:
Йшов  пройти  День  свій  Судний
Вслід  за  мамою  тато.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707715
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 21.12.2016


Пада сніг

Легко-легко  пада  сніг...
І  така  навколо  ніжність!
Вітер  відпочити  ліг  -
Непорушна  білосніжність.
Й  не  кусається  мороз,
Лиш  пощіпує  легенько.
А  зима,  як  віртуоз,
Ковдру  на  поля  гладеньку
Теплу-теплу  стелить  знов,
Щоб  озима  добре  спала.
Зайця  он  сліди,  як  шов,
Тільки  зроблений  недбало.
Сонце  визирне  з-за  хмар  —
Блискіток  розсипе  бісер.
Пада  сніг...  Пихтить  димар..
Погуляти  хоче  вітер...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707653
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2016


Чоловіки не плачуть

Чоловіки  не  плачуть.  Видумав  же  хтось  таке!
Невже  у  них  душа  і  серце  із  каміння?
У  них,  як  і  у  всіх,  бува  межа  терпіння  —
Життя  —  не  передбачуване  й  не  завжди  легке.
Війна  —  випробування  і  на  зраду,  і  на  міць,
На  дружбу,  на  кохання  і  на  біль,  й  розлуку,
Й  можливість  відчувати  друга  серце  й  руку,
І  пам'ятати  навіки  усмішки  рідних  лиць.
І  повертаються  чоловіки  додому
З  війни  скалічені,  у  домовинах  чи  живі.
Не  зтерти  із  облич  болючу  сіру  втому,
Бо  їм,  живим,  вклонитись  матері  чи  удові
Товариша,  який  не  повернувся  з  бою,
Потрібно,  стримуючи  розпач  і  провини  біль,
Прошепотіти:"  Він  закрив  в  ту  мить  собою
Всю  Україну,  йшов  з  надією  в  останній  бій".
Чоловіки  не  плачуть...  Та  хіба  можливо
Без  сліз  дивитися,  як  нахабнішає  війна
І  згадувати,  як  жили  колись  щасливо
Й  не  помічали  запах  смерті,  зради  і  лайна?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707639
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2016


Мовчазна засніжена ніч (акро)

Мовчазна,  засніжена  ніч,
Обрамлені  в  іній  дерева.
Вже  північ  притихла,  мов  сич,
Чаклунське  розплескує  мрево.
А  я  все  чекаю  на  сон...
Златавий,  замислений  місяць
На  небі  займає  свій  трон,
Аби  відпочивши,  скотитись

За  гору,  що  спить  в  далині.
А  тіні,  немов  павутинням
Сніг  вкрили  й  мороз  на  вікні
Накриє  шибки  взором  дивним.
І  пам'ять,як  пазли  склада,
Життя,  де  дитинства  безмежність.
Емоцій  сукупність  складна  —
Наповнює  душу  бентежність.
А  місяць  поблідшав  уже,

Невже  буде  скоро  світати?
І  серце  моє  збереже
Чарівного  спогаду  свято.
   

мрево  -  марево

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706974
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 16.12.2016


Всі пішли і ніхто більше не повернувся (За мотивами вірша А. Ахматової)

Все  ушли,  и  никто  не  вернулся  

Все  ушли,  и  никто  не  вернулся,
Только,  верный  обету  любви,
Мой  последний,  лишь  ты  оглянулся,
Чтоб  увидеть  все  небо  в  крови.
Дом  был  проклят,  и  проклято  дело,
Тщетно  песня  звенела  нежней,
И  глаза  я  поднять  не  посмела
Перед  страшной  судьбою  своей.
Осквернили  пречистое  слово,
Растоптали  священный  глагол,
Чтоб  с  сиделками  тридцать  седьмого
Мыла  я  окровавленный  пол.
Разлучили  с  единственным  сыном,
В  казематах  пытали  друзей,
Окружили  невидимым  тыном
Крепко  слаженной  слежки  своей.
Наградили  меня  немотою,
На  весь  мир  окаянно  кляня,
Окормили  меня  клеветою,
Опоили  отравой  меня.
И,  до  самого  края  доведши,
Почему-то  оставили  там.
Любо  мне,  городской  сумасшедшей,
По  предсмертным  бродить  площадям.

Всі  пішли  і  ніхто  більше  не  повернувся

Всі  пішли  і  ніхто  більше  не  повернувся,
Тільки  той,  хто  коханню  обітницю  дав.
Мій  останній  і  вірний,  лиш  ти  оглянувся,
Щоб  побачити  небо  кривавих  заграв.
Був  будинок  цей  проклятий  й  прокляте  діло,  
Марно  пісня  бриніла  ніжніш,  чим  завжди.
Перед  долею  очі  піднять  не  посміла,
Бо  жахлива  вона  в  ореолі  біди.
Осквернили  безжально  пречистеє  слово,
Розтоптали  священні  закони  Творця,
Щоб  тоді,  в  тридцять  сьомому,  мили  безмовно
Закривавлений  діл  доглядальниці  й  я.
Розлучили  мене  із  однісіньким  сином,
Катували  у  камерах  друзів  моїх.
Оточили  навколо  невидимим  тином
Міцно  злагоджених  надзираннів  своїх.
Нагороджену  щедро  мене  німотою,
Дорікали,  як  прокляту,  на  увесь  світ.
Обкормили  наклепом  мене  й  гіркотою,
Обпоїли  отрутою  —  серце,  як  лід.
І  до  самого  краю  довівши  насильно,
Залишили  чомусь  мене  там  без  сумлінь.
Мені  любо  і  гарно,  міській  божевільній,
По  предсмертним  вже  площам  блукати  самій.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706414
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2016


Завірюха (акро)

Завірюха  снігом  в  вікна  цілу  ніч  жбурля,
А  під  ранок  раптом  стихла  —  спатоньки  лягла.
Всі  дороги  і  стежинки  снігом  занесло
І  тобі  мою  хатинку  не  знайти  було.
Річки  береги  високі  за  ніч  сніг  зрівняв,
Ювелір-мороз  шибки  мереживом  заткав.
Хочеться  мені,  щоб  швидше  стежку  ти  знайшов,
А  я  в  грубу,  щоб  зігрівся,  ще  підкину  дров.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705490
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2016


Сказка о черном кольце (за мотивами Ахматової)

Сказка  о  черном  кольце
1
Мне  от  бабушки-татарки
Были  редкостью  подарки;
И  зачем  я  крещена,
Горько  гневалась  она.
А  пред  смертью  подобрела
И  впервые  пожалела,
И  вздохнула:  «Ах,  года!
Вот  и  внучка  молода».
И,  простивши  нрав  мой  вздорный,
Завещала  перстень  черный.
Так  сказала:  «Он  по  ней,
С  ним  ей  будет  веселей».
2
Я  друзьям  моим  сказала:
«Горя  много,  счастья  мало»,  —
И  ушла,  закрыв  лицо;
Потеряла  я  кольцо.
И  друзья  мои  сказали:
«Мы  кольцо  везде  искали,
Возле  моря  на  песке
И  меж  сосен  на  лужке».
И,  догнав  меня  в  аллее,
Тот,  кто  был  других  смелее,
Уговаривал  меня
Подождать  до  склона  дня.
Я  совету  удивилась
И  на  друга  рассердилась,
Что  глаза  его  нежны:
«И  на  что  вы  мне  нужны?
Только  можете  смеяться,
Друг  пред  другом  похваляться
Да  цветы  сюда  носить».
Всем  велела  уходить.
3
И,  придя  в  свою  светлицу,
Застонала  хищной  птицей,
Повалилась  на  кровать
Сотый  раз  припоминать:
Как  за  ужином  сидела,
В  очи  темные  глядела,
Как  не  ела,  не  пила
У  дубового  стола,
Как  под  скатертью  узорной
Протянула  перстень  черный,
Как  взглянул  в  мое  лицо,
Встал  и  вышел  на  крыльцо.
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
Не  придут  ко  мне  с  находкой!
Далеко  над  быстрой  лодкой
Заалели  небеса,
Забелели  паруса.

[b]Казка    про  чорне  кільце[/b]
                             1
Від  бабусі-татарки  так  рідко
Подарунки  бували  мені.
І  навіщо  хрещена?  Гірко
Вона  гнівалась  часто  тоді.
Перед  смертю  добрішою  стала,
Жалкувала  уперше  вона:
«Ой,  роки»,—і  зітхнувши,  сказала,  —
«Ось  й  онучка  уже  молода».
Мій  безглуздий  пробачивши  норов,
Чорний  перстень  у  спадок  дала.
Так  сказала:  «  Для  неї  він.  Й  знову
Веселішою  буде  вона».
                                 2
Тихо  друзям  моїм  я  сказала:
«Горе  всюди,  а  щастя  мало».
Геть  пішла  я,  закривши  лице  —
Загубила  я  чорне  кільце.
І  промовили  друзі  мої:
«Скрізь  шукали  той  перстень  всі  ми.
Біля  моря  на  жовтім  піску
Й  поміж  соснами,  там,  на  лужку».
Щоб  догнати,  алеєю  біг
Сміливіший  із  друзів  усіх,
Умовляв  ,  почекала  щоб  я
Зовсім  трішечки,  до  схилу  дня.
Здивувалась  пораді  його
Й  розсердилась  на  друга  свого
Лиш  за  те  —  ніжні  очі  які!:
«Ви  для  чого  потрібні  мені?
Тільки  й  можете  що  насміхатись,
Та  й  ще  в  колі  своїм  нахвалятись
І  носити    ще  квіти    сюди».
Всім  веліли  геть  звідси  іти.
                           3
І  в  світлицю  прийшовши  свою,
Птахом  хижим  від  болю  стогну.
Й  повалилась  на  ліжко  своє
В  сотий  раз  згадати  усе:
Як  вечерю  я  всю  просиділа,
В  темні  очі  дивилася  сміло.
Як  не  їла  і,  як  не  пила
Коло  темного  з  дубу  стола.
Під  настільник  візерунковий
Простягнула  йому  перстень  чорний.
Як  він  глянув  в  обличчя  моє,
Встав  і  вийшов  без  слів  на  крильце.
             ………………………………..
Не  прийдуть,  бо  не  знайдуть  вже,  ні!
Над  швидким  же  човном  в  далині
Червоніють  небеса
І  біліють  паруса  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704963
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2016


Зачарувала ніжністю (акро)

Зачарувала  ніжністю  зима:
Альянс  морозу,  вітру  й  снігопаду.
Чарівність  і  краса  до  сліз  пройма,
А  почуттям  своїм  не  дам  я  ладу.
Розкішно-біла  тиша  навкруги,
Учора  все  було  сумним,  інакшим.
Величні  в  ніжності  своїй  сніги,
А  вся  земля  в  оздобленні  найкращім.
Летять  сніжинки  з  висоти,  з  небес,
А  вікна  замережині  морозом.

Немов  в  дитинстві  хочеться  чудес
І  у  санчатах  вниз  летіть  узвозом.
Журбу  осінню  заховають  сни,
Неначе  не  було  її  ніколи.
І  доторкнеться  ніжність  до  струни,
Струни  в  душі,  мелодієй  віоли.
Так  ніжно-ніжно  на  моїй  долоні
Юрбляться  зірочки  з  небес  холодні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704537
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2016


Іще покукує зозуля

Засніжений  сонячний  ранок
І  ніжності  тиша  навкруг,
А  в  серці  звучать  так  органно
Зимові  мелодії  фуг.
Дерева  одягнені  в  іній,
Сховали  гілок  наготу,
Ажурне  мереживо  тіней
Дрімає  на  білім  снігу.
Як  гарно  крізь  тишу  уранці
Плі-о-пліч  з  тобою  іти.
Сплелись  наших  рук  ніжно  пальці,
З  любов'ю  всміхаєшся  ти
І  ми  розмовляєм  очима  —
Навіщо  в  цю  мить  нам  слова?
Днів  пройдених  рій  за  плечима  —
До  нього  нам  діла  нема.
Навіщо  вертати  в  минуле,
Коли  нам  так  гарно  в  цей  час?
Я  знаю:  весною  зозуля
Іще  покукує  для  нас.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703182
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2016


Міжсезоння

Сиплеться  сніг,  мов  крізь  решето
Густо.  Дрібненький,  колючий.
Вітер  стривоженим  шепотом
Падає,  котиться  з  кручі.
І  по  воді  ледь  зашерхлій,
Він  побіжить  шкопиртаючи,
А  по  доріжці  затертій
Осінь  іде,  сил  не  маючи.
Сонця  тепло  по  краплиночці
Тіло  її  покидає
І  в  тимчасовій  хатиночці
Холодом  ніч  огортає.
Ще  й  дошкуляє  безсоння:
Може  твоя    в  тім  провина?
Ось  і  прийшло  міжсезоння  —
Дивна  пора,  невловима.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702848
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 25.11.2016


Кадр во время крещения

Супермэн  устал:  так  трудно
Выдержать  весь  ритуал.
Поступил  он  очень  мудро  —
Взял  и  действо  всё  проспал.
Кепка  смотрится  отлично,
Не  сползала  на  глаза.
И  забавным  фото  вышло  -
Пойман  этот  кадр  не  зря.
И  пройдут  года,  и  Тёмка
Скажет,  улыбаясь  нам:
"Вот  какая  супер-фотка".
Просто  в  кепке  скрыт  весь  шарм.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702379
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 23.11.2016


Батя


                               Січень  1943  року  видався  сніжним  і  морозним.    Півроку  наші  війська  визволяли  Куп’янськ.  Бої  були  жорстокими  і  майже  не  затихали,  хіба  що  опівночі  на  годину  чи  півтори  наступала  тиша,  яка    просякла  тривогою  і  невідомістю,  надією  і  вірою.Ось  і  зараз,  31  січня,  тільки-но  ніч  переступила  межу  між  вчора  і  сьогодні,  як  кулемети  перестали  «такати»,  стих  гуркіт  танків  і  машин.  Сніг  тихо  кружляв,  мороз  набирав  сили,  бійці  збилися  в  окопах  ближче  один  до  одного  —  можливо,  так  буде  затишніше.  Невелике  село  Петрівка  було  позаду,  німців  звідтіля  вибили  п’ять  днів  тому.  Сьогодні  на  підмогу  прийшло  поповнення.  Батя,  Іван  Іванович  Тищенко,сидів,  важко  притулившись  спиною  до          промерзлої  стінки  окопа,  плече  в  плече  зі  своїм  земляком,  сусідом  по  вулиці  Гришкою  Мовчаном.  Обоє  народилися  в  м.  Сватове,  разом  і  пішли  на  війну.  Івана  вже  давно  називали  Батею,  а  Гришка  і  в  свої  сорок  залишився  Гришкою.  Раптом  хтось  в  їхньому  окопі  закричав:  «Ей,  новенькі,  хто  з  Лисичанська?»  В  відповідь  —  тільки  тиша.  Гришка  не  втримався  і  теж  погукав:  «Може,  хтось  є  зі  Сватового,  чуєте?»  .  «Є»,  -  відповів  знайомий  голос,  —«Льонька…Тищенко…».  Батя  різко    підвівся  і  закричав:  «Синку…  синку…Чуєш?».Раптом  тишу  розірвала  коротка  кулеметна  черга.  «Батя…батя…»,  —  по-дитячому
радісно  кричав  Льонька,  старший  син  Івана,  який  на  півроку  раніше  нього  пішов  на  війну.  Слова  сина  проковтнув  гуркіт  –  знову  почався  бій.  
                               В  цьому  бою  обоє,  і  Батя,  і  Льонька,  були  тяжко  поранені.  Баті  відірвало  до  коліна  праву  ногу,  синові  —  осколки  попали  в  живіт,  руку  і  голову.  Третього  лютого  м.  Куп’янськ  було  визволено  від  фашистів,  а  Льоньку  відвезли  в  госпіталь,  який  розташувався  в  рідному  містечку  Сватове,  в  школі  №6,  де  він  колись  навчався.  Батю  залишили  в  Куп’янську,  зробили  операцію,  а  вже  через  тиждень  його  забрала  Марфа,  жінка.  Їй  про  Івана  сказав  незнайомий  чоловік,  розказав  де  його  можна  знайти.Коли  Марфа  побачила  чоловіка,  який  був  без  свідомості,  оторопіла  —  вона  ледве  його  впізнала.
Розкутавши  мокрі  від  крові  і  гною  тряпки,  якими  була  вкутана  культя,  побачила,  як  в  рані  шевеляться    черв’яки.  Пішла  до  лікаря,  попросила    їй  допомогти  одягти  і  перенести  Івана  в  сани.  Майже  три  доби  добиралася  Марфуша  додому,  бо  замість  коня  сама  тягнула  сани.  Кінь  в  господарстві  був,  але  під  час  визволення  міста  коня  забрали  військові  —  їм  потрібніше.  Ось  і  прийшлося,  як  в  пісні:  «    Я  і  кінь,  я  і  бик,  я  і  баба,  і  мужик».  А  Батя  всю  дорогу  марив  і  не  приходив  до  тями.  З  його  марення  було  зрозумілим  одне  слово,  Льонька.  Марфуша  виходила  чоловіка  травами,  молитвами,  любов’ю  і  терплячим  серцем.  Через  тиждень  після  повернення  Баті,  Марфушу  сповістили  про  те,  що  Льоня  знаходиться  в  госпіталі.Він  переніс  декілька  важких  операцій,  та  через  місяць  його  не  стало.  Батя  ще  був  дуже  слабкий,  не  підіймався  з  ліжка,  тому  й  не  провів  свого  старшенького  в  останню  дорогу.
                           Цілий  рік  Марфуша  виходжувала  Батю,  а  ще  через  рік  він  сам  собі  зробив  дерев’яну  «ногу»  і  почав  вчитися  ходити.Від  справжнього  протезу  він  відмовився,  так  і  проходив  на  дерев’яшці  до  самої  смерті.  Після  війни  Батя  прожив  сорок  один  рік,  але  кожної  ночі  йому  снилася  зустріч  з  сином.І  знову  він  чув  по-дитячому  радісний  крик  Льоні:  «Батя…батя…»,  а  сам  прокидався  від  свого  крику:  «Синку…  Льоня…Чуєш?».  Марфуша  спочатку  лякалася,  а  потім  звикла,  бо  розуміла  —  війна  назавжди  поселилася  в  Батіних  снах  і  пам’яті.
   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702244
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 22.11.2016


Колодязь

                               Я  вже  закінчила  перший  клас  і  тепер  мама  дозволяла  мені  ходити  до  крамниці  ,  яка  була  розташована  на  паралельній  вулиці,  за  десять  хвилин  від  нашого  будинку,  самостійно.  Але  жвавий  рух  автотранспорту  й  відсутність  переходу,  лякали  мене  і  тривожили  маму.  Про  свій  страх  я  не  розповідала  нікому,щоб  потім  з  мене  не  кепкував  Вовка,  який  вже  давненько  без  маминого  дозволу  з  хлопцями  бігав  до  крамниці,щоб  подивитися  на  машини.Сьогодні  треба  було  купити  пляшку  олії  і  велику  білу  паляницю,саме  цього  дня  з  с.Гончарівка  привозили  до  крамниці  такий  хліб.  Мама  дала  гроші  і  сказала  :  «Здачі  повинно  бути  п’ятнадцять  копійок,  перерахуєш  і  не  загуби.  Скоринку  на  хлібові  не  обкусюй,  хіба  що  разок  кусни  і  досить».  Усміхнулася,  провела  мене    за    хвіртку  і  я  з  підскоком,  махаючи  сіткою,  в  якій  лежала  пляшка  для  олії,  побігла,  весело  всміхаючись  зустрічним  перехожим.  На  перехресті  вулиць  стояв  новий,  викопаний  в  складчину,  колодязь.Біля  нього    —    лавка,  на  якій  стояла  новенька  цинкова  цеберка,  з  прикрученим  до  неї  ланцюгом.  На  вулиці  було  безлюдно.  Я  зупинилася,  постояла  хвилинку  і  підійшла  до  колодязю.  Відсунула  важку  дерев’яну  кришку,  дістала  з  сітки  пляшку,  відкрила  і  перевернула  вверх  дном  над  водою,  яка  була  зовсім  близько.  Заворожено  дивилася,  як  залишки  олії,  прозорими  жовтими  краплинками  падали  в  воду  і  розпливалися  різноко-льоровими  колами.Не  знаю  скільки  часу  я  так  простояла,та  раптом,  ніби  мене  хтось  штовхнув,  закрила  кришку,  положила  пляшку  в  сітку  і  побігла  до  крамниці.Черги  не  було,  скупилася  я  швиденько.  Вийшовши  з  крамниці,    почула  галас  і  побачила  юрбу  жіночок,  які  стояла  біля  колодязю  з  відрами.  Одні  зазирали  в  колодязь,  інші  озиралися,  ніби  шукаючи  когось.  До  них  підішли  ще  дві  жіночки,  запитали,  що  у  них  тут  трапилося  і  пішли  до  крамниці.  Я  стояла  під  стіною,  як  вкопана  і  мені  так  хотілося  стати  непомітною,  бо  почуття  страху,  провини  і  паніки  накрили  мене  раптово  з  голови  до  ніг.Жіночки  підходили  все  ближче  і  я  почула,  як  одна  з  них  промовила:  «Яка  ж  чиста  і  смачна  була  вода!  І  хто  ж  це  напакостив?  Як  би  взнати,  то  йому  мало  не  здалося».  І  я  різко  розвернулася  і  побігла  додому  в  обхід.  В  голові  думки  перебивали  одна  одну,  сльози  я  не  встигала  витирати,  шкопиртала,  двічі  впала,  збивши  коліна,  але  все  одно  бігла  не  зважаючи  на  біль.
                       Мама  стояла  біля  хвіртки,  чекаючи  на  мене.  Ось  вона  повернула  голову  в  мій  бік  і  побігла  мені  назустріч.  Я  вчепилася  в  її  руку  і  потягла  додому.  Вже  в  хаті,  перевівши  дух,  мама  запитала:  «  Що  трапилося?  Ти  чого  так  довго  йшла  додому?».  Я,  схлипуючи,  розповіла  мамі,  що  я  накоїла.  Вона  мовчки  вийшла  з  хати,  а  потім  я  в  вікно  побачила,  як  мама  з  батьком  біжать  по  вулиці.Потім  мама  розповідала,  що  коли  вони  прибігли  до  колодязю,  юрба  ще  не  розійшлася.  Люди  побачивши  батьків,  затихли,  а  мама  промовила:  «Пробачте  нас.Це  ми  винуваті.Колодязь  почистимо  сьогодні  ж».  Маму  багато  людей  знали  і  поважали,  бо  вона  була  вчителькою  не  за  професією,  а  за  покликанням.Ніхто  навіть  не  запитав  у  батьків,  хто  ж  налив  олії,  бо  більш  за  все  були  впевнені,  що  то  міг  зробити  Вовка.
               Батько  з  сусідами  до  вечора    чистили  колодязь,  а  мама  готувала  їжу,  бо  треба  було  погодувати  чоловіків,  як    прийшли  втомлені,  але  вдоволені,  що  впоралися  ще  до  ночі.  Я  весь  день  просиділа  в  хаті,  як  миша,  навіть  їсти  не  просила,  тільки  разок  відкусила  шматочок  скоринки.  Вовка  не  приставав  до  мене  з  запитаннями,  тільки  мовчки  поклав  мене  в  долоню  цукерку.  Чоловіча  вечеря  затягнулася  до  півночі.Мама  зайшла  до  нашої  спальні  побажала  нам  доброї  ночі,  а  в  мене  тихо  запитала:  «Ти  все  зрозуміла?»,  поправила  ковдру,  поцілувала  і  вийшла.  
                   Вранці,  коли  сіли  снідати,  батько,  усміхаючись  сказав:  «І  що  ти  хотіла  побачити,  як  виливала  олію  в  колодязь?  Запам’ятай,  донечко,  перед  тим,  як  щось  зробити,  треба  включати  хоча  б  наполовину  мізки”.  Я  почервоніла,  сльози  покотилися  по  щоках  і  я  прошепотіла:  «Мені  дуже  соромно.  Я  все  зрозуміла».  Пройшов  час,  поступово  забулася  ця  подія,  тільки  я  запам’ятала  її  на  все  життя.  Колодязь  ще  з  десяток  років  частував  всіх,  хто  приходив  до  нього,  чистою,  як  сльоза  і  смачною  водою.  Прийшов  час,  коли  на  кожному  подвір’ї  вибили  фонтани,  так  було  зручніше.  А  колодязь  засипали  сміттям,бо  нікому  було  його  чистити,  а  на  його  місці  з’явилася  велика  клумба  з  квітами,  які  цвіли  з  ранньої  весни  й  до  пізньої  осені.  Тільки-но  підросли  мої  діти,  я  їм  розповіла  про  цю  пригоду.  Вони  тільки  всміхнулися  і  сказали:  «Мамо,  так  колодязів  давно  вже  немає».«Та  не  тільки  в  колодязі  справа.  Справа  в  тому,  що  і  в  душу  можна  ось  так  напакостити,як  і  в  колодязь,  який  почистять,  а  потім  просто  засиплять  сміттям,  якщо  він  обміліє  і  стане  нікому  не  потрібний.  А  душу…можна  потім  і  не  спасти»,  —  прошепотіла  я  їм  в  відповідь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702015
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 21.11.2016


Шепоче ніч слова молитви

Вдивляючись  у  даль  давно  прожитих  літ,
По-іншому  своє  минуле  бачу.
Боюся  втратити  ледь  видний  мамин  слід  —
Для  неї  я  й  тепер  багато  значу.
Я  відчуваю  це  і  щиро  вірю  в  те,
Що  мама  день  за  днем  йде  поряд  й  бачить,
Як  дні  мої  летять  й  життя  в  минуле  йде,
Й  благословінням  кожний  крок  означить.
У  сни  приходить,  щоб  пораду  мені  дать
Чи  просто  посидіти  мовчки  поруч,
А  в  серці  розіллється  світла  благодать
Й  вини,  й  печалі  враз  ослабить  обруч.
Вини,  яка  прийшла  пізніш,  з  роками,
Незрозуміла  й  зрозуміла  водночас,
Печаль,  яка  малює  образ  мами,
Що  у  душі  моїй,  мов  зірочка  ,  не  згас.
Шепоче    тихо  ніч  слова  молитви
Й  повторює  їх  серце  знову  й  знов...
То  стогін  вітру,  то  дощу  я  чую  схлипи,
Бо  пам'яті  усе  болючіша  любов.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700613
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.11.2016


Родинка

Пальцы  твоей  руки
Пальцы  мои  целуют.
Как  невесомость  легки  —
Так  мотыльки  танцуют.
Кожи  коснувшись  едва,
Выпив  глоточек  дыханья...
Запах  родного  тепла,
Сладкий,  как  мёд,  вкус  желанья.
Что  будет  завтра...  Зачем
Я  у  себя  вдруг  спросила?
Родинку  мне  на  плече
Ночь  в  этот  миг  подарила.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699411
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 08.11.2016


Відлуння тихе

Я  буду  сумувати...  Чуєш?
Підхопить  вітер  відповідь  мою:
"В  уяві  зустріч  нашу  ти  малюєш,
Яка  не  станеться  ніколи",  -  шепочу.
Збирає  вітер  листя  золотаве,
Жбурляє  граючись,  у  спини  нам.
Кохання  прошепоче:  "Аве,"
Розлуці,  що  назву  колись  твоїм  ім'ям.
Я  буду  сумувати...  Чуєш?
Над  нами  вічність  зоряна  пливе.
Розгубленність  ти  в  посмішку  маскуєш,
В  якій  і  біль,  і  розпач  з  літа  ще  живе.
Відлуння  тихе  чую:  Аве...",
Великими  ковтками  серце  смуток  п'є,
Який  гіркіший,  ніж  без  цукру  кава,
Бо  почуттів  розсипалось  пап'є.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699214
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2016


Змінилися тривоги

Моїх  віршів  насіння
Слабке,  тому  й  не  проросло.
Уже  пора  осіння
І  снігом  першим  занесло
Мої  стежки-дороги
І  довгий  ланцюжок  слідів.
Змінилися  тривоги
На  збайдужіння.  Й  холодів
Цупкі,  тривкі  обійми
Не  відпускають  і  ві  сні.
Невже  ніколи  крильми
Не  обійму  я  світ?
Віршів  збираю  зерня...
А  раптом  проросте?
Й  байдужості  хай  терня
Ніколи  не  цвіте.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698804
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2016


Разве впервые

Астры  —  девичник  кокеток,
В  платьях  уже  чуть  изношенных.
Бабье,  ушедшее,  лето
Прячется  в  парках  заброшенных.
Листья  осыпались.  Веток
Кружево  тёмное.  Небо
Синего-синего  цвета,
Лето,  как  прошлого  небыль.
Скоро  зима  снегопадом
Раньше  наступит  всех  сроков.
Чтоб  ни  случилось  —  мы  рядом,
Нам  с  тобой  не  одиноко.
Разве  впервые  снегами
Наши  следы  заметает?
Облако,  как  оригами,
В  небе,  смотри,  возникает.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698410
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 03.11.2016


О кинофильме "Таинственная страсть"

Казалось,  что  разлюбили,
Расстались  легко,  без  боли.
Билет  у  судьбы  купили  —
Хотелось  ненужной  воли,
Где  будут  они  свободны
От  плена  ошибок  глупых.
Привычек  низкие  своды  —
Надежды  лучи  так  скупы.
Расстались,  совсем  не  зная,
Что  это  не  расставанье.
В  разлуку  смешно  играя,
Он  ей  назначал  свиданье.
Тайком  целовались  в  ванной
У  общих  друзей  при  встрече.
И  ей  не  казалось  странным,
Что  связь  между  ними  крепче,  
Чем  та,  что  была  когда-то,
Чем  та,  что  казалась  скукой
И  взгляд,  скользя  виновато,
Обжёг  ей  плечо  и  руки.
И  клин  выбивали  клином,
И  лгали  себе  напрасно:
Писали  стихи  любимым
И  сердце  рвали  на  части.
Казалось,  что  разлюбили...
Расстались,  не  расставаясь.
И  странно  потом  дружили,
Друг  другу  в  любви  признаваясь.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698376
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 03.11.2016


Вечности не изменить

Растворяется  время  во  времени,
В  тихой  грусти  ушедших  дней
И  отцов,  и  дедов  поколение
В  поколении  внуков,  детей.
И  цепочки  следов  обрываются
Даже  боли  не  ощутив,
В  чёрном  космосе  звёзды  теряются,
Звёздной  россыпью  удивив.
И  рассвет,  и  закат...  всё  по-старому  —
Это  вечности  не  изменить.
А  по  серому,  чёрному  мрамору
Жизни  вкраплена  тонкая  нить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698033
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 01.11.2016


Як боляче відчути самоту

Дощі.  Тьмяніє  осені  краса  —
У  чомусь  осінь  стала  схожа  на  жебрачку.
Щоденник  днів  минулих  знов  листа,  —
На  сторінках  лишаючи  сльозу-печатку.
"Минає  швидко  і  краса,  й  життя,  —
Сама  собі  вона  шепоче  тихо-тихо,—
Нема  ніколи  в  мене  майбуття
І  дощ  чомусь  тепер  сприймається,  як  лихо.
Як  боляче  відчути  самоту,  
Що  холодом  зимовим  заповзає  в  серце
І  літа  бабиного  пишноту,
Мов  перекреслює  дощу  нестримне  скерцо".
Та  зовсім  не  жартує  з  нею  дощ
І  скерцо  зміниться  нав'язливим  мінором.
Вже  чути  їй  човгикання  підошв  —
Зима  все  ближче  й  ближче  зі  своїм  дозором.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697766
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2016


Маленькі вишні

Кружляє  перший  сніг  все  сміливіше,
Та  ще  слабкий  —  він  зразу  ж  розтає.
Тремтять  від  холоду  маленькі  вишні,
Їм  відчай  й  страх  покою  не  дає:
Вони  не  знають  силу  злих  морозів
Й  не  чули,  як  регоче  буревій,
Й  не  відають,  що  вистояти  в  змозі
Під  вітром  в  заметілі  сніговій.
Життя,  воно  таке  різноманітне
Й  не  тільки  в  чорно-білих  кольорах.
Буває  райдужне  й  таке  привітне,
Що  й  не  розкажеш  в  декількох  словах.
А  по  весні  прийде  пора  цвітіння
Й  забудуться  зимові  холоди,
Ось  чому  треба  вчитись  їм  терпіння,
Щоб  радості  відчути  смак  тоді.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697399
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 29.10.2016


Щастя

На  руках  тримаю  щастя  —
Мій    найперший    правнучок.
Він    уміє  посміхаться
Й  робить  вправно  кулачок,
Щоб  під  щічку  положити  —
Спиться  краще  саме  так.
Голос    може  розрізнити:
Тато,  мама  чи  чужак.
Він  навчився  вже  кряхтіти
По-дорослому,  як  дід.
На  прогулянку  ходити
Любить,  тільки  зразу  ж  спить.
Щоб  сімейство  не  скучало
Й  не  розслабилось  й  на  мить  —
Присипляло  і  качало  —
Може  він  сигнал  включить.
Отоді  всім  зрозуміло,
Що  в  сім’ї  найстарший  він:
Вже  навчились  дуже  вміло
«Виключать»  сигналу    дзвін.
Усміхаюсь  я  Артемці:
Вмієш  всіх  тримать  в  руках.
Щастя,  мов  прозоре  скельце,
Не  дається  просто  так.


(Фото  из  Інтернета)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696528
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2016


Забуті хати

Забуті  хати,  мов  приблуди,
Для  них  нема  вже  майбуття.
Вони  старіють  ,  як  і  люди,
По-різному  ідуть  з  життя.
Дахи  темніють  і  шибками
Всміхатись  боляче  так  їм!
І  тріщини  по  стінах  —  рани
Не  заліковані  нічим.
Й  садки  навколо  постаріли  —
Чорніють  висохлим  гіллям,
Бо  й  літні  дні  їх  не  зігріли,
Сновида-пустка  там  гуля.
Лиш  вітер  в  двері    вперто  грюка
І  знову  в  справах  геть  біжить.
А  скрізь  бур'ян  й  липка  пилюка  —
Бо  нікому  в  хатині    жить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696356
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2016


Інша причина

Біль  годую  корвалментом,
Бо  голодний  він  і  злий.
Рухи  скуті,  мов  цементом,
В  голові  —  шум-буревій.
Дихать  боляче  і  важко,
Тягнеться  так  довго  день!
Тиск  —  сполохана  чимсь  пташка,
Скроні  вибрав  за  мішень.
Гупа,  нібито  на  волю
Хоче  вирватися  геть.
Тихо  шепочу:"Доволі,
Натерпілася  я  вщерть".
Мабуть,  знов  магнітні  бурі
Чи  причина  інша  є?
Осінь  в  мовчазній  зажурі
Смутку  серцю  додає.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695929
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2016


Там, де спалені мости

Недописані  листи  -
Шепіт  першого  кохання,
Як  предвістник  самоти
І  безсонного  мовчання.
Як  дитячих  мрій  казки,
Що  не  збудуться  ніколи.
Кришталя  тонкі  друзки
Пальці  й  серденько  вкололи.
Залишилися  листи  -
Зажило  чи  так  здалося?
Там,  де  спалені  мости,
У  минулім  прижилося
Ехо  перших  почуттів,
Що  у  спогади  приходить
І  мелодією  слів
Перехоплює  знов  подих.



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695318
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2016


Жіночка Осінь

Яка  ж  вередлива  ця  жіночка  Осінь:
То  зранку  всміхається  щиро  і  ясно,
То  іней  розтрусить,  в  туман  кута  коси,
То  плаче  всю  ніч,  а  то  град  сипе  рясно.
А  настрій  такий  перемінливий  в  неї...
Що  їй  до  вподоби  ніхто  не  вгадає!
Немов  особисті  якісь  привілеї,
Вона  від  природи  з  народження  має.
Прощається  їй  чудернацьке  свавілля,
Бо  казку  дарує  нам  бабине  літо
І  пахне  повітря  і  квітами,  й  зіллям,
Останнім  теплом  воно  літнім  зігріто.
І  навіть,  коли  Осінь  плаче  й  сумує
В  тім  є  і  принадність,  і  навіть  чарівність,
Яка  в  її  примхах  весь  час  домінує,
А  ще  -  непідробна  жіноча  наївність.
Їй  вітер  шепоче  слова  про  кохання,
Встеляє  дороги  й  стежки  листопадом,
Бо  знає,  що  буде  раптовим  прощання,
Коли  піде  Осінь  засніженим  садом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695195
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2016


Очі відвела

Щоб  не  стрітись  поглядом  -
Очі  відвела,
Обпектися  спогадом
Боляче  могла  б.
У  багатті  спалено
Жовті  вже  листи
І  крапки    розставлено  -
Розвели  мости
Долі  і  на  березі
І  твоїм,  й  моїм,
Як  в  далекім  березні
Стало  мовчазним
Некохання  нашого
Шурхотіння  слів...
Згадую  навіщо  я,
Як  мене  любив?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694518
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2016


Рахіль (за мотивами вірша А. Ахматової)

                               Рахиль  

                                 И  служил  Иаков  за  Рахиль
                                 семь  лет;  и  они  показались  ему  
                                 за  несколько  дней,  потому  что
                                 он  любил  её.
                                                                     Книга  Бытия.

И  встретил  Иаков  в  долине  Рахиль,
Он  ей  поклонился,  как  странник  бездомный.
Стада  подымали  горячую  пыль,
Источник  был  камнем  завален  огромным.
Он  камень  своею  рукой  отвалил
И  чистой  водою  овец  напоил.

Но  стало  в  груди  его  сердце  грустить.
Болеть,  как  открытая  рана,
И  он  согласился  за  деву  служить
Семь  лет  пастухом  у  Лавана.
Рахиль!  Для  того,  кто  во  власти  твоей,
Семь  лет  -  словно  семь  ослепительных  дней.

Но  много  премудр  сребролюбец  Лаван,
И  жалость  ему  незнакома.
Он  думает:  каждый  простится  обман
Во  славу  Лаванова  дома.
И  Лию  незрячую  твердой  рукой
Приводит  к  Иакову  в  брачный  покой.

Течет  над  пустыней  высокая  ночь,
Роняет  прохладные  росы,
И  стонет  Лаванова  младшая  дочь,
Терзая  пушистые  косы.
Сестру  проклинает,  и  Бога  хулит,
И  Ангелу  Смерти  явиться  велит.

И  снится  Иакову  сладостный  час:
Прозрачный  источник  долины,
Веселые  взоры  Рахилиных  глаз
И  голос  ее  голубиный:
Иаков,  не  ты  ли  меня  целовал
И  черной  голубкой  своей  называл?


                                         Рахіль

                         І  служив  Яків  за  Рахіль
                         сім  років;  і  вони  здалися  йому  
                         за  кілька  днів,  тому  що  він  любив  її.
                                                                                     Книга  Буття.


І  стрітив  в  долині  Іаков  Рахіль,
Немов  подорожній  бездомний  вклонився.
Курився  услід  за  отарою  пил,
Джерело  затихло,  там  камінь  звалився.
Рукою  Іаков  його  відхилив.
Вода,  мов  кришталь,  він  овець  напоїв.

Та  стало  у  грудях  чомсь  серце  тужити.
Боліть,  як  роз'ятрена  рана.
Погодився  він  там  за  діву  служити
Сім  років  чабаном  в  Лавана.
Рахіль!  Той  хто  влади  твоєї  хотів,
Сім  років  для  нього  -  яскравих  сім  днів.

Але  сріблолюбец  премудрий  Лаван
І  жалість  йому  не  знайома.
Він  думає:  кожен  проститься  обман,
Бо  слава  Лавана  відома.
І  Лію  незрячу  твердою  рукою
До  шлюбного  він  проводжає  покою.

Висока  тече  над  пустелею  ніч,
Холодні  розсипавши  роси.
І  стогне  Рахіль,  в  серці  нібито  ніж,
Пухнасті  терза  свої  коси.
Сестру  проклинає  і  Бога  ганьбить,
І  ангела  смерті  з'явитись  велить.

І  сниться  Іакову  тішення  час,
Прозоре  джерело  долини.
І  погляд  веселий  Рахілі  що  раз,
І  голос  її  голубиний:
Іаков,  хіба  то  не  ти  цілував
Й  голубкою  чорною  все  називав?



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693700
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2016


І грає хлопчина безумцю царю (за мотивами вірша А. Ахматової)

                                 Но  Давида  полюбила...  
                                 дочь  Саула,  Мелхола.
                                 Саул  думал:  отдам  ее  за  него,  
                                 и  она  будет  ему  сетью.
                                                         Первая  книга  Царств.

И  отрок  играет  безумцу  царю,  
И  ночь  беспощадную  рушит,  
И  громко  победную  кличет  зарю,  
И  призраки  ужаса  душат.  
И  царь  благосклонно  ему  говорит:  
"Огонь  в  тебе  юноша,  дивный  горит,  
И  я  за  такое  лекарство  
Отдам  тебе  дочку  и  царство".  
А  царская  дочка  глядит  на  певца,  
Ей  песен  не  нужно,  не  нужно  венца,  
В  душе  ее  скорби  и  обида,  
Но  хочет  Мелхола  –  Давида.  
Бледнее,  чем  мертвая;  рот  ее  сжат;  
В  зеленых  глазах  исступленье;  
Сияют  одежды,  и  стройно  звенят  
Запястья  при  каждом  движеньи.  
Как  тайна,  как  сон,  как  праматерь  Лилит...  
Не  волей  своею  она  говорит:  
"Наверно,  с  отравой  мне  дали  питье,  
И  мой  помрачается  дух,  
Бесстыдство  мое!  Униженье  мое!  
Бродяга!  Разбойник!  Пастух!  
Зачем  же  никто  из  придворных  вельмож,  
Увы,  на  него  непохож?  
А  солнца  лучи…  а  звезды  в  ночи…  
А  эта  холодная  дрожь…"

               _  *  _

Але  Давида  покохала...
донька  Саула,  Мелхола.
Саул  думав:  віддам  її  за  нього,
і  вона  буде  йому  сіткою.
               Перша  книга  Царств


І  грає  хлопчина  безумцю  царю,
Й  безжалісну  ніч  співом  крушить,
І  голосно  кличе  звитяжну  зорю,
Й  примарне  жахіття  він  душить.
Говорить  прихильно  цар  хлопцю  тоді:
«Мов  дивний  вогонь  горить  легінь  в  тобі,
А  ліки  твої  не  шахрайство,
Віддам  тобі  донечку  й  царство».
А  донька  не  зводить  із  хлопця  очей,
Не  треба  вінця  їй,  не  треба  пісень.
Образа  в  душі  і  скорбота  –
Давида    Мелхолі  охота.
Блідніша,  ніж  мертва;  і  стиснутий  рот,
А  очі  зелені  в  розпуці.
І  сяють  одежі,  дзвенять,  як  струмок,
Зап’ястя  при  кожному  русі.
Як  сон,  таємниця,  праматір  Ліліт…
Не  з  волі  своєї  уперто  твердить:
«З    отравою,  мабуть,  давали  пиття
Й  затьмарився  тому  мій  дух.
Приниження  і  безсоромність  моя!
Заброда!  Розбійник!  Пастух!
Чому  ж  із  вельмож  при  дворі  ні  один
Не  схожий  ні  крапельки  з  ним?
А  зірки  вночі,  а  проміння  ясне
Й  тремтіння  холодне  оце…».


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693363
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2016


Потеряла я колечко

Провожаешь  долгим  взглядом...
Что  в  нём:  Скука  или  боль?
Ветер  спорит  с  листопадом,
Осень  шепчет  мне  пароль.
Только  шёпот  не  разборчив
И  ни  капельки  не  жаль.
Сон  вчерашний  напророчил:
Ты  подаришь  утром  шаль.
Так  и  было:  бирюзовой
Ниткой  вышита  она.
Ты  в  сорочке  белой,  новой
Стал  в  столовой  у  окна.
Я  на  скатерть  расплескала
Кофе...Мысли  -  что  со  мной?
Тихий  шёпот:  ты  же  знала,
Что  не  будешь  мне  женой.
Три  ступеньки  на  крылечке...  
В  спину  долгий-долгий  взгляд...
Потеряла  я  колечко  -
Знал  об  этом  листопад.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693269
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 08.10.2016


Батьківська хатина

Мов  би  заніміла  батьківська  хатина,
Діти  у  зажурі  гірко-мовчазній.
Свічка  плаче  й  плаче,  на  столі  світлина  -
Батько  усміхнувся  донечкам  своїм.

Правнучата  самі  по  собі  затихли,
Дивляться  сполохано  на  матусь  і  тат.
В  рученятах  кріпко  іграшки  затисли  -
Їм  не  зрозуміти  непоправність  втрат.

Шерхіт  слів  болючий,  втомлені  обличчя,
А  в  очах  провини  затаївся  біль.
Мама  й  тато  тихо  вийшли  в  потойбіччя,
Дивляться  на  доньок  ніжно,  аж,  звідтіль.

По  своїм  домівкам  розійдуться  діти,
Батьківська  хатина  буде  їх  чекать.
А  батьки  лишили  дітям  заповіти
І  без  них  їм  жити  треба  вже  звикать.

По  весні  роквітнуть  квіти  на  подвір'ї  -
Насадила  мама  їх  колись  давно.
І  знайдеться  місто  зірочкам  в  сузір'ї  -
Дві  душі  рідненькі  разом  все  одно.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692866
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 06.10.2016


Наша зустріч ніким не оспівана (за мотивами вірша А. Ахматової)

Эта  встреча  никем  не  воспета,
И  без  песен  печаль  улеглась.
Наступило  прохладное  лето,
Словно  новая  жизнь  началась.

Сводом  каменным  кажется  небо,
Уязвленное  желтым  огнем,
И  нужнее  насущного  хлеба
Мне  единое  слово  о  нем.

Ты,  росой  окропляющий  травы,
Вестью  душу  мою  оживи,  -
Не  для  страсти,  не  для  забавы,
Для  великой  земной  любви.

                       -  *  -

Наша  зустріч  ніким  не  оспівана
І  печаль  без  пісень  уляглась.
Влітку  холодно  -  так  несподівано,
Мов  би  доля  нова  почалась.

Ніби  арка  із  каменю  -  небо,
Що  обпалене  жовтим  вогнем.
І  насущного  хліба  не  треба,
Тільки  б  слово  про  нього  одне.

Ти  росою  окроплював  трави,
Оживи  звісткой  душу  мою.
Не  для  пристрасті,  не  для  забави,
Для  кохання  земного  прошу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692468
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2016


Як білий камінь в глибині криниці (за мотивами вірша А. Ахматової)

Как  белый  камень  в  глубине  колодца,
Лежит  во  мне  одно  воспоминанье.
Я  не  могу  и  не  хочу  бороться:
Оно  -  веселье  и  оно  -  страданье.

Мне  кажется,  что  тот,  кто  близко  взглянет
В  мои  глаза,  его  увидит  сразу.
Печальней  и  задумчивее  станет
Внимающего  скорбному  рассказу.

Я  ведаю,  что  боги  превращали
Людей  в  предметы,  не  убив  сознанья,
Чтоб  вечно  жили  дивные  печали.
Ты  превращен  в  мое  воспоминанье.

                         _  "  _

Як  білий  камінь  в  глибині  криниці,
Лежить  в  мені  одне  лиш  спогадання.
Боротися  не  маю  волі  й  міці:
Воно  -  веселощі,  воно  -  страждання.

Мені  здається  той,  хто  близько  гляне,
В  моїх  очах  його  побачить  зразу.
Сумнішим  і  задумливішим  стане,
Вслухаючись,  як  тужить  кожна  фраза.

Я  знаю,  що  боги  перетворяли
Людей  в  предмети,  не  вбиваючи  свідомість.
Щоб  вічно  дивнії  жили  печалі,
Ти  мною  в  спогад  перетворений  натомість.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692126
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2016


Розквітла вишня в жовтні перший раз

А  вночі  розквітла  вишня  в  перший  раз,  
Тільки  жаль,  що  в  жовтні  виспіть  вишням  -  зась!
На  гілках  нема  листочків  вже  давно,
Та  розквітли  білі  квіти  все  одно.
Ось  така  буває  в  світі  дивина:
Впало  в  трави  павутиння  -  сивина,
А  маленька  вишня  ще  не  зна  про  те  -
Надто  швидко  цвіт  осінній  отцвіте.
Так  трапляється,  на  жаль,  чомусь  в  житті:
Вже  здавалось  -  більш  коханню  не  цвісти.
Тільки  доля  зна  -  прийде  в  останній  раз
Літо  бабине  й  здивує  знову  нас.
Опадуть  тихенько  ніжні  пелюстки
І  тумани  вкриють  густо  плин  ріки,
Пройде  осінь,  снігом  закружля  зима
Й  приведе  безсоння  глупа  ніч  й  німа.
В  жовтні  вишня  розцвіла  у  перший  раз,
Тільки  жаль  до  сліз,  що    виспіть  вишням  -  зась!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691862
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 01.10.2016


Пам'ять про сонце в серці слабіє (за мотивами вірша А. Ахматової)

Память  о  солнце  в  сердце  слабеет.
Желтей  трава.
Ветер  снежинками  ранними  веет
Едва-едва.

В  узких  каналах  уже  не  струится  -  
Стынет  вода.
Здесь  никогда  ничего  не  случится,  -  
О,  никогда!

Ива  на  небе  пустом  распластала
Веер  сквозной.
Может  быть,  лучше,  что  я  не  стала
Вашей  женой.

Память  о  солнце  в  сердце  слабеет.
Что  это?  Тьма?
Может  быть!..  За  ночь  прийти  успеет
Зима.

                                           _  "  _

Пам'ять  про  сонце  в  серці  слабіє.
Жовкне  трава.
Вітер  сніжинками  ранніми  віє
Тихо,  злегка.

Не  струменіє  в  вузеньких  каналах  -
Стигне  вода.
Тут  вже  нічого  не  трапиться,  знала.
ТОму  й  шкода!

В  небі  порожнім  верба  вже  розкрила
Віяло  наскрізне.
Може,  й  на  краще,  що  я  не  посміла
Серце  віддать  Вам  своє.

Пам'ять  про  сонце  в  серці  слабіє.
Що  це?  Пітьма?
За  ніч,  можливо,  та  й  підоспіє
Зима.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690612
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2016


Півонії

                           Знову    вересень.Школа  в  якій  колись  вчилися  з  Вовкою,  братом,  до  восьмого  класу,    а    тепер    я    живу  поряд  з  нею,  ожила.  З    ранку    і    до  самого  вечора  чути  дітворячий  галас,  команди    вчителя    фізкультури,  гупання  м’ячів,які  час  від  часу  летять  на  наше  подвір’я  чи  город.  Я    дуже    люблю    спостерігати  за  школярами.  Вранці  вони  серйозні,  охайні,бо  йдуть  з  дому,  а  ось  після    закінчення    занять    –    веселі,  іноді  –  сумні,чи  задумливі.Зараз  у    мене  біля    подвір’я    цвітуть  на  двох  великих    клумбах    айстри.  Пишні,високі,  різнокольорові.  Вони  дуже  приваблюють  дітлахів,  які,    як  їм  завжди  здається,    зривають  квіти  непомітно.І  добре,  якщо  вони  їх  подарують  мамі  чи  бабусі,  а  не  через    декілька    метрів    викинуть    на    узбіччя.
                       Ось  сааме  в  такі  моменти  мені  згадується  наша  з  братом  пригода.  В  далекому  1972  році    ми    закінчували  десятий  клас,  червень,  залишилося  здати  один  екзамен  –  суспільствознавство.  І    все    –    атестат,  доросле,  таке    цікаве  і  незнайоме,  життя.  Вчителем  був  Георгій    Яковович    Піняков,  якого    всі,  і  учні,  і  діти  між  собою  називали  Гєгою.  Історик,  який  дуже  любив  те,  чим  займався.  До    роботи    відносився    дуже    відповідально,  з  любов’ю  до  дітей,  був  професіоналом    і    прекрасним    вчителем.        Уроки    проводив    цікаво,  але  був  дуже  строгий  до  тих  учнів,  котрі  відносились  зневажливо  до  його    предмета.  Ось  саме  до  таких  учнів  відносився  і  Вовка.  Здати  екзамен  на  трійку  йому    було  майже    неможливо,але  брат,  як  і  всі    інші  учні,  знав  про    малесеньку  слабкість  Гєги  –  любов  до  квітів.  Він    і    сам  вирощував    різноманітні  кімнатні  квіти  і  був  в  захоплені,  коли  йому    дарували    букети.    Особливо    –    півонії.    Жив  історик  з  старенькою  матусею,  яка  дуже  раділа,  коли  син  приносив    букет    додому,бо    для    неї  це  була  найвища  оцінка  роботі    її    хлопчика.                                                                                  
                         Дома  у  нас  півоній  не  було,  а  ось  недалеко  від  нас,  на  паралельній  вулиці  жили  мамини    колеги,  вчителі  Андрій  Іванович,фізик,  і    Варвара    Матвіїна,  біолог,  які  вирощували  півонії    різнокольо-рові  й    шикарні.  В    пору    їх    цвітіння  по  вулиці  плив  такий  аромат,  що  паморочилося  в  голові.  Це    була    така  краса,  що  аж  подих  перехоплювало.  Вони    вирощували    квіти  не  на  продаж,  для  себе.    Але,    коли  знайомі  чи  сусіди  зверталися  з  проханням  дати  їм  букет  для  якогось  особливого  випадку,    ніколи  не  відмовляли.  Ось  і  у    Вовки  не  було  іншого  виходу,  як  йти  і    випросити  букет  півоній.  Але  він  чо-  мусь  вирішив,  що  звичайний  букет  з  десятка  квітів  ніяк  не  зможе  вплинути  на  доброзичливість  Гєги.
Рішення  не  обговорювалося    –    йдемо  красти  квіти  і  все.  Коли  стемніло,  Вовка    і  я,  і  ще    два    наших  однокласника,  Вовка    і    Сашко,  пішли    разом  з  нами  на  «діло».  Брат  з  Сашком  перестрибнули  через  низенький  парканчик  і  почали  шматувати  квіти.  Ми  з    Вовкою,  однокласником,  прикидалися    закоха-ною    парочкою,  щоб  відволікати    увагу    неочікуваних    перехожих.  Здавалося    час    зупинився,  а    хлопці    іяк  не  поверталися.  І  раптом  голосно,  верескливо  почала  кричати  серена,  а  в  усіх    вікнах    вчительського  будинку  загорілося  світло.  Хлопці  перестрибнули  паркан  ,  кинули  мені  оберемок  півоній  і    по-бігли  ,пригинаючись,  геть  попід    дворами.  Вовка,  що  стояв    біля    мене,  теж  різко  розвернувся    і    дременув  за  ними.  Я    стояла,  як    вкопана.  Через  декілька    хвилин,  я    теж  побігла,  але  в    іншу    сторону.  Через    декілька    метрів    з-за    старого    височенного    тополя  вийшов    кремезний    хлопець  і    несподівано  схопив  мене  за  руку.  Його  монолог  мене  спочатку  злякав,  а  потім  здивував.  «Стій.  Ольга!?    Ти?    А  де  ж  твої  подільники?,    -    і    розреготався.  І    раптом    я    впізнала  його    –    Юрко,  з    яким  ми  вчилися    до  восьмого    класу.  Він  провів    мене  до  самої  хвіртки,підождав,  коли  я  зайду  на  сходинки  ганку  і,  посвистуючи,  пішов  додому.  Квіти    я    поставила  в  велику  цеберку,заховала    їх  в  коморі  і  пішла  в  хату.  Вовка
Прийшов  через  хвилин  двадцять,чомусь  здивувався,  що  я  вже  дома.  Я  з  образою  в    голосі,    розказа-зала  про  мою  зустріч  з  Юрком.  Вранці  мама  знайшла  квіти.  Ми    збрехали,  що    це    мені  подарував  Сергій,  сусід    –  однокласник,  якому  я  подобалася  з  першого  класу.  Мама  повірила.  Екзамен  Вовка  здав.  Додому  ми  прийшли  в  піднятому    настрої,  бо    вже  закінчилися  шкільні  перепитії  і  попереду    нас  чекало    новее,  доросле    життя.  Мама  нас  привітала  і  тихо  сказала:«В  школу  приходив  Андрій    Іванович,    дуже    засмучений,бо  вночі  хтось  порвав  півонії  та  й  ще  добряче    потупцювався  по    грядці.Йому    було    дуже    погано,    навіть    швидку    викликали.    Це    ж    не    ви,    правда?».  Ми,  ховаючи  очі,  мовчки
 закивали    головами.
                       Аж    через    п’ятнадцять  років    ми    мамі    сказали  правду.  Вона    осудливо      подивилася  на  нас    і    промовила:  «Я  так  і  знала.Тільки  й  чекала  весь  час,  коли  ви  зізнаєтесь.  Довгенько  ви    збиралися».
 Ось    тепер  я    ніколи  не  кричу,  коли  бачу,  як  дітлахи  рвуть  нишком    квіти.  Тільки  один    раз    вийшла    і    сказала    дівчаткам,  які    йшли  в  той  час  зі  школи,  що  вони  можуть  до    мене    звертатися,  якщо    їм    бу-дуть  потрібні    квіти    для    якогось    випадку.  І  попрохала  не  зламувати  навмисне,  щоб    потім    викинути    на    узбіччя,  чи    просто    розтоптати,    квіти.    Я    й    досі    відчуваю    провину    перед    Андрієм    Івановичем    і  й  досі  картаю  себе,  бо  так  і  не  змогла  вибачитись  за  вчинене  нами    мародерство.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690276
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 23.09.2016


Прошлым не стала любовь


Капелькою  янтаря
В  сердце  застыла  любовь.
Значит,  всё  было  не  зря:
Встреча,  разлука  с  тобой.

Словно  подарок  судьбы,
Яркий  короткий  роман:
Двух  одиночеств  мольбы,
Двух  одиночеств  обман.

В  прошлое  перешагнув,
Прошлым  не  стала  любовь,
Нам  подарив  вышину,
Сказку  и  радугу  снов.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690200
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 22.09.2016


Осені репризи

Ще  вчора  літо  бабине  всміхалось,
Безхмарне  небо  не  журилось  цілий  день.
І  світло  повнолуння  розливалось
Всю  ніч,  даруючи  мереживо  тіней.

І  ранок  був  спокійний,  сонячно-златавий,
Нізвідки    в  купу  хмари  збіглись  дощові.
Яскравий  день  перетворився  в  день  сльотавий,
А  плями  сонячні  сховалися  в  траві.

Непередбачувані  осені  капризи,
Але  краса  її  казково-чарівна.
І  любі  серцю  кожний  рік  її  репризи:
То  всміхнена,  а  то  заплакано-сумна.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689888
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 20.09.2016


Просіває пам'ять

У  своїй  коморі  днів  минулих  збіжжя
Просіває  пам'ять  решетом  сумлінь.
Відкида  полову  геть,  на  бездоріжжя,
Де  блукають  тіні  непорозумінь.

Днів  минулих  зерня  очища  терпляче
Від  сміття  образи  і  відлуння  слів,
Що  кидали  в  злобі  ми  напризволяще,
Щоб  почути  знову  їх  в  тумані  снів.

І,  можливо,  треба  не  усе  в  полову
Викидати,  тільки...  шкодувать  за  чим?
Марно  серце  мріє  повернути  знову
Те,  що  непомітно  стало  вже  нічим.

Підсвідомо  й  самі  ми  того  й  хотіли,
Щоб  не  пам'ятались  ні  злоба,  ні  біль.
Тільки  не  хватало  мудрості  і  сили
Взять  і  зтерти  з  згадок    пил  густий  і  цвіль.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689830
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2016


Материнське прокляття

                             Бабине  літо  промайнуло,  немов  тінь,  яку  залишило  наостанок  літо.    А  тіні  завжди  зникають  непомітно,  ніби  не  хочуть  докучати    чи  чимось  заважати.  Остання  ніч  бабиного  літа  була  тепла,  лагідна,  затишна.  Розлита  навколо  тиша,  обгортала  сонне  місто  дбайливо  і  ніжно.  Повний  місяць  дивився  замислено  на  землю,дивуючись  казці,  яку  намалювало  бабине  літо.  Фарби  були  золотаво-багряних  відтінків.  На  городах  із  попелищ,  в  яких  палили  бадилля,  тягнувся  вверх  ледве  помітний,  майже  прозорий  димок.  Його  запах  був  особливий,  ексклюзивний,    він  змішувався  з  іншими  запахами  осені  і  придавав  їм  ледь  помітної  гіркоти.  Цей  запах  Григорівна  любила  з  дитинства,  впродовж  всього  довгого,  різнокольорового  життя.
                         Вона  сиділа  біля  відчиненого  вікна,  вдивляючись  в  ніч,  ніби  хотіла  видивитися  щось  давно  загублене  в  минулому    чи  втрачене    в  сьогоденні.  Цього  літа  Григорівні  виповнилось  вісімдесят  один  рік.  Безсоння  давно  прижилося  в  її  хаті.  А    з  тієї  хвилини,  коли  несподівано,  десять  років  тому,  помер  її  чоловік,  воно  стало  надто  надокучливим  і  болісним.  Хата  була  велика,  простора,  але  здавалася  пусткою.  Вдень  Григорівна  була  ввесь  час  чимось  зайнята,  відволікаючись  від  самотності  та  важких,  надоїдливих  роздумів.  Ось  і  сьогодні,  зайшовши  в  хату  пізно  ввечері,  вона  й    не  лягала  в  ліжко,  а  відчинила  вікно  і…  поринула  в  минуле,  хвилі    якого  то  підіймалися,  то  затихали.
                       Дитячі,    довоєнні,  роки  хоча  й  були  нелегкими,  але  завжди  згадувалися,  як  найщасливіші  і  найяскравіші.    Війна  приходила  в  спогадах  і  снах  в  сльозах,  з  незабутими  почуттями  страху  і  відчаю.  Батько  і  старший  брат  Василь  так  і  не  діждалися  Перемоги,  їхні  могили  загубилися  назавжди  на  далекій  чужині.    І,  щоб  не  відбувалося  в  житті,  все  одно    до  людини  приходить  перше  кохання,  перша  гірка  зрада,  перше  болісне  розчарування.  Кохання  прийшло  до  Валі,  Григорівни,  не  раптово,  а  якось  тихо,  без  зайвих  емоцій.  Івана  вона  знала  давно,  з  дитинства    і,  коли  він  освідчився  їй    в  коханні,  прийняла  це  спокійно.  І  заміж  пішла  за  нього,  бо  й  не  могла  подумати,  що  може  бути  інакше.  Прожили  вони  недовго,  трошечки  більше  року,  а  потім  без  зайвих  слів  розішлися,  ніби  між  ними  ніколи  й  не  було  нічого  схожого  на  кохання.    Через  три  роки  Валя  закохалася  без  тями,  як  нерозумне  дівчисько,  хоча  їй  було  вже  двадцять  чотири  роки.  Олексій  їй  сподобався  зразу.  Вони  працювали  на  одній  шахті,    але  зустрічалися  рідко,  бо  працювали  в  різних  змінах.  Коротких  зустрічей  Валі  було  достатньо,  щоб  закохатися.  Пройшло  півроку  і  тільки  тоді  Олексій  запросив  Валю  на  перше  поба-чення.  З  Олексієм  життя  склалося  добре,  через  рік  народилася  донечка  Тетянка.  Більше  дітей  Бог  їм  не  дав.  Донечку  вони  виховували  в  безмежній  любові,  виконували  всілякі  забаганки  і  примхи.  Тільки  одна  подія  в  їхньому  житті  затьмарювала  спогади  про  її  дитинство.  Коли  Тетянці  виповнилося  три  місяці,  Валя  вимушена  була  виходити  на  роботу.  Для    донечки    прийшлося  шукати  няньку.  Знайшли  швиденько,  вона  вміло  поводилася  з  дівчинкою,  виконувала  ретельно  свої  обов’язки.  Але  так  вона  вела  себе  тільки  один  тиждень.  Так  вийшло,  що  одного  разу  Валя  прийшла  з  роботи  додому  раніше  і  була    не  здивована,  а  шокована  побаченим.  В  хаті  був  гармидер,  донечка  криком  кричала,  а  нянька  –  п’яна,  з  цигаркою  в  роті  сиділа  за  столом  з  незнайомим  чоловіком.  Валя  взяла  Тетянку  на  руки,  замінила  мокрі  пелюшки,  погодувала,  приспала  і  положила  в  колисочку.  А  няня  навіть  не  помітила  господині,  так  була  зайнята  своїм  товаришем  по  чарці.  На  другий  день  Валя  пішла  на  роботу  з  донечкою  і  написала  заяву  про  звільнення.  З  того  часу  їхня  родина  жила  без  особливих  змін,  чи  неприємностей.  Коли  Тетянці  виповнився  рік,  Валя  пішла  на  нову  роботу.  Через  деякий  час  був  побудований  високий,  просторий  будинок.
                         Все  було  добре,  але  ніхто  не  знав,  якими  були  справжні  відносини  між  чоловіком  і  жінкою.  Валя  з  кожним  днем  більше  і  більше  змінювалася,  їй  в  Олексійові  щось  та  й  не  подобалося:  не  так  зробив,  не  так  сказав,  не  так  одягнувся  і  таке  інше.  Їй  хотілося,  щоб  чоловік  під-чинявся  і  робив  тільки  так,  як  скаже  вона.  Але  найбільш  нерозумілими  були  її  ревнощі  до  відношень  Олексія  і  донечки.  А  вони    дійсно    були  дуже  довірливі  і  теплі.  Тетянка  татові  розповідала  все,  навіть  те,  що  повинна  знати  тільки  мама.  Вона  підсвідомо  відчувала  мамині  ревнощі  і  сама  все  далі  від  неї  віддалялася.  Валя,  як  і  завжди,  діставала,  бо  було  дуже  в  той  час  з  цим  скрутно,    для  донечки  найкращі  іграшки,  одяг,  золоті  прикраси.  Але  вона  це  робила  більше  для  себе,  щоб  родичі  і  знайомі  бачили,  як  вона  любить  свою  дитину,  робить  для  неї  все.  Вона  збирала  для  Тетянки  багате  придане:  килими,  білизну,  рушники,  посуд.  Збирала  гроші  на  майбутній  будинок  для  донечки.  Коли  Тетянці  виповнилося  чотирнадцять,  вона  вже  ні  від  кого  не  ховала  свого  зневаження  до  матері.  Батько  їй  робив  зауваження,  але  вона  на  них  не  звертала  уваги.  Обіймала  батька,  цілувала  і  шепотіла:  «  Вона  на  це  заслужила».
                         Весілля  Тетянці  справили  багате,широке,  гучне.  Приданого  хватило  б  на  три  нареченої.  Здавалося,  що  Григорівна  віддала  донечці  все  до  останньої  копійчини,    рушника,  ложки-тарілки.  Весілля  гуляли  майже  тиждень.  Тетянка  з  чоловіком,  Миколою,  поїхали  жити  до  Харкова.  В  них  народилося  два  хлопчика.  Григорівна  чи  Леонід  кожної  неділі  везли  до  Харкова    непідйомні  сумки  з  продуктами.  А  донечка  так  й  не  змогла  ні  на  крок  приблизитися  до  матері.    І  в  один  з  приїздів,  Григорівна,  не  витримала  й  запитала:  «Тетянко,  доня,  чому  ти  так  відносишся  до  мене?».  Відповідь  вразила,  як  раптовий  удар  блискавки:  «Це  ти  залишила  мене  на  п’яну  няньку  і  пішла  спокійно  на  роботу.  Мені  давно,  дванадцять  років  тому,  розказала  про  це  бабуся  Варя,  твоя  мама».  Григорівна,  мов  заніміла,  дивилася  на  дочку  і  плакала.  Через  де-який  час  вона  змогла  їй  прошепотіти:  «Я  ж  не  знала,  що  вона  така.    Нічого  ж  не  трапилося,  донечко.  Нічого…».  Тетяна  тільки  всміхнулася,  махнула  рукою  і  вийшла  з  кімнати.  Григорівна  вслід  тихо-тихо,  майже  нечутно,  сказала:  «Донечко,  тебе  колись  Бог  покарає».  Пройшло  небагато  часу  і  Тетяна  втратила  роботу,  а  потім  і  її  чоловік.  Вони  переїхали  жити  в  рідне  місто  Тетяни.  Її  батьки  подарували  великий,  затишний  будинок.  Тепер  Григорівна  жила  на  одній  вулиці  з  донькою,  тільки  в  різних  кінцях.  Бачились  вони  дуже  рідко,  рідше  чим  тоді,  коли  дончина  сім’я  жила  в  Харкові.  Зять  приходив  з  онуками    часто,  допомогав  чи  просто  так,  провідати.  А  Тетяна  раптом  почала  важко  хворіти.  Все  частіше  вона  лежала  в  лікарні,  ніякі  ліки  їй  не  допомагали.  Григорівна  жила  все  бідніше,  бо  майже  вся  пенсія  йшла  на  ліки  для  Тетянки  або  онукам,  які    дуже  любили  бабусю  Валю.
                         Десять  років  тому  не  стало  Леоніда.    Раптовий  серцевий  напад,  швидка  не  встигла  з  допомогою.  Тетяна  прийшла  на  рідне  і  майже  чуже  подвір’я,  щоб  попрощатися  з  батьком.    Нахилившись  до  труни,    кивнувши  в  сторону  матері,  крізь  сльози  промовила  :  «  А  до  неї    -  не  прийду».  Ці  слова  хтось  з  «добрих»  сусідів  переказав  Григорівні.  Залишившись,  після  поминального  обіду  сама,  вона  ходила  пустими  кімнатами  з  однією  думкою  в  голові:  «Невже  й  правда  донечка  не  прийде  на  мої  похорони?»  Тетяна  приходила  за  десять  років  до  матері  три  рази,  на  помини  батька:  дев’ять  і  сорок  днів,  і  через  рік.
                         На  сході  небо  почало  світлішати,  по  небокраю  світанок  розливав  ніжне  рожеве  світло  ранкової  зорі.  Григорівна  так  і  не  знайшла  відповіді  на  своє  запитання:  «Чому  так  склалося?».  А  ще  раз-по-  раз    з’являлася  думка  про  те,  що  це  вона  наврочила  страшну  хворобу  до-нечці,  бо  не  можна  було  матері    бажати  кари  рідній  дитині.  Материнське  прокляття    виявилося    сильнішим    від  материнської  любові.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689024
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 16.09.2016


Останній літній день

Розплакалось,  ніби  дитина,
В  останній  серпневий  день  літо.
На  те  є,  звичайно,  причина:
Навколо  легкий  сум    розлито,
Бо  завтра  почнеться  осінь  -
Про  це  календар  нагадає.
А  літечко  красне  ще  в  змозі
Тепло  дарувати  останнє.
Розтрачені  ще  не  всі  сили  -
Нас  бабине  літо  здивує.
Та  тільки  на  жаль  воно,  милий,
Надії  дарує  нам  всує.
Не  можна  весь  час  жить  минулим  -
Закреслять  його  дні  майбутні.
Ми  марно  весну  в  снах  малюєм,
Шепочем  слова  не  забуті.
В  останній  серпневий  день  літо
Розплакалось,  ніби  дитина.
Навколо  легкий  сум  розлито  -
На  те  є,  звичайно,  причина.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688692
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 09.09.2016


Так нелепо


Я  к  тебе  прикоснулась  лишь  взглядом,
Чтоб  никто  не  заметил...  и  ты.
Мы  так  близко  с  тобой  были,  рядом,
В  суете  безразличной  толпы.

А  безоблачно-яркое  утро
Разливало  хмельной  аромат...
Говорила  подружка  мне:  "Мудро
Поступай,  оглянувшись  назад".

Ты  спешишь  и  уже  даже  взглядом
Дотянуться  к  тебе  не  смогу.
Я  сто  раз  повторяю:  "И  ладно..."  -
Так  нелепо  самой  себе  лгу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688691
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 09.09.2016


Пам'ять про сонце в серці слабіє (за мотивами вірша А. Ахматової)

Углем  наметил  на  левом  боку  
Место,  куда  стрелять,  
Чтоб  выпустить  птицу  -  мою  тоску  
В  пустынную  ночь  опять.  

Милый!  не  дрогнет  твоя  рука,  
И  мне  недолго  терпеть.  
Вылетит  птица  -  моя  тоска,  
Сядет  на  ветку  и  станет  петь.  

Чтоб  тот,  кто  спокоен  в  своем  дому,  
Раскрывши  окно,  сказал:  
"Голос  знакомый,  а  слов  не  пойму",  -  
И  опустил  глаза.

                           _  *  _

Пам'ять  про  сонце  в  серці  слабіє  -
Місце  куди  стрілять.
Пташку,  щоб  випустить,  -  тугу  мою,
В  пустельную  ніч  літать.

Милий!  Рука  не  здригнеться  твоя
Й  терпіти  не  довго  мені.
Вилетить  пташка  -  туга  моя,
На  гілочку  сяде  співати  пісні.

Щоб  той,  хто  спокійний  у  домі  своїм,
Сказав  і  вікно  відчинив:
"Голос  взнаю,  та  не  значення  слів",  -
Й  очі  униз  опустив.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688466
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2016


Я вдячна долі

З  СЬОГОДНІШНЬОГО  ДНЯ  У  МЕНЕ  НОВИЙ  ЧИН,
ЗАСЛУЖЕНО  ОТРИМАЛА  ЙОГО  ВІД  ДОЛІ.
Я  –  ПРАБАБУСЯ,  БО  В  ОНУКА  Є  ВЖЕ  СИН,
А  СЛЬОЗИ  ВИСТУПИЛИ  МИМОВОЛІ.

БО  ВАЖКО  ПОЯСНИТИ  ГАМУ  ПОЧУТТІВ:
І  РАДІСТЬ,  Й  НІЖНІСТЬ  ВІДЧУВАЮТЬСЯ  ІНАКШЕ.
ТА,  МАБУТЬ,  НЕ  ПРИДУМАЛИ  ТАКИХ  ЩЕ  СЛІВ,
ЩОБ  ЦІ  ХВИЛИНИ  ОПИСАТИ  ЯКНАЙКРАЩЕ.

АЖ  ПОДИХ  ПЕРЕХОПЛЮЄ  В  ТОЙ  ЧАС.КОЛИ
СОПИТЬ    ВСМІХАЮЧИСЬ,  МАЛЕНЬКЕ  ДИВО.
І  ТІЛЬКИ  Б  МИ,  ДОРОСЛІ,  ВСЕ  ЗРОБИТЬ  МОГЛИ,
ЩОБ  ПРАВНУЧОК  ВСМІХАВСЬ  ЖИТТЮ  ЗАВЖДИ  ЩАСЛИВО.

Я  ВДЯЧНА  ДОЛІ,  ЩО  ДАЛА  ВІДЧУТИ  ЗНОВ
БЕЗМЕЖНІСТЬ  ПОЧУТТІВ:  І  РАДОСТІ,  І  ЩАСТЯ.
ВІДДАМ  АРТЕМЦІ  ПРАБАБУСИНУ  ЛЮБОВ,
В  ЯКІЙ  НІКОЛИ  ВІН  НЕ  БУДЕ  СУМНІВАТЬСЯ.

У  СВІТ  КАЗОК    ЙОГО  З  СОБОЮ  ПОВЕДУ,
У  СВІТ  МОГО  ДАВНО  МИНУЛОГО  ДИТИНСТВА.
З  ЦІЄЇ  МИТІ  ЩЕ  УПЕВНЕНІШ  ЖИТТЯМ  ПІДУ  –
ЯК  ДОБРЕ,  ЩО  МЕНІ  ДАНО  НАЩАДКАМИ  ГОРДИТЬСЯ.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687781
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 05.09.2016


Літа, як пори року

Колись  мені  здавалися  далекими
Теперішні  і  мрії,  і  роки...
Весну  стрічала  я  завжди  з  лелеками,
Коли  зима  тікала  навтьоки.

І  вірила  бажанням  я  загаданим
В  серпневий  предосінній  зорепад.
Затамувавши  подих,  літом  бабиним
Я  йшла  крізь  золотавий  листопад.

Зимовій  казці  завжди  дивувалася,
Красі  холодній,  ніжній,  чарівній.
Звичайно,  не  завжди  всміхалася  -
Душа  сльозила  у  печалі  крижаній.

Мої  літа,  як  пори  року  різними
Були  і  будуть,  впевнена  я    в  тім.
Я  долі  дякую,  що  поряд  з  рідними
Пройду  колись  життєву  заметіль.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686093
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 27.08.2016


Зачарує ніжним сполохом

Невловимий  запах  осені
Вітер  звідкілясь  приніс.
Прохолодні  ранки,  росяні,
В  трави  пада  жовтий  лист.
Павутиння,  мов  мереживо,
Зачепилось  за  гілки.
Спалахнуть  ось-ось  "пожежою"
Ліс  далекий  і  садки.
Осінь  листя  позолотою  
Вкриє  і  багрянцем  теж,
Зачарує  ніжним  сполохом
І  красі  не  буде  меж.
Невловимий  запах  осені
Ми  відчути  вже  змогли,
А  в  копицях  трави  скошені
Запах  літа  зберегли.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685647
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 24.08.2016


Что есть важнее

На  раскрытых  ладонях  любви
Нашей  нежности  хрупкой  уютно,
Словно  не  были  зимние  дни
И  длинны,  и  морозны.  Так  трудно
Принималась  нелепость  обид
И  разлук  безрассудная  смелость.
И  почувствовать  вдруг,  как  знобит
Неожиданных  встреч  неумелость.
Шёпот  сбивчивых  слов  так  нелеп!
Взгляды  встретятся  -  что  есть  важнее?
И  растает  зимы  долгой  след  -
Утру  вечера  быть  мудренее.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685366
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 23.08.2016


Много ли, мало ли надо

В  омут  цветущего  сада
Я  с  головой  окунусь...
Много  ли,  мало  ли  надо,
Чтоб  не  тревожила  грусть;
Чтоб  не  печалилось  сердце
Памятью  прошлых  дней;
Чтобы  душе  отогреться
Лаской  слепых  дождей.  
Чтоб  не  казалось  напрасной
Жизнь.  То,  что  в  прошлом  сбылось,
Гостьей  пусть  будет  нечастой
В  сердце  обида  иль  злость.
Вечер  обнимет  за  плечи,
Яблони  в  белом  цвету...
И  на  душе  станет  легче  -
Лёгкой  походкой  уйду.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685177
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 22.08.2016


Жизнь, как миг

Жизнь,  как  миг  коротка
И,  как  миг  бесконечна.
Украдёт  облака
Фиолетовый  вечер
И  прикроет  окно
Покосившимся  ставнем,
Переступит  порог
Молчаливым,  печальным.
Тени  сумерек  дом
Постепенно  наполнят.
Жизнь,  как  миг...  Вот  о  чём
Вечер  снова  напомнит.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684946
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 21.08.2016


И с каждым днём

Ещё  одна  зима  осталась  позади  -
На  зиму  старше  мы  с  тобою  стали.
И  всё  острее  чувство  грусти  и  дожди
Наполнены  мелодией  печали.

А  прошлое  всё  чаще  нас  к  себе  зовёт,
И  с  каждым  днём  мгновенья  встреч  желанней.
Но  в  снах  всё  реже  совершаем  мы  полёт
И  всё  сильней  земля  к  себе  нас  тянет.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684943
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 21.08.2016


Вишни

Лета  золотая  середина,
Пахнет  свежим  сеном  на  лугах.
Гроздья  пожелтели  на  рябинах,
Спелых  вишен  горсть  в  твоих  руках.

Небо  голубое-голубое
Отражается  в  твоих  глазах.
Сладким  был,  я  этого  не  скрою,
Сок  вишнёвый  на  твоих  губах.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684405
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 18.08.2016


Ключ журавлиный летит

Вот  и  лето  собралось  в  дорогу,
Неожиданно  как-то  и  вдруг.
Обернётся  на  миг  на  пороге  -
Так  однажды  уходит  твой  друг.

Чтоб  прощание  не  затянулось,
Лишних  не  было  слов  или  слёз,
Лето  нежно,  светло  улыбнулось  -
Не  считайте  разлуку  всерьёз.

И  махнуло  рукой  чуть  небрежно  -
Не  грусти,  ухожу  без  обид.
Извини,  что  и  вдруг,  и  поспешно  -
Видишь,  -  ключ    журавлиный  летит.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684397
рубрика: Вірші, Пейзажная лирика
дата поступления 18.08.2016


І пізні сльози марні

Від  нас  не  йде  минуле  просто  так,
Не  залишаючи  слідів  чи  тіні.
Воно  дарує  дежавю  чи  дивні
І  незнайомі  почуття.  Однак
Нам  дуже  важко  зрозуміти  їх,
Відчути,  роздивитись  всі  відтінки.
Минулого  гортаючи  сторінки,
Ми  до  подій  вертаємось  сумних
Чи  радісних,  яскравих  і  барвистих,
Які  відображаються  у  снах,
Повторюючи  пройдений  вже  шлях,
Блукаючи  між  буднів  й  дат  врочистих.
І  легко  забуваючи  минуле,
Нам  буде  важче  йти  у  майбуття,
Яке  непам'яттю  ми  відштовхнули
І  пізні  сльози  марні  й  каяття.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683634
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2016


Наши ночи

Наши  ночи  сотканы  из  нежности,  
Чуть  хмельного  шёпота  любви,  
Из  мгновений  безоглядных,вечности  -  
Прошлое  забудь  и  не  зови.  

И  смешными  кажутся  сомнения,
Словно  вздох,  объятия  легки  
И  сердец,  и  взглядов  откровения:  
Разуму  и  слухам  вопреки.  

Эти  ночи  нам  послали  небеса,
Подарили  нам  любовь  Амуры.  
Неземного  чувства  на  щеке  слеза  -
Ночи  пишут  счастья  партитуры.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683182
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 12.08.2016


Осени примета

Так  обманчиво  тепло
На  исходе  лета.
Листья,  словно  обожгло,  -
Осени  примета.
Всё  печальней  вечера  -
Осень  на  пороге.
Лето,  не  спеша,  вчера
Собралось  в  дорогу.
Говорим  ему:  "Прощай,
Не  таи  обиды.
Только  нас  не  забывай  -
Встретить  тебя  выйдем".
Так  обманчиво  тепло...
Лето  в  платье  броском
Босиком  идёт  легко
По  покосам  росным.



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682876
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 10.08.2016


Август

Август  зябнет  по  утрам,
Хмурится,  печалится.
Над  рекой  плывёт  туман,
Трав  крылом  касается.

И  желанье  звездопад
Мне  помог  загадывать.
Спелых  яблок  аромат  -
Вкус  легко  угадывать.

В  тёплый  край  собрались  птицы,
Пусть  с  собой  уносят  грусть.
Лето  в  осень  превратится
Незаметно.  Ну  и  пусть.

И  пошлёпают  по  лужам
Дни  осенние  с  зонтом...
Бабье  лето  вдруг  закружит
В  листопаде  золотом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682848
рубрика: Вірші, Пейзажная лирика
дата поступления 10.08.2016


Дочкам

День  напролёт  дочка    с  куклой  играла
И  незаметно  под  вечер  устала.
Тёплым  комочком  прижалась  ко  мне,
Мишку  любимого  держит  в  руке.

Солнышком  волосы  пахнут  у  дочки,
Рыжих  веснушек  рассыпаны  точки.
Сладко  уснула,  реснички  дрожат,
Сказку  не  слушает  про  медвежат.

Тихо  пою  колыбельную  ей,
Сказочный  сон  пусть  приходит  скорей.
Вот  улыбнулась  чему-то  во  сне...
Счастье  быть  мамой  даровано  мне.

                                                                                       1986г.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680492
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 28.07.2016


Терпение

Терпения  наивность  -
Пустое  торжество,
Нелепая  ранимость...
И  густо  снег  в  окно...
Слабеет  ожиданье
И  ветра  долгий  стон.
Терпения  молчанье,
Несбывшийся  вновь  сон.
Снежинки  сбились  в  стаю,
Образовав  сугроб.
И  шёпот:  "Я  не  знаю"...
На  фото  профиль  строг.
И  глупое  "прощаю",
И  на  прощанье...  взгляд.
Терпеньем  выживаю,
Разлуки  выпив  яд.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680411
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 27.07.2016


Увидеть рядом



В  давке,  в  толпе,  где  чужие  всё  лица,
Не  затеряться  бы,  не  раствориться
В  бешеном  ритме  веков  быстротечных,
Не  заблудиться  бы  в  истинах  вечных.
И  оглянувшись,  увидеть  там,  рядом,
Синее  небо  любимого  взгляда.
Верить  и  знать:  никогда  не  случится  -
В  давке,  в  толпе  без  следа  раствориться.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680404
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 27.07.2016


Спокойно и светло

Знаешь,  а  во  мне  живут  сто  тысяч  прошлых  дней
И  картинки  снов  моих  как  будто  бы  живые,
И  мгновенья  прошлого  всё  четче  и  светлей  -
Помню,  как  цветы  любила  мама  полевые.

Нет,  я  не  оглядываюсь  вновь  и  вновь  назад,
Просто  память  ни  на  шаг  меня  не  отпускает.
Дом  родительский  приснился  и  вишнёвый  сад,
К  дому  с  каждым  годом  он  всё  ближе  подступает.

Я  теперь  потери  по-иному  понимаю,
Вместо  грусти  в  сердце  -  благодарности  тепло.
Сны-воспоминанья,  как  подарки,  принимаю,
Потому  и  на  душе  спокойно  и  светло.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680263
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 26.07.2016


Я вже майже прокинулась

Прохолодою  ночі  напоєний  ранок,
Усміхаючись  сонячно,  йде  по  землі.
Небокрай  одягнувся  в  рожевий  серпанок,
Сон  доказує  казку  поспішно  мені.
Я  вже  майже  прокинулась,  вранішній  промінь
Крізь  фіранку  ажурну  в  кімнату  забіг:
Ось  ковзнув  по  плечу,  по  щоці  й  губи  сонні
Цілував...  На  підлогу  спочити  він  ліг.
Не  розплющую  очі,  нехай  ще  хвилинку
Сон  казковий  побуде  в  уяві  моїй.
Знов  і  знов  роздивляюсь  знайому  картинку:
Мама  всміхнена  й  тато  такий  молодий!
А  по  вулиці  швидко  біжить  брат  мій,Вовка,
Щось  кричить,  та  не  можу  я  слів  розібрать...
Тиха  музика  пам'яті  раптом  замовкла,
Сон  картинки  свої  починає  збирать.
Небокрай  заховав  в  скриньку  ніжний  серпанок,
Синім  небом  пливуть  каравани  хмарок.
Усміхається  тепло  і  сонячно  ранок,
Непомітно  минуле    летить    до  зірок.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677794
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2016


Затишок твоїх рук

В  затишок  рук  твоїх  кутаю  плечі,
Ніжність  мовчання  мене  колиса.
Я  залишаю  полон  порожнечі,
Вечір,  як  свічка,  повільно  згаса.

І  крізь  опущені  вії,  обличчя
Я  роздивляюсь,  як  вперше,  твоє.
Спогади  тихо  пливуть...  й  протиріччя
Геть  непомітно  і  легко  іде.

І  почуттів  ледь  п'янка  невагомість
Хвилею  теплою  нас  накрива.
Що  там  шепоче  в  цю  мить  підсвідомість?
Та  чи  почуємо  ми  ті  слова?

І  не  було  ні  років,  ні  розлуки:
Нам  по  сімнадцять  й  нема  сивини.
Тільки  шкода:  знімеш  з  плеч  моїх  руки  -
Зміниться  затишок  смутком  вини.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676878
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2016


Так навязчиво пахнет жасмин

Так  навязчиво  пахнет  жасмин!
Акварель  голубая  -  по  небу.
Как-то  встретился  мне  пилигрим,

"Никогда,  -он  сказал  -  я  здесь  не  был.
А  когда-то  приснился  мне  сон:
Встреча  наша,  жасмин  вдоль  забора.
Я  закрыл  ставни  сонных  окон,  
Засмотрелся  на  своды  собора.
Что-то  было  таинственно  в  нём
И  нельзя  оторвать  взгляд  уставший.
Вот  сейчас  мы  с  тобою  вдвоём...
Очень  многое  я  повидавший.

Просто  линии  судеб  внахлёст,  
А  тебе  наша  встреча  не  снилась?
Хочешь  я  подарю  звёздный  холст,
Наша  встреча  -  судьбы  Божья  милость.
Есть  в  ней  что-то  от  мистики:  ты
Так  похожа  на  женщину  Осень.

Жизнь  была  так  скупа  на  мечты,
А  на  чёлку  легла  ярко  проседь.
Синий  вечер  укрыл  купола,
Можно  видеть  вдали  очертания.
И  теперь  не  нужны  нам  слова,
Не  нужны  нам  теперь  оправдания".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676405
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 06.07.2016


Роздуми, які написало безсоння

 
                                                                                                       
                   Що    з    цього    вийде    –    не    знаю.    Про    що    буду    розповідати?        Про    себе.  Про    свої    мрії    і    думки,    сумління    і    впевненість,  біль    втрати    і    розпачу,    про    кохання    і    розчарування.    Буду    писа-ти    про    життя,    поле    якого    пройти    не    так    то    і    просто,    а    головне    –    навчитися    йти    стежкою    долі    не    шкопиртаючи,  не    падаючи,  бо    підійматися    завжди    важче,  чим    впасти.  Писатиму    про    родину,    про    минуле,  теперішнє    і    майбутнє.  Точно    знаю,  що    останні    рядки    буду    писати  не  я,    а    мої    діти,    онуки    і    правнуки.              
                   Життя    зовсім    недавно    подарувало    мені    шістдесят    першу    весну.  А    я    згадую    минулий    рік,    той    день,  коли    мені    виповнилося    шістдесят.  З    самого    ранку    я    відчувала    несподіване    й    незнайоме    занепокоєння,  відчай,  розпач    і    розгубленість.  Свята    не    відчувала    зовсім,    хотілося    заховатися    від    усіх    і    від    усього,  виплакатися,  посидіти    в    німій,  стривоженій  тиші  з  заплющеними    очима    …    і    все.    Заховатися    не    було    можливості,    а    ось    плакала    я    мовчки,    кусаючи    губи,    не    хотіла,  щоб    Саша    почув    моє    хлипання.  Здавалося,  що    Вовка,  брат,    був    поруч    і    так    само,    як    і    я,    не    розумів,    що    зі    мною    відбувається.Він    дивився    на    мене  великими,сумними  очима    і    посміхався.    Від    його    усмішки    серцю    ставало    ще    важче,  а    відчай    все    відчутніше    огортав    мене    з    голови    до    ніг.  Вовка    ніколи    не    відчує    того,  що    відчуваю    зараз    я,бо    ніколи    вже  не  доживе    до    шістдесяти,  як,  ймовірно,  не  дожив    до    п’ятидесяти  років.  В    пам’яті  прокручувалися    кадрами    фільму    дитинство,юність,  зрілі    роки.  Кадри    повторювалися    і  повторювалися,  ніби    минуле  хотіло    засвідчити,    що    нічого  не  забулося,  не  загубилося    в    вирії  років    і    миттєвостей.  Знову  і  знову  в  спогадах    я    поверталася    в  той    день,  коли  ми  відзначали  мамині    шістдесят    і    я    її  запитала:  «Невже  це    зима  твого    життя,  мамо?».    Вона    усміхалася:  це  тільки    шістдесят  років,  шість  десятків,    донечко».Тепер  я  сама    в    себе  запитую:  «Невже  це    зима    мого    життя?».
                   Життя    прожити    –    не    поле    перейти.  І    справді    поле    довжиною    в    шістдесят    один    рік    пройти    було    нелегко    і    водночас    цікаво.  На    моєму    шляху    зустрічалися    люди,    які    підтримували    чи  не    розуміли  мене,  яким    я  довіряла  чи    просто    залишала    їх    на    обочині    свого    життя    і    йшла    далі    без  них,  не  шкодуючи,  але    пам’ятаючи  все  чому    вони    мене  навчили:не  довірятися,  не    бути    надто    відвертою  і    не    розкривати  душу  всім  підряд,  віддаючи  на  чужий    розсуд    свої  почуття.    За    це    їм    щиро    дякую.
                   З    чоловіком    мені    пощастило.    Але    це    я    можу    сказати    зараз,    а    колись…    було    важко  від    непорозумінь,  від  надокучливого  побуту,  який    заглушував    почуття,  як  бур’ян    городину.  У  кожного    із  нас  була    алергія  на  повсякчасні,  не  завжди  радісні    і    за    короткий    час    остогидлі    сімейні  обов’язки,  до  яких    ми  звикали  важко  й    виходило  не  завжди  добре.  Робота,  перша  донечка    Оленка,  заочне    навчання,будівництво    -    це    навалилося  якось  несподівано  важко    і    надоїдливо.    Іноді    від  розпачу    і    відчаю    кохання    забивалося    в  найтемніший  куточок  душі    і    терпляче    чекало    свого    часу,  боячись    навіть    обізватися  і    нагадати    про    себе.  А    ми  ще  не  розуміли,  бо  не  мали  якогось    життєвого    досвіду,  що    й    найтерплячіші  почуття,    можуть  втомитися  терпіти  і  чекати,борса  лися  в  життєвому    вирії  і  тонули  все  глибше  і    глибше  в  образах,  сварках    і    непорозуміннях.  Коли    народилася    друга    донечка    Наталка,  ми    вже  дечому  навчилися:терпінню,  менше  ображати  і  ображатися,  розуміти    один    одного,  але  ще  втече  немало  води  до  того  часу,  коли  ми  зрозуміємо,  що    інакше    жити,  без  побуту    з  його  вічними  проблемами,  просто  неможливо,  бо  побут    –    головна    складова  життя.  Час    біг,  річка    мого    життя    глибшала,наповнювалася  різними  подіями:  значущими  і    майже  непомітними.  Щось  відкарбувалося    в    пам’яті    назавжди,а  щось    -      губилося  в    минулому,    як    камінці    на    дні  гли-бокої    річки.  Дівчатка  росли,  прийшов  час  і    вони  одна    за  одною,через  два  місяці,  вийшли  заміж.  Невдовзі  стали    мамами,  а    ми    –    дідом    і    бабою,  онуки    Аня    і    Андрійко    внесли    в    наше  життя  приємні    і    цікаві    зміни.  Деякий  час  в    нашій  оселі    було    гамірно    і    весело,    водночас    важко,  бо    три  сім’ї  під  одним    дахом    –    це    випробування    і    надзвичайно  непросте.  В  цей  період    так    неочікувано  пішли  в    вічність    мої  батьки.  Пройшло    більше  п’ятнадцяти  років,  а    я  й    досі    не  можу  звикнути  до  цієї  втрати.Часто,  надто  часто,  я    згадую    останні    хвилини  їхнього    життя.    Донечки    і  чоловік  підтримували  і  розуміли    мене,але  поступово    я    навчилася  все    менше  показувати  свої  почуття,  бо    й    рідних  треба  берегти,  вони  так,як  і  я,    дуже    важко  переносили  цю  втрату.Потім  дітвора    роз’їхалися    вже  по    своїм    домівкам,  а  ми  залишилися  вдвох.Звикали    довго    до    незвичної    тиші    в    хаті    і    до  того,  що    діти  до    нас    приходять    в  гості.  Погостювавши,  вони    йшли    до    себе    додому,  де    жили    своїм    життям,  в  якому    з’явилися    нові    традиції,  звички,  особисті    свята.  З  зятями  Юрієм  і  Арсеном  в  нас  рівні,  досить  теплі,без  зайвих  обов’язків,    стосунки.
                   Коли    старшим    онучатам    було    по    дев’ять    з    половиною    років,    менша    донечка    подарувала    нам    ще    одного    онучка    –    Віктора.  Ми    знову  з  головою    пірнули  в  світ    прекрасних    почуттів,  переповнених  ніжністю  і  радістю.  Вітя    народився    взимку,  2    січня,    зима  була    сніжною,    морозною,  але  ми  кожної    неділі  чи  суботи    спішили  в  гості    до    молодшої    донечки,  щоб    побавитися    з    меншеньким,  потримати  його  на  руках,  поколисати,  притулити  малесеньке  диво  до    себе    і    знову    відчути  таку    безмежну  ніжність    і    радість,  що  аж    дихання    перехоплює.    А      через  одинадцять  місяців    сталася    ще    одна    важка    і    раптова    втрата    –    не    стало    чоловікового    батька,    мого    свекра,    якого    я  вважала    своїм    другим    татом,    бо    він,    справді,  відносився    до    мене,  як  до  дочки.На  сьогодні  жива  моя  свекруха,  їй  вісімдесят  вісім  років,  останні  чотири  –  прикута  до  ліжка.Я  її  називаю  мамою  -  це  й  не  могло  бути  інакше,  бо  вона  відноситься  до  мене,  як  до  рідної  дитини.    
                   Час    йшов,  ми  стали  пенсіонерами.  Живемо  в    злагоді,  бо  вже  й  справді    навчилися  даремно  не  ображати    і    ображатися,  терпіти  і    розуміти    один    одного.  Через    декілька    днів    старшим    онучатам,  Ані    і    Андрію,  виповниться  по  двадцять  років.  Аня    навчається,  в  особистому    житті    все    складається    добре.    Андрій    закінчив    технікум,    вже    працює,  створив    свою    сім’ю,  чекає    на    первістка.А  ми  чекаємо    на    правнуча.  І    так    хочеться,  щоб    поля    життів    наших  дітей,  онуків    і    правнуків    були  довгими,  широкими,  щедрими  на    кохання,  радість  і    щастя,  а    випробування    життям    вони    пройшли  без  сумнівів,  сліз    і    болю.  Пройшли    впевнено    і    достойно.
                   Я    дуже    вдячна  донечкам  за  те,  що  вони    майже  ніколи  не  тривожать  мене  своїми    проблемами,  сімейними  чи    побутовими.  Вони  будують    самі    свої    стосунки  в    сім’ї,  виховують  по-своєму    дітей.І  якщо    вони    бережуть    моє    серце,не  розказуючи  про    свої    проблеми    –  це  не    значить,що    вони  мені  не    довіряють  чи  не  поважають.  Зовсім    ні.  Вони    люблять,  цінують  і  поважають  мене,  прислухаються  до  моїх  порад,  а  я  прислухаюся  до  їхнього  бачення,  як  треба  йти  полем  життя,  бо  як  же  може  бути    інакше?  Я  –  не  знаю.
                                 Майже    всі    мої    мрії    збулися,    окрім    однієї:    я  так  і  не    купила    теплої    махерової    кофтини    мамі    зі    своєї    першої    зарплати  –  це  була  моя  найперша  доросла  мрія.Не  здійснилася,  так    вишло.    Я  все    життя    картаю    себе  за  те,  що    не    змогла    піти    проти    волі    батька,    бо  він  вважав,  що  гроші    повинні    були  йти    в  загальний  бюджет    сім'ї    і    не    інакше.Вже  після    того,  як    я    вийшла    заміж    були    різні    подарунки,  але    ж...  Надіюся,    що    моїм    дітям,  онукам    і  правнукам  буде  не  соромно    за    мене.  Я    отримала  вищу  освіту,  про    це    дуже    мріяли    мої    батьки;    я    навчилася    перетворювати    свої  думки,    спогади,  сумління    в    вірші    і    прозу,  про  це  дуже    мріяла    і    вірила    в    мене    мама.  Я  люблю    свою  сім’ю,  не    вимагаючи  чогось    зайвого    від    дітей    і    онуків.    Я    вірю,  що  вони  навчилися  пам’ятати    тих,  хто  вже    пішов    від    нас    в    вічність.    Я    вдячна    своїй    долі    і    Янголу-охоронцю    за    все    що    сталося    і  ще  станеться    в    моєму    житті.





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675135
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2016